Чтение онлайн

ГОЛОС НІНИ. Як же ви спізнали на собі дію цієї притчі?

ГОЛОС ГАРКУНА. Слухайте. Може, хоч ви зрозумієте мене. А то — кому не розповідай — як об стіну горохом. Не вірять, і край. Ще й підсміхаються. І я перестав про це згадувати. Отже, почну все по порядку. Працював я тоді в науково-дослідному інституті анабіозу. Саме група вчених та лікарів, яку я очолював, удостоїлася честі провести той експеримент, про який ми пізніше писали разом із Олесем Козирем у своїй повісті і який свого часу облетів увесь світ. Роботи було багато, ми тижнями не виходили з інституту, відчувалася перевтома, та нам було не до неї, адже такий експеримент ставився вперше і нам потрібно було все продумати, врахувати кожну дрібницю: від цього залежала доля людей, отих трьох приречених. І ми старалися. А потім, коли все влаштувалося, коли саркофаги з морозильниками було замуровано у підземеллі інституту, нам дихнулося вільніше і ми вперше мали змогу скористатися вихідним, виїхати на природу по гриби. Тоді я був запеклим грибівником. Можливо, залишився б ним і досі, якби не той випадок. Пам’ятаю як зараз, 15 вересня рано-вранці ми виїхали автобусом і близько десятої були вже в лісі, місця ми ці знали, грибів там, скажу вам, хоч греблю гати. У мене тут були свої заповітні галявини, і я, не зволікаючи, відразу ж поспішив до них, домовившись із колегами зустрітися о п’ятнадцятій годині тут, біля автобуса. Сироїжок я не збирав, а тому попрямував через сосняк і заглибився у мішаний — дуб з березою — ліс. За якихось дві години набрав кошик бабок і кошик білих. Сонце почало припікати, ранкова прохолода поступилася місцем паркій спеці, і я, притомившись, вирішив зробити перекур. На сонці, що пробивалося крізь віття дерев, мене розморило, і я заснув. Спав, мабуть, не довго. Розбудив мене дятел, що довбав кору сосни над головою. Я сів, протер очі, дивлюся, а з поля, що проглядалося з лісу, йдуть якісь люди. Троє. Спершу я подумав, що то наші грибівники шукають мене, почав гукати: “Агов! Я тут!” Вони й попрямували до мене. Дивлюся — ні, не наші. Одяг на них якийсь химерний: скафандри, шоломи з відкритими, ніби дверцята, стулками для обличчя. “Мабуть, льотчики, — подумав я. — Ті, що гербіциди по полях розсівають, шкідників нищать”. Підійшли. Привіталися. Показав я їм свої трофеї. Вони подивилися, перезирнулися між собою. А потім один з них, високий бородань, каже: “Ходімо з нами, ось тут недалечко, на сусідній галявині грибів тих… Хоч граблями загрібай. Іди, покажемо”. Я пішов за ними. Через перелісок вийшли на галявину. Дивлюся, а там під кущами виблискує проти сонця якась чудернацька штукенція. Ракета не ракета, але й не літак. Не знаю, як вам і пояснити, що вона собою нагадувала. Якась громіздка напівсфера з безліччю пружних відростків, що, наче щупальця спрута, обмацували простір. Та тоді, правду сказати, мені було не до того, щоб роздивлятися, бо я таки добряче злякався. От тобі й гриби!.. “Невже інопланетяни?” — подумав я. А бородань підійшов ближче, взяв за руку, ніби обценьками стиснув, і так спокійненько питає: “Що, Антоне Карповичу, анабіозом займаємося? Експериментуємо на живих людях?” І позирнув на мене так, ніби до кісток вогнем пропік. Тут у мене зовсім душа в п’яти опустилася. Я остовпів, не знав, що сказати, а він вів своєї: “А знаєте, чим отой експеримент закінчився? Не знаєте? Отож-бо. Хочете, ми влаштуємо вам зустріч з вашими пацієнтами уже там, на тому-світі, куди ви їх спровадили? Не хочете? Воно й не дивно. Краще спровадити туди інших, а самому спокійнісінько гриби збирати… Гарно придумано”, — засміявся надривним сміхом.

ГОЛОС НІНИ. А звідки ж вони дізналися, хто ви?

ГОЛОС ГАРКУНА. Не збагну й досі. Але ж дізналися… “Хто ви такі, що вам від мене потрібно? Облиште свої недолугі жарти”, — я хотів вивільнити руку, але бородань тримав її міцно. Тут підійшли й інші, взяли мене попідруч і, підштовхуючи в спину, потягли до своєї машинерії, яка вибивала очі гострим металевим блиском. Гриби мої розсипалися, я почав кричати, кликати на допомогу. Але мене ніхто не почув, ніхто не обізвався. Відкрили люк, втиснули всередину.’З переляку я навіть не розгледів, що там було. Пам’ятаю тільки, що каюта, до якої я потрапив, була просторою. Після лісової задухи дихалося там легко. Я нарешті збагнув, що це не сон і не жарти. “Так і є. Інопланетяни”, — знову подумав я. Треба було щось робити, але що саме — я не знав. У фантастичних романах я читав про те, як іноді інопланетяни забирали із собою землян, і там майже завжди вони зображалися якимись потворами, а тут — такі собі люди як люди, вони нічим не відрізнялися від мене. Та і до чого тут фантастика? Адже я жив у реальному світі, займався цілком реальними земними справами — і на тобі… Якісь недоречні жарти…

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, невже й справді вони нічим не відрізнялися від нас?

ГОЛОС ГАРКУНА. Кажу ж нічим. Люди як люди. Але слухайте далі. До мене в каюту крізь люк протиснулися ті троє. Бородатий підійшов до стіни, натиснув на якусь кнопку, стіна розсунулася. Він пірнув у чорну дірку, через хвилину-другу з’явився знову, несучи під рукою скафандр. “Одягніть! — наказав, поклавши скафандр на підлогу. — І приготуйтесь до подорожі. У нас залишається мало часу”. Мене швидко роздягли, облили одяг якоюсь рідиною, і він розчинився, випарувався через люк, наче його й не було. Моє тіло теж оббризкали чимось пахучим і холодним, а потім обмундирували в скафандр, на голову наділи шолом, вмостили у фотель, в якому я зручно напівлежав, руки й ноги прив’язали до спеціальних поручнів. “Так буде краще, Антоне Карповичу, — сказав бородань. — Відпочивайте, почувайте себе як удома і не турбуйтеся. З вами нічого не станеться. Ми за вас відповідаємо головами. Все. Щасливої дороги”. І зникли. Я залишився сам. Невдовзі люк зачинився, фотель піді мною здригнувся, легенько завібрував, мої скроні щось стиснуло, я заплющив очі й далі не пам’ятаю нічого. Не знаю, скільки минуло часу, а коли отямився, побачив ту ж саму галявину в лісі, тільки дещо просторішу, дерева стояли тепер далі, утворивши півколо, що двома кінцями виходило у відкритий простір поля, на якому тужавими сплесками хвиль вітер гнав до обрію золотаве колосся пшениці. Я лежав на траві під розлогою старезною сосною в оточенні незнайомих мені людей, що з цікавістю розглядали мене, немов якусь викопну доісторичну істоту. “Де я, що зі мною діється?” — запитав у них, намагаючись осмислити все, що сталося. “Нічого особливого, — підійшов ближче бородань. — Ви потрапили всього-на-всього у XXV сторіччя. Не втомилися, мандруючи в часі?” Почував я себе добре, наче після міцного сну, але незрозуміла тривога охопила все єство, я тримався непевно, не знав, вірити чи ні словам бороданя, бо все це було схоже на якусь незрозумілу гру. Корабля, в який мене затягли, не було й близько. Моє тіло обтягав не зовсім зручний скафандр. Я звівся на ноги, ступив крок, другий. Ні, все гаразд, час кінчати з цією химерією та йти на розшуки своїх, а то ще, чого доброго, поїдуть без мене, і тоді спробуй дістатися з цього лісу — рейсові автобуси звідти не ходили. “Ось що, дорогенькі мої, — звернувся до людей, — пожартували, й досить, мені пора збиратися додому, поки не пізно”. — “Ніхто з вами й не думав жартувати, — знову озвався бородань, — але ви не хвилюйтеся, все буде гаразд, шановний Антоне Карповичу. Скидайте скафандр та перевдягніться ось у цей костюм. — Він поклав переді мною світлий старанно випрасуваний костюм, легку сорочку і новенькі черевики. — Приведіть себе в порядок і ходімо з нами. Автобусів у нас немає, до міста полетимо дещо незвичним для вас транспортом — геліобусом. Там на вас чекають”. — “Що?” — все ще не вірив я у примхи долі. Та що вдієш… Довелося повірити.

ГОЛОС НІНИ. Неймовірно.

ГОЛОС ГАРКУНА. От бачте, і ви починаєте сумніватися в правдивості моєї розповіді. Отак усі. Думають, що я вигадую, фантазую або несповна розуму. А для мене, вже тепер, нічого незвичайного немає. За 500 років після нас люди навчилися долати час, і їм не становило ніяких труднощів потрапити в той час, який їм був потрібен. Та я це зрозумів пізніше, коли пожив серед них. А тоді я й сам не вірив у це, думав, що завезли мене кудись на іншу планету — таким усе було незвичним, хоч пізніше дедалі більше переконувався, що я на цій таки нашій землі, у рідному місті, хоч воно невпізнанно змінилося, і тільки старовинні пам’ятки архітектури нагадували, що це воно, місто, в якому я народився і прожив тридцять п’ять років.

ГОЛОС НІНИ. Цікаво, який вигляд мало наше місто там у майбутньому?

ГОЛОС ГАРКУНА. Довго розповідати, моя люба принцесо. Але в загальних рисах воно описане в нашій повісті. Ми намагалися нічого не вигадувати — писали про те, що бачили. Вразила мене приземленість архітектури, довершеність ансамблів, транспорт, урівноважений ритм життя — без зайвої метушні та напруги. Тиша, спокій…

ГОЛОС НІНИ. Антоне Карповичу, а що ви можете сказати про свого співавтора Олеся Козира?

ГОЛОС ГАРКУНА. Познайомилися ми з ним уже там, в ізоляторі, куди нас спровадили в перші дні перебування між людьми XXV сторіччя, або в суспільстві Космічної єдності, як вони його називали. Потішний чолов’яга. Але то окрема розмова. Ми разом проходили карантин, нам робили різні там прищеплення, словом, все як належно. Там ми і подружилися, про всяк випадок обмінялися адресами, адже ніхто з нас не знав, що чекає на нас завтра і чи зійдуться ще наші дороги, хоч нам гарантували повну безпеку і повернення додому. Він не з нашого міста, мешкає у курортному приморському містечку, тож після повернення запросив мене до себе погостювати, відпочити, оздоровитися. Я поїхав. Ми довго бродили берегом моря, купалися, смагли на південному сонці, вели безклопітне життя, згадуючи наші незвичайні мандри. Саме тоді й виникла ідея написати повість, аби розповісти людям про все, що ми знали. І ми її написали.

ГОЛОС НІНИ. У вашій повісті під заголовком стоїть слово “меморабілія”. Це що, жанр?

ГОЛОС ГАРКУНА. Це чомусь нині незаслужено забутий вид літератури. Власний переказ із чужих слів. А ми й писали, так би мовити, з чужих слів, оскільки користувалися щоденником Ілонки, записами Терена (нам подарували по примірнику, коли ми поверталися додому), використовували розповіді людей, з якими доводилося зустрічатися, і певно ж, у нашій повісті не обійшлося без авторського “ми”. Але власної вигадки, домислу там мало. Ми намагалися дотримуватися достовірності.

ГОЛОС НІНИ. Ви хочете сказати, що все написане вами — правда, а герої мають своїх прототипів?

ГОЛОС ГАРКУНА. Стверджувати, що все написане нами — правда, не можна, бо ми не знаємо наскільки правдиві першоджерела, якими користувалися. Але те, що бачили самі, відповідає дійсності в міру того, як ми зуміли її відтворити. Та й що таке художня правда? Це достовірність, яка за певних умов може стати дійсністю. І не більше. А герої наші — конкретні люди. З цілком зрозумілих причин ми змінили їхні імена та прізвища. Інакше нам не уникнути б халепи. Адже ще й досі живі люди, котрі знали тих трьох пацієнтів, яких ми піддали анабіозу, та і вони ще й досі лежать у своїх морозильниках, дочікуючись слушного часу. Що з того вийшло, знаємо лише ми з Олесем Архиповичем, та, власне, ми й повість писали для того, щоб попередити людей про долю тих трьох нещасних, але, бачте, нам ніхто не повірив, сприйнявши наше письмо за вигадку. Що ж. Людям властиво сумніватися. А тут ще й випадок неймовірний, то як не засумніватися. Та ми свою місію виконали: розповіли про те, що довелося спізнати, побачити, почути волею випадку. Думаю, саме з цією місією ми й побували там, у людей ХХУ сторіччя.

ГОЛОС НІНИ. І ви знали Євгена Терена і стверджуєте, що зустрічалися з ним у XXV сторіччі?

ГОЛОС ГАРКУНА. Так. Тобто ми зустрічалися не з Євгеном Тереном, а його прообразом, який, мов дві краплі води, — він, Євген Терен. Кажу ж: прізвища й імена ми змінили. Правда, люди XXV сторіччя у нашій повісті діють під своїми іменами. Вони нам ні до чого. Ми не доживемо до тих часів.

ГОЛОС НІНИ. А якщо вони прилетять до вас ще раз? Не боїтеся?

ГОЛОС ГАРКУНА. Це не так просто. На такий крок вони йдуть в екстрених випадках тоді, коли ми намагаємося втрутитися в їхнє життя. А так у них немає до нас ніякого діла. До того ж вони гарантували нам більше ніколи не чіпати нас. А слово у них — закон. Про це ми мали змогу переконатися, перебуваючи там. М-гу… Нам є чого у них повчитися.

ГОЛОС НІНИ. А інші, так би мовити, сучасні герої — Ірина, Олександр Іванович, директор інституту анабіозу… Де вони? Що з ними?

ГОЛОС ГАРКУНА. Живі, здорові, ходять між нами, працюють… У кожного свої справи, свої клопоти.

ГОЛОС НІНИ. Ви зустрічалися з ними після повернення звідти?

ГОЛОС ГАРКУНА. Аякже. Зустрічався, розповідав про все. Не вірять. Мовляв, повештався десь по світах, а потім повернувся і верзе казна-що. Як ти їх переконаєш?.. Наприклад, з Іриною Матвіївною зустрічався кілька разів, тепер вона уславлений хірург, кандидатську захистила. Славна жінка, нічого не скажеш. Сина виховала. Але після опублікування повісті вона розгнівалася на нас, сприйняла це як особисту образу й образу пам’яті про тих заморожених, мовляв, знущаєтеся зі святих речей, немає у вас ні совісті, ні честі. Навіть подала до суду позов, але нас врятував жанр: фантастика, меморабілія. А ще: прообраз і образ художнього твору для юристів — різні речі. Ось такі справи, люба моя принцесо. До речі, ми з вами так і не познайомилися. Як вас звати?

ГОЛОС НІНИ. Ніна. Ніна Андріївна Заліська. А один мій співробітник, Славко Однорічко, чомусь називає мене Офелією. Це прізвисько прилипло до мене, наче так і треба, і мені приємно, що маю такого двійника, нехай і літературного. Офелія… Розумієте, яка це честь?

ГОЛОС ГАРКУНА. Велика, що й казати. І справді, ви маєте щось спільне зі своїм літературним двійником. А у вашого співробітника гарне асоціативне мислення, і закоханий він у вас, мабуть, по самі вуха.

ГОЛОС НІНИ. Де це ви взяли?

ГОЛОС ГАРКУНА. Всі закохані бачать свою обраницю як не Джульєттою, то Офелією. Не назвав же він вас якоюсь там Андромахою чи Прозерпіною. Та й, правду сказати, ім’я Офелія вам більше пасує, ніж Ніна. Але хіба знати вашій мамі, коли ви народилися, що її дочка буде більше схожа на Офелію, аніж на Ніну. Тож з вашого дозволу я теж буду звати вас Офелією. Можна?..

ГОЛОС НІНИ. Будь ласка.

ГОЛОС ГАРКУНА. А ваш співробітник, мабуть, кмітливий хлопчина і має смак. Знає, чим взяти. Як, кажете, його звати?