Чтение онлайн

ГОЛОС НІНИ. Станіслав Однорічко.

ГОЛОС ГАРКУНА. Стривайте, стривайте… Футуролог?.. Прогнозист?

ГОЛОС НІНИ. Ви з ним знайомі? Як?

ГОЛОС ГАРКУНА. Багато знатимете, швидко постарієте. А Офелія для людства мусить бути вічно молодою. Ось так, люба моя принцесо. Офеліє… Ви працюєте у футурологічному інституті?

ГОЛОС НІНИ. Ні. Навчаюся в університеті й працюю у футурологічній бібліотеці.

ГОЛОС ГАРКУНА. Це що на вулиці Жюля Берна?

ГОЛОС НІНИ. Так. Ви б завітали коли-небудь до нас. Будемо дуже раді. У нас чудовий колектив.

ГОЛОС ГАРКУНА. Завітаю колись. Чого б і ні. У нас знайдеться, про що поговорити.

З магнітофонної плівки почувся телефонний дзвінок, і голос Гаркуна урвався. Потім після паузи почулося: “Перепрошую, Ніночко. Алло! Хто?.. А, це ви? Добридень, добридень… Усе в нормі, у формі… Догравати? Нічию пропонуєте?.. Е ні, дорогенький. Так діла не буде… Цієї партії я вам не подарую… Бач, до чого додумалися… Нічия… Отже, через десять хвилин… Де?.. Гаразд… Іду. Шахи я візьму свої. Домовилися…”

— Оце і все, що я встигла з ним поговорити й записати. — Ніна скрушно розвела руками: — Треба ж було так невчасно задеренчати тому телефонному дзвінкові.

Магнітофонна плівка все ще розкручувалася. По паузі знову почувся голос Гаркуна:

“Що вдієш! Треба йти. Ви вже даруйте мені, люба Офелійко. Я йому покажу нічию. Ич, який прудкий! Та ви не ображайтеся, заходьте до мене частіше. Мені приємно з вами розмовляти. Поважаю вдумливих слухачів. І взагалі, дивлюся на вас і ніби власну молодість переживаю. Обов’язково телефонуйте, заходьте. Ви в шахи граєте?”

ГОЛОС НІНИ. Ми з вами якось уже змагалися. Але нас було багато, ви, певне, мене не запам’ятали.

ГОЛОС ГАРКУНА. Он як! Ну і чим закінчився наш двобій?

ГОЛОС НІНИ. На тринадцятому ході я отримала мат.

ГОЛОС ГАРКУНА. Пригадав. Отже, ви і є оте зухвале дівчисько, яке завдало мені тоді скільки клопоту? Ви вже даруйте моїй неґречності. Я ніяк не міг поступитися. Така вже вдача. І, щоб не впасти у власних очах та заінтригувати вас, вибрав тринадцятий хід. А потім ще й заздалегідь клітинку визначив, у якій мусив бути затиснутий ваш король. Та про це я вже вам не оголошував. Отож заходьте, зіграємо ще.

ГОЛОС НІНИ. Зайду. Неодмінно зайду, Антоне Карповичу.

Ніна вимкнула магнітофон і закрила свою косметичку.

— А потім він узяв шахи і ми вийшли на вулицю. У скверику біля шахових столиків ми розпрощалися. Він галантно вклонився, поцілував мою руку і ще раз запросив заходити. Я пообіцяла, — примруженими очима Ніна подивилася на Станіслава: — Але звідки він тебе знає, Славку?

— Оце й для мене загадка, — сказав Станіслав. — Але ми її розгадаємо, Офелійко. Безперечно, з твоєю допомогою…

Того дня професор Рос до інституту прийшов рано. Як завжди, заглянув до лабораторії. Був помітно схвильований. Навіть привітатися забувся.

— Ілонко, зайдіть, будь ласка, до мене. Сказав і пішов до свого кабінету.

— Що це могло означати? — запитала у Вілени.

— Не знаю, — знизала плечима та.

Ілонка поспіхом поправила зачіску й попрямувала до його кабінету.

— Можна?

— Заходьте.

Сидів замислений, механічно барабанив пальцями по столу, а погляд блукав десь далеко, не тут. Важко дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Густі зморшки наповзли йому на лоба, перекреслили глибокими звивистими лініями. Він ніби постарів за один день.

— Ви щось хотіли, Яне Романовичу?

— Так. Сідайте, — кивком голови показав на фотель.

Ілонка сіла.

Думки професора все ще блукали поза стінами кімнати. Мовчав.

— Слухаю вас, Яне Романовичу.

Він ніби тепер помітив дівчину, підвів голову.

— Як вам, мабуть, уже відомо, місяць тому в Інституті анабіозу група лікарів оживила прибульця двадцятого сторіччя Євгена Терена. Після оживлення йому зробили операцію. Рак печінки. Обидві операції пройшли успішно, хоч хворий ще не опритомнів. Завтра його передадуть до нашого інституту.

— Як? — Ілонка підхопилася з місця. Очі її розширилися від подиву, вона дивилася на професора з недовірою, ніби сумнівалася, що ці слова мовив саме він: — Навіщо?

— Під нагляд психіатрів. — Рос замовк. Щось обмірковував. Потім вів далі: — На вас з Віленою покладається дуже відповідальне завдання. Ви мусите залучати його до нашого життя. Звісно, якщо він прийде до тями. Але то не ваш клопіт. Про його здоров’я подбають інші. Вам доручається стежити за його психікою, зібрати психометричні дані, яких не виявилося у знайдених документах.

— Нам? З Віленою?

Ілонка розгубилася. Не знала, що сказати.

— Таке рішення Ради лікарів.

— Чому вибір упав саме на нас, Яне Романовичу?

— Ви що, відмовляєтесь?

— Ні… Тобто… Не знаю. Все так несподівано.

— Так, завдання складне. Але, гадаю, все буде гаразд. Ви молоді, як і ваш пацієнт. До того ж здібні психіатри. Ось тому ми й зупинилися на вас.

— Зрозуміло, Яне Романовичу, але…

— Що але?

— Ми нічогісінько про нього не знаємо.

— Тож-бо й є. А треба знати все. І ви будете знати. Ви повинні мати повну картину його психічного стану, його інтелектуального розвитку. Спостерігайте, ведіть щоденник, вивчайте. Згода?

— Спробуємо, Яне Романовичу. Тільки… — Ілонка опустила очі. — Скажіть, ви бачили цього Терена?

— Бачив.

— Який він собою?

— Людина як людина. Високий, молодий, русявий. По-моєму, симпатичний. Зрештою, вам буде видніше, — професор вперше за час розмови натужно усміхнувся і підвівся з фотеля.

Ілонка зашарілася.

— Але жарти жартами, а до діла треба приступати негайно, — сказав він. — Я вже розпорядився, щоб для хворого підготували палату. Він ще нездужає. Поговоріть з Віленою. Роз’ясніть їй відповідальність і серйозність справи. Гадаю, ви краще зробите це, ніж я. Чергувати біля хворого будете позмінно. До ваших послуг — лабораторії, прилади, зрештою, що буде потрібно — звертайтеся до мене. — Професор по-дружньому обняв її за плечі, і вони вийшли з кабінету. — Як кажуть у таких випадках, ні пір’я, ні луски, — сказав уже в коридорі.