Чтение онлайн

— А що його шукати! — сказав Станіслав. — Сам прийде по першому моєму телефонному дзвінку. Я теж інколи підбираю для нього матеріали в своїй бібліотеці.

— Ясно, — мовив Гаркун. — Отже, нам нічого не лишається робити, як розказати, хто такий Євген Терен. І ми вам розкажемо, але за однієї умови: нехай це буде нашою спільною таємницею. Як, Станіславе?

— Я згоден.

— А ви, Офелійко?

— Я теж, — не роздумуючи, погодилася Ніна.

— Справа в тому, що нам би не хотілося, аби змінилися стосунки між матір’ю і сином після того, коли син дізнається правду про свого батька. Адже мати, і ми це знаємо напевне, приховує від сина правду про те, куди подівся його батько. І, мабуть, правильно-таки й робить. От, наприклад, ви, Станіславе… Як би було вам, коли б… Ви маєте батька?.. Хто він?..

— Ні, я свого батька не пам’ятаю, — голос Станіслава затремтів.

— А де ж він? — домагався Гаркун.

— Загинув у авіаційній катастрофі. Десь над океаном… Коли я був ще в утробі матері.

— І звідки ви про це дізналися?

— Так говорить мама. Зрештою, про це знають усі.

— От бачите, — Гаркун узяв хлопця за руку, щиро подивився йому в очі. — Так говорить мама… А тепер допустімо, що вона говорить вам неправду. Уявіть її становище, коли вона довідається, що син знає всю правду, що