Чтение онлайн

Станіслав болісно всміхнувся. Йому почала набридати ця несподівано вигадана Ніною гра у весільну мандрівку і медовий тиждень, яка після їхньої близькості, що геть зітерла таїну узвичаєних повсякденних стосунків, почала втрачати свої чіткі обриси і непомітно за якихось дві доби набрала характеру неспростовної життєвої дійсності, коли треба було подумати про щось серйозне, а не просто бавитися. Ця гра зайшла далеко, так далеко, що зупинити її вже було неможливо, але, як не дивно, він не ображався на Ніну, навпаки, відчував наплив якоїсь незнаної досі теплоти до неї, йому чомусь подумалося, що ніколи в житті не забуде цих двох безсонних ночей, проведених одну в запашній копиці лугового сіна, а іншу — в затишній кімнатці Есмеральди Іполитівни, і що ті ночі перевернули все його дотеперішнє життя, наповнили його новим змістом. Десь у глибині душі, можливо, в найпотаємніших куточках підсвідомості, він був вдячний за це Ніні, хоча й відчував себе трохи пригніченим, чимось ущербленим, ошуканим. А чим — не знав сам.

— Годі, Ніно! Ліпше помовч. А то й справді розігруєш серйозних людей, а вони тобі вірять. Пожартувала й досить.

— А я й не думала жартувати, — вона глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, приструнчила: — Знайшов чим жартувати!

— Хіба тебе зрозумієш, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно, — виправдовувався Станіслав.

— Так це ж добре! — сказав Гаркун.

— А ти звикай розуміти, — заповзялася Ніна.

— Годі вам сваритися, — сказав Гаркун. — Краще підійдіть ближче одне до одного. Ось так, — взяв обох за плечі. — Ти, Офелійко, стань тут. А ти, Станіславе, тут. А тепер — гірко! Цілуйтесь! — наказав владно.

— Гірко! — підтримав Козир, виймаючи з валізки пляшку шампанського і келишки.

Станіслав і Ніна цілувалися.

З пляшки глухо стрельнув корок, і Гаркун підставив келишки під потік пінистої рідини, що вилітала з шийки.

— Вип’єм за щастя молодих!

— Бачте, як усе просто, — сказав Козир, подаючи келихи Станіславу і Ніні.

Імпровізована церемонія привернула увагу людей, їх почали оточувати, і скоро вони опинилися в тісному кільці. Щоки Станіслава горіли од сорому. Все сталося так раптово, так несподівано, що він не міг прийти до тями.

Катер подав гудок, закликаючи пасажирів на прогулянку.

— Ходімо, — сказав Гаркун і взяв молодят під руки.

Натовп розступився, даючи їм дорогу. Дійшли до трапу. Гаркун пропустив Ніну і Станіслава вперед, а сам залишився, чекаючи Козира.

Ніна сіпнула Станіслава за руку, шепнула:

— Не скисай, Славку. Будь розважливішим. І вище голову. Ну ж бо!

— Спробую, — намагався бути спокійним.

— От і добре, — Ніна довірливо притиснулася до нього.

— А ти хоч трохи притримай язик за зубами, — попрохав Станіслав. — Прошу тебе.

— Не гнівайся, Славку. Будь розумником. Бачиш, як усе просто, як каже Козир. Тож не ускладнюй те, що просто, — вона звела на нього очі. — Обіцяєш?

— Обіцяю…

Вони піднялися на верхню палубу, сіли за невеличкий столик, на який Гаркун поставив недопиту пляшку шампанського і келишки. З радіорубки голосно звучала музика, тлумлячи голоси людей.

Катер відчалив од берега, почав розвертатися.

— Що ти, Олесю, нам покажеш? — запитав Гаркун.

— Те, що буде видно. Не бійся. Не прогадаєш. Краєвиди тут пречудові.

— А ніхто нас не вкраде звідси знову? — осміхнувся Гаркун. — Здається, Олесю, тебе виловили саме тут?

— Так. Он на тому місці, — Козир показав рукою у воду за кормою. — Метрів за сто від берега. Уявляєш, скільки людей було на пляжі, і ніхто не помітив їхньої машинерії.

Станіслав і Ніна уважно прислухалися до їхньої розмови.

— Про що ви? — запитала Ніна.

— Олесь Архипович впізнає пам’ятні місця, — зареготався Гаркун. — Саме звідси, прямо з води, його, мов нерозторопну салаку, вихопили прибульці з майбутнього і цілим та неушкодженим доставили в свої апартаменти.

