Чтение онлайн

— Зберігайте спокій! Зберігайте спокій! — кричав над головою гучномовець. — Не наближайтеся до фіолетового куба!

Нараз над майданом урвався крик. Ілончина рука випала з руки Миродіта. Вона підняла голову й побачила, як розступився натовп і крізь нього твердо й розмашно ішов чоловік. Ілонка впізнала академіка Гуджараті. Він швидко вибрався з натовпу і наблизився до підземного ескалатора, який досі ще працював, з’єднуючи майдан із палахкотючою чашею пошкодженого психорадара.

Люди завмерли. Стояли в заціпенінні, аж поки академік не сховався в підземеллі.

— Але ж це смерть, — сказала Ілонка.

— Так. Це — смерть. Але ж стихію приборкати здатна тільки людина надзвичайної сили волі. Це під силу тільки йому, — голос Миродіта тремтів від хвилювання.

Не відриваючи погляду, люди дивилися, як по напівпрозорому стеблі чаші рухалася вгору розпливчата постать людини. Ось вона досягла верхнього виступу і зникла всередині психорадара. Почувся стишений гул. За кілька хвилин фіалково-жовтий куб почав згасати. І вже тоді, коли його останні миготливі промені сховалися у палахкотючому тілі психорадара, люди метнулися до підземної доріжки. Незабаром на поверхню винесли академіка. Він важко дихав, але очі його були спокійні і вдумливі, як завжди.

— Приведіть до мене провинця, — промовив він.

Натовп розступився, і Ілонка побачила двох чоловіків, які вели під руки Євгена. І тільки тепер дівчина згадала свій сон, згадала того чорного мовчазного чоловіка, що гнав кудись автомобіль, згадала все. Так. Той чорний був не хто інший, як Терен. Тепер вона знову виразно побачила всі подробиці свого сновидіння. Білий-білий світ, і чорного чоловіка з механічними рухами, і автомобіль, і маленького хлопчика у червоних сап’янових чобітках. Вона пригадала, де бачила цього дивного картинно-ідилічного хлопчика. Колись у дитинстві їх водили в Музей міфів і казок і там показували крилатого бога-вісника, бога — посередника і оборонця закоханих — маленьку фарфорову статуетку голого кучерявого хлопчика з крильцями, луком і сагайдаком. Амур. Так називали його стародавні. Бог кохання. Крилатий вісник щастя. Але як змінився він з тих далеких часів! Як обносився! Куди поділися його крила, сагайдак і стріли? Натомість з’явилися сигарети і запальничка, дорогий, але приношений одяг, червоні сап’янці. Але що не насниться в таку ніч. А може, й справді він був таким у ті далекі часи, коли жив Євген? Але ж робот… Чому Євген у її сновидіннях виступав роботом? І ще незрозуміло: чому піддалася першому-ліпшому поривові, сіла в автомобіль, поїхала з цим людинороботом? Невже в ній десь у глибині душі живуть інстинкти її далеких пращурів? Може, ота далека Таня, яку він так безтямно кохав, на якусь мить прокинулася в ній, заволодівши усім єством? Хтозна… Може… А найшвидше — це страх. Адже вона ніколи в своєму житті не знала цього почуття.

Євгена підвели до академіка. Смуток і втома, глухий безвихідний сум огорнув Ілончине серце. Не дивлячись ні на кого, вона мовчки пішла геть. Хотілося якомога швидше дістатися додому, заспокоїтися, осмислити події останніх днів, знайти в собі сили жити.

Пробираючись крізь натовп, вона востаннє глянула на Євгена. Він стояв, опустивши голову, і плакав. Гуджараті звівся на лікоть, і до Ілонки долетіли його тихі слова:

— Відпустіть його. Нехай іде. Не чіпайте. Він сам собі кара.

Люди підхопили холонуче тіло вченого, підняли його на своїх руках. Ілонка ще раз побачила блиск його згасаючих очей і руку, що безвольно повисла у повітрі, а потім перед нею все захиталося, перевернулося, невиразні жовто-червоні кола попливли перед очима — і вона, непритомніючи, впала на чиїсь дужі вольові руки.

Станіслав і Ніна вже з півгодини вешталися по причалу, очікуючи Козира. День видався теплим, сонячним. Екскурсанти громадками купчилися біля бетонованого парапету набережної, море було спокійним, лагідна хвиля лащилася до берегів, облизувала білосніжні борти екскурсійного катера, що погойдувався на воді. Зіпершись ліктями на металеві поручні загорожі, Ніна й Станіслав спостерігали за стрімким ширянням чайок, що раз по раз, падаючи на воду, вихоплювали з неї дрібних рибок.

— Щось забарився наш екскурсовод, — сказала Ніна.

— Прийде, — Станіслав пильно подивився на неї і заклопотався: — Бачу, не зовсім вдалим видається наш візит. Не поспішає цей Козир розповідати про те, що нас цікавить.

— А що ти хотів, аби він одразу й виклав усе про себе?

— Нам потрібно знайти якийсь хід, щоб розговорити його, вхопитися за якусь ниточку.

— Не турбуйся, все буде гаразд. Я впевнена — ниточка знайдеться.

— Цікаво, хто з рідних чи знайомих тих трьох заморожених залишилися живими? Хто вони? Де? Чи, може, це лише вигадка письменників-фантастів, а нас вони просто містифікують. Але навіщо?

— Чогось вони бояться, мабуть, і справді у них були серйозні неприємності з тією повістю. Справді, хто такі Ірина, Таня, Олександр Іванович?.. Що за люди заховані за цими псевдонімами? Чи існують вони в житті? Все це нам треба вияснити, Славку.

— Треба, але як? Здається, цей Козир не дуже йде на відвертість.

— Власне, ми ще його й не розпитували. Побачимо… Але ж де він? — Ніна подивилася на годинник. — Катер скоро відчалює. Залишилося п’ятнадцять хвилин. Може, щось завадило, не прийде, а ми…

Ніна не встигла домовити, як позаду почувся глухуватий голос:

— Прийде. Я не з тих, хто підводить. Бач де вони! А ми їх шукаємо, — Козир поклав руки на їхні плечі. — А ось вам і обіцяний сюрприз, — кивнув головою на Гаркуна, який стояв поруч, загадково усміхаючись.

— Справді сюрприз. Яким вітром? — Ніна простягла для привітання тендітну долоньку. — Звідки ви взялися тут, Антоне Карповичу?

— З неба впав. Завдяки його старанням, — кивнув головою на Козира. — Телефонує вчора. Я вже було подумав, що знову щось скоїлося. Коли — ні. Запрошує в гості, повідомляє, що ви тут, а мене довго просити не треба, до мандрівок я звик. Та й чи міг я відмовитися провести кілька днів у такому вишуканому товаристві? Тим паче що шановна принцеса непогано грає в шахи. Отож негайно взяв квиток на ранковий рейс літака — і ось я тут, перед вами. — І, звертаючись до Ніни, запитав: — Як вам відпочивається?

— Дякувати гостинним господарям цього містечка, гарно. Сьогодні були на пляжі, купалися в морі. А тепер от… Як домовилися вчора… Олесю Архиповичу, ви не передумали?

— Я завжди намагаюся дотримуватися слова. Раджу робити це й вам, — сказав Козир.

— Відчувається вишкіл, — підсміхнувся Гаркун. — Це в нього звідти, з майбутнього.

— Ти, Антоне, не можеш без шпильок, — дорікнув Олесь.

— Які там шпильки? Я серйозно, — Гаркун змовницьки підморгнув Станіславові.

— О, я й забула, — похопилася Ніна. — Антоне Карповичу, познайомтеся. Це Станіслав Однорічко. Мій співробітник. Якось я розповідала вам про нього.

— Пам’ятаю, пам’ятаю. Футуролог? — Гаркун міцно потиснув Станіславові руку.

— Так.

— Наслухався про вас і дещо знаю. І про те, що ви працюєте в футурологічній бібліотеці, і що ви вдумливий, перспективний дослідник, і про те, що ви безтямно закохані в Ніну, теж знаю, бо ж хіба важко здогадатися, що таке романтичне ім’я своїй обраниці може дати тільки по вуха закоханий молодик. Та й з мамою вашою доводилося зустрічатися. Щоправда, не за зовсім сприятливих обставин. Так що дуже радий познайомитися ближче.

Станіслав оторопіло подивився на Ніну. Мовляв, наговорила ти про мене сім мішків гречаної вовни. Він завжди остерігався жіночої балакучості, але хіба можна вберегти себе від їхніх язиків. Ось і зараз спробуй дізнайся, що може бовкнути, а ти потім печи раків. І за себе, і за неї.

І тут Ніна, ніби підтверджуючи його думки, сказала:

— Відстали від подій, Антоне Карповичу. Тепер він не тільки закоханий…

— У них весільна мандрівка, — сказав Козир.

— Он воно що! Не знав, не знав. Що ж, вітаю. Цю подію ми мусимо відзначити як годиться.