Чтение онлайн

Все було так несподівано, що дівчина спершу не знала, що робити. Якусь хвилю вона стояла, дивлячись услід професорові, а потім відчула, як якась невідома сила підхопила її і понесла до лабораторії, де на неї чекала Вілена.

ВИПИСКИ ІЗ ЩОДЕННИКА ІЛОНКИ

29 липня

Сьогодні у співробітників дивний настрій. Напрочуд довго точиться час. Усі чекають незвичайної зустрічі. Метушня, але — тихо. Навіть розмовляють пошепки. Зранку до лабораторії заглянув Рос. Заклопотаний. Поспішно привітався, перевірив, чи все гаразд, і знову подався. Потім телефонував Дельф. Вони все ще порпаються в руїнах. Надіються знайти ще якісь дива.

Ті двоє залишилися у своєму морозильнику. Чекають своєї черги.

Вілена, як ніколи, приємно збуджена. Настрій її піднесений. Чепуриться, наспівує.

“Готуюся гідно зустріти свого законсервованого прапращура”, — удавано весело жартує вона і дедалі частіше зазирає у люстерко або вигулькує у вікно.

О дванадцятій телефонував Рос. Нарешті везуть Терена. Незрозумілі почуття оволоділи мною. Цікавість і бентега закрадаються в груди. Справді, який він, наш далекий прапращур, як називає його Вілена. Адже він лише на рік старший від мене, цей п’ятсотлітній прапрадідусь. Цікаво, як він жив? Що знає? Мабуть, він принесе багато цікавого з того першого далекого від нас життя. А може… Мої думки переганяють одна одну. Вілена повідомляє, що на подвір’ї з’являється аеромобіль невідкладної медичної допомоги. Співробітники інституту оточують його. Ми біжимо на подвір’я. Зупиняємося біля дверей. Назустріч крізь живий, нерухомий коридор санітари несуть людину, накриту білими простирадлами. Нам нічого не видно. А жаль. Який жаль! Глянути хоча б краєчком ока. Ми йдемо за ношами. Хворого заносять до палати і обережно кладуть на ліжко. Двоє лікарів залишаються біля нього. Ми розходимося по своїх лабораторіях. Так нічого й не побачили.

Ніч 5 серпня.

Сьогодні я вперше чергую вночі. Тиша. За вікном, десь біля озера, у прохолодному нічному різнотрав’ї не вгавають цикади. Хмільний аромат лип проникає в палату, змішується з гострим запахом медикаментів і легко паморочить мозок. У саду владарює місячне сяйво.

Я підходжу до вікна. Пильно розглядаю нерухоме, застигле обличчя людини, яка народилася п’ятсот років тому. Він ще зовсім молодий. У нього світло-золотаве волосся, високий лоб, вольове підборіддя. Очей не видно. Вони закриті важкими повіками. Він лежить горілиць, розметавши руки. Час від часу хапає простирадло, жмакає його, і тоді я приставляю до тонких посинілих уст кисневу подушку, а сама знову вдивляюся у правильні риси його блідого, наче виліпленого з гіпсу, обличчя. Він симпатичний. Ковтнувши кисню, хворий заспокоюється, дихання стає рівним і тихим. Я відходжу від ліжка і сідаю до столу. Мої думки мандрують у ті часи, коли жила ця людина. Ловлю себе на тому, що погано знаю їх. Поруч з палатою, через коридор, у нас гарна бібліотека. Я набираю книжок з історії розвитку цивілізації стародавніх народів та історії розвитку їхніх культур і повертаюся назад. Євген лежить спокійно, нерухомо. До ранку я займаюся самоосвітою. Мені хочеться більше довідатися про людей його епохи. Якими вони були, чим займалися? Яка була в них культура, мистецтво? В уяві вимальовується не зовсім зрозумілий світ, штучно посічений на “моє” і “твоє”, покраяний на окремі шматки, які тоді називалися державами, світ, розділений на ворогуючі табори. Переді мною, наче у калейдоскопі, перевертаються епохи. Я ніяк не можу розібратися в усьому. Так… Нарешті… Мої очі натрапили на звичні й доступні моєму сприйманню слова: “Свобода і рівність”. Виявляється, ці слова ще тоді красувалися на прапорах багатьох держав. Але що це?.. Свобода і рівність! І заповнялися в’язнями концтабори, летіли в огненні пащеки крематоріїв виснажені тіла дітей, а зацькована багатострадна планета заквітчувалася шибеницями і колючим дротом. Свобода і рівність… І впиналися кулі в потилиці президентів, поневолювалися цілі материки і континенти, а окремі народи стиралися з лиця землі газом, напалмом і бомбою. Мілітаризувавши на Землі все, що змогли, взялися до космосу.

Виявляється, люди його епохи не знали справжнього змісту цих слів.

…Війни, кровопролиття, голодовки, концтабори, крематорії, бомби, шибениці, газові камери, завойовники, раби, фашизм, реванш, колонії, міжнародні чвари, смерть, смерть, смерть… Незрозумілі, страшні архаїзми в одежі красивих і величних, але підступних слів: свобода і рівність.

Перескакую від книжки до книжки, намагаючись розібратися у страшних протиріччях, які поставали переді мною із прочитаних сторінок. Зрозуміла: людині двадцятого сторіччя було над чим замислитися. З одного боку бурхливий розвиток науки, техніки і культури — освоєння космічного простору, незрівняні ні з чим за сміливістю польоти на Марс та інші планети Сонячної системи на таких ще недосконалих апаратах; з іншого — атомна бомба, війни, кровопролиття. Поряд із небаченими до цього благами, які давала людині наука, вона щодалі більше й більше перетворювалася в зло, в знаряддя масового знищення. В одній книжці я натрапила на рядки, в яких занепокоєний ненормальним розвитком цивілізації філософ двадцятого сторіччя писав: “Раніше, коли люди боролися один з одним, вони мірялися своєю фізичною силою, нині ж одна людина, стріляючи з гармати, що стоїть на горбі, може позбавити життя тисячі чоловік. Це цивілізація… Раніше люди працювали на відкритому повітрі стільки, скільки їм хотілося. Тепер тисячі робітників збираються разом і працюють на фабриках і шахтах, щоб добути кошти на існування. Умови їхнього життя гірші, ніж у тварин. Ризикуючи своїм життям, вони змушені працювати на мільйонерів, виконуючи найнебезпечніші роботи. Раніше люди ставали рабами через фізичний примус. Тепер їх робить рабами спокуса грошей і розкошів… Все це непідробні критерії цивілізації. Навіть дитина зрозуміє, що в усьому, що я описав вище, не може бути ніякого потягу до моралі”. Так стверджував філософ. А поруч із цим в інших книжках говорилося про небачений злет думки, фантазії, гегемонію здорового глузду людини. Ні з чим незрівнянні відкриття, геніальні передбачення, шедеври мистецтва… Незрозумілі, несумісні речі. Складається враження, що люди думали одне, а робили зовсім інше. Ясно: протиріччя не могли не пройти осторонь особи, в якому б суспільстві вона не жила, чим би не займалася — не могли не накласти певного відбитку на її психіку. Либонь, не обминули вони й нашого незвичайного гостя. Тепер він спить, не запідозрюючи, яке пробудження готує йому випадок. Цікаво, якими очима подивиться він на нас, людей Космічної єдності?

Світає. Я збираю книжки й дивлюся у вікно. Над озером, піднявшись із води, висне легенький туман. Важкі, набряклі росою дерева розпливчасто прорізуються крізь нього. Гіркуватий віддих м’яти цідиться через кватирку і млоїть свідомість. Євген спить спокійно. Дихає рівно й тихо. Ледь помітний рум’янець вибивається йому на щоки. На скронях виступають дрібненькі крапельки поту. Я витираю їх ватним тампоном і чую, як хтось стукає у двері. Мабуть, до хворого прийшов навідатися черговий лікар або ж Вілена — змінити мене. Надворі вже майже зовсім розвиднилося.

7 серпня (ніч)

Вдень додому телефонував Дельф. Цікавився здоров’ям Євгена. Що могла я відповісти йому? Вілена повідомила з палати, що хворий поводиться спокійно, але не опритомнів. Тому до інституту я прийшла сьогодні раніше. Біля входу зустріла Роса. Кудись поспішав.

— Як ся маєш, Ілонко? — запитав удавано весело.

— Поки що ніяк, Яне Романовичу.

— Ну гаразд.” Дерзайте, дівчатка!.. — і побіг.

Легко йому сказати “дерзайте”. А тут не знаєш, що робити. Тепер — ніч. Вілена залишилася в інституті. Про всяк випадок. Вона відпочиває в сусідній кімнаті. Євгену погіршало. Він вовтузиться в ліжку, зриває з себе простирадло. Не відходжу від нього ні на хвилину. Раз по раз даю кисневу подушку. На скроні кладу лід. Пульс у хворого частіший нормального. Температура — 38,9°. Він щось бурмоче. Слів розібрати не можна. Зрештою заспокоюється. Мабуть, допоміг кисень. Я сідаю до маленького столика з медикаментами поблизу ліжка. Уважно пильную за хворим. Повільно спливає час. Я відчуваю кожну його мить. Раптом крізь нічну тишу виразно чую слова. Їх говорив Євген. Він марив. Дивне почуття охопило мене. Ніби я доторкнулася до вічності. Я схопилася і увімкнула енцефалограф і телемагнітофон. Над ліжком запульсувало ледь помітне світло. Всередині величезного матового ока спалахнув рубіновий вогник. Я почула, як, одноманітно потріскуючи, розмотується плівка. Не довіряючи апарату, я взяла самописку і тремтячою рукою теж почала записувати його марення:

“…Шеф свиня… Немає… пої… поїхав у найвідповідальнішу хвилину. Хто я для нього?.. Аспірант?.. Ха-ха-ха!.. Аспірант… Дисертант… Дорогий Олександре Івановичу! Вельмишановний Олександре Івановичу! А в голові… одне — свиня… Високоосвічений мерзотник… Дипломований мерзотник… Поїхав так і не дочитав дисертації… Поїхав разом з тією рудою пройдою… Почесний академік… І де він узявся на мою голову? В інших керівники люди, а тут… Обдурити… Треба всіх їх обдурити… Обкрутити… Навколо пальця… Викарабкатися… Вилізти… Я на нього розраховував… Так розраховував… Рудоволоса пройда… Вона нічого не зробила… Невже зрозуміла?.. Людина починається з кандидата… Каже дядечко… Кажуть на вулиці, кажуть в автобусі… Перевтома… Я мушу відпочити… До всіх чортів… покинути все і до… У село… В гори… До моря… Я їм ще покажу… Я ще віддячу за всі приниження… За підлоту, що мені довелося зробити… Ради чого?.. Людина починається з кандидата… Дорогий Олександре Івановичу! Він зараз вигрівається біля моря з цією… Чиста наука… Чиста… Брудна наука… Чистої науки не буває… ні… не буває… Я ніколи б не поліз у науку, якби не дядечко… Гидота… Людина починається з кандидата… Людина!? Гидота, а не людина… Тільки б викарабкатися… із цієї проклятої лікарні… Чорно… Тільки б захиститися… Я їм ще покажу… Руда пройда буде ще… Чуєте?.. Блюдолиз… Моя дисертація… мідного п’ятака не варта. Вона… нічим не гірша за інші… Знаю… Він про це знає… Йому приємно принижувати… Йому це дає насолоду… Садист… Прокляте ліжко… Проклята лікарня. Нерви… Перевтомився… Чому вони нічого не кажуть… Що зі мною?.. Діагноз… А ця крутиться… Нічогенька… Нерви… Душно… Ірино… Вона знає… Очі веселі… Так і грають… Усе знає… Чому вона не погоджується? Чого боїться?.. Діагноз…. Що зі мною?.. Яма… Пазурі… Викарабкатися… вижити… Задушливо… Прийшла… Все-таки прийшла… Пече… Не треба?.. Дитина?.. Викарабкатися з усього. Яма… Ти з глузду з’їхала!.. Так, але я не хочу… Ні, ні… Я з тобою ніколи не одружуся. Що ти знаєш?.. Так, так… Ніколи… Яма… Чорна… Душно… Пітьма… Пече… Ірино!.. Все… Чорна яма… Іри… Е…”

Далі бурмотіння стало невиразним, слів розібрати було неможливо. Я натиснула на кнопку. Чула, як у сусідній кімнаті, де відпочивала Вілена, задеренчав дзвінок. За хвилину Вілена була вже в палаті. Ми розбудили чергового лікаря, потім зателефонували Росу. Обіцяв негайно приїхати.

Євген борсався у ліжку. Його тіло стинала гарячка. Я взяла його руку, намацала пульс. Раптом різким рухом він звівся на лікоть, ухопив мою руку і боляче стиснув. Я оторопіла. На мене глянули його великі, трохи перелякані очі.

— Ірино… що зі мною? Де я? — тихим голосом запитав він.

Я не знала, що відповісти. Зрозуміла: хворий опритомнів. Починалося нове життя.

Із записника Євгена Терена

— Ірино, чуєш, Ірино!..

Я розплющив очі і подивився довкруж. Відразу ж помітив: палата зовсім не схожа на ту, в якій я лежав раніше. Не сказати, щоб та була поганою, але з цією ні в яке порівняння не йшла. Тут було просторіше, світліше, затишніше. У тій стояло двоє широких нікельованих ліжок, хоч, правда, одне було не зайнятим. Єдине вікно виходило на подвір’я і затулялося стіною сусіднього будинку так, що сонячне проміння рідко торкалося його шибок. Зате тут — напівпрозорі стіни. З них пульсувало м’яке яскраве світло. Складалося враження, що на їхній зовнішній поверхні плавиться сонце, а потім просочується сюди, всередину. І вмеблювання досить-таки дивне. Раніше я ніколи не бачив такого. Меблі мали такий вигляд, ніби вони вилиті зі скла або якоїсь прозорої склоподібної маси, всередині якої переливається блідо-зелене світло. Либонь, вони були наповнені якоюсь рідиною, що весь час циркулювала. Я лежав на м’якій низенькій канапі. Біля узголів’я стояв мініатюрний столик, заставлений різноколірними пляшечками і коробками. У протилежній стіні просвічувалися глибокі ніші зі скляними поличками. На них лежали медичні інструменти та препарати. У кутку стояв стерилізатор. Приблизно за метр від нього — письмовий стіл, завалений книжками та паперами, і два зручні, витонченої роботи фотелі. Повітря відгонило присмаком розігрітої хвої та медикаментами. Я звівся на лікоть, і в мене запаморочилася голова. Була важкою і неслухняною. Я знову ліг. Обмацав голову пальцями і відчув під ними шолом. Від нього тяглися проводи, а на скронях промацувалися тверді, мабуть, металеві пластинки. Стояла тиша. Тільки десь із не зовсім закрученого крана монотонно капала вода.

— Ірино, чуєш, Ірино!..

Повновида білява дівчина підійшла до ліжка і поклала мені на лоба холодну долоню. Ірина сиділа спиною до мене і щось писала, зовсім не реагуючи на мої слова. “Мабуть, ще й досі ображається, — подумав я. — Нехай. Перегорить…”

— Що, знову починає марити, Віленко? — запитала вона.

— Далася взнаки йому та Ірина, якщо й досі пам’ятає, — сказала білява й зняла долоню з мого лоба.

— Авжеж… — Ірина підвелася з-за столу.

Але що це? Невже знову починаються галюцинації? Переді мною стояла зовсім інша дівчина. Худорлява, струнка, схожа на Таню, мою університетську однокурсницю, з якою я так неґречно поступив тоді на випускному вечорі і після того ось уже котрий рік не можу знайти спільної мови.

Ні, ця красива струнка медсестра з витонченими рисами обличчя — повна протилежність огрядній Ірині, її блискучі очі глянули на мене приязними веселками. Ще ніколи в житті я не бачив таких теплих, щирих і владних очей. Було в них щось знайоме і водночас нове, розпізнане й таке, що незбагненною таїною чаїлося у гострих, як розпечені вуглинки, чоловічках. Густі пасма прямого каштанового волосся спадали на плечі, прикриваючи красивий вигин довгої, наче вирізьбленої з мармуру, шиї. Та і вся вона була наче висічена з мармуру або вилита з кришталю. Мені навіть здалося, що варто необережно доторкнутися до її тіла, як воно розсиплеться на маленькі друзочки, а потім попробуй збери їх докупи у таку витончену досконалу форму. Я мимоволі відвів погляд. Чомусь зробилося тужливо.