— Справді? — здивувалася Ніна.

— Так воно й було, — Козир пильно подивився їй у очі. — Але не будемо про це згадувати. Краще давайте подивимося на наше місто.

— Ну чого ж, — заохочував Гаркун. — Розкажи. Молодятам буде цікаво послухати. Власне, саме задля зустрічі з тобою вони, мабуть, і вибрали для своєї весільної мандрівки ваше містечко. Розповідай, не будь проханим. Все як було.

Катер розвернувся і, лавіруючи між велетенськими океанськими лайнерами, що стояли на якорях у просторому обширі тихої затоки, взяв курс на південь, притримуючись берегової лінії, що стрімкими пагорбами здіймалася з води, розбиваючи об гострі виступи стишену припливну хвилю. Стара частина міста, густо забудована низенькими приземкуватими спорудами з черепичними дахами, розкинулася на схилах гір, нові мікрорайони із сучасними багатоповерховими будинками потяглися на північ по рівнинних ділянках узбережжя. На північному березі затоки на багато кілометрів розкинулися піщані пляжі, всуціль запруджені людьми.

Йдучи на південь, катер обминав гірські стрімчаки, що піднімалися з води. Чудернацькі фігури, утворені від вивітрювання гірських порід, оздоблювали ці, здавалося б, безжиттєві хребти фантастичними химерами. Далі пагорби амфітеатром відступали від берега, звільняючи місце затишним бухточкам, покритим дрібною галькою. На схилах пагорбів з густого плетива вічнозелених чагарників вигулькували білі корпуси турбаз, санаторіїв, будинків відпочинку. Ніна замилувалася цими мальовничими пагорбами, примхливо обплутаними серпантином крутої звивистої дороги, що піднімалася вгору, і нагадуючи стрічку, яку хтось недбало кинув кільцями на ці зелені пагорби.

— Так от, — почула голос Олеся Архиповича, який почав свою розповідь. — Була неділя, погода стояла гарна, день сонячний, погідний літній день, і ми з дружиною вибралися на пляж. Розташувалися тут, недалеко від пристані, смагли під сонцем, купалися. Я дуже люблю плавати. Тож варто мені потрапити на пляж, як я не вилажу з води. Так було й того разу. Дружина залишилася на березі під грибком, а я заплив далеко від берега, де немає людей, а вода чиста, нескаламучена. Високі хвилі припливу вигойдували мене, то піднімаючи на свій гребінь, то опускаючи. Я плив назустріч цим хвилям, назустріч…

— Назустріч своєму світлому майбутньому, — не втримався Гаркун, єхидно усміхнувшись до Ніни.

— Ні, ти таки нестерпний, Антоне, — обурився Козир. — Ніяк не можеш без кпинів. Звідки це в тебе?

— Вибач, друже. Розповідай, розповідай, — примирливо завуркотів Гаркун. — Ну, отже, ти плив назустріч своєму світлому майбутньому, що погойдувалося на хвилях, а воно… пливло до тебе з іншого боку, падало з неба…

— Саме так. Я ліг на спину, щоб трохи перепочити, задивився в бездонну блакить неба і раптом побачив там сріблясту цятку, що, збільшуючись, стрімко падала вниз. Не встиг я зміркувати, що то могло бути, як величезна блискуча куля наблизилася, повисла наді мною. Я перелякався, швидко пірнув під хвилю і одразу ж відчув, як моє тіло разом з водою почав засмоктувати потужний водокрут. Я поплив угору, впав на щось тверде, а далі не пригадую нічого.

— А як же дружина, що подумала вона? — запитала Ніна.

— То вже інша тема, дорогенька. Поплакала, посумувала. Мою смерть списали на море, відправили поминки, а на цвинтарі поставили пам’ятник. Але вона в мене молодець. Таки дочекалася…

— Не зрадила? — знову підкинув Гаркун. — Учись, Офелійко, вірності в Олесевої дружини. Справжнісінька тобі декабристка.

— Тобі жарти. А подумай, як їй було. З тобою простіше. Ти — одинак. Тебе ніхто не чекав. Запропастився чоловік — туди йому й дорога. Мабуть, Шерлоки Холмси з карного розшуку побродили з вівчарками по лісу, винюхуючи твої сліди, а що ті сліди вели аж надто далеко і собаки збилися з толку, то поставили крапку в справі Антона Гаркуна й забули. Зі мною було складніше. Та про те вам розповість дружина. До речі, після прогулянки запрошую вас до себе на вечерю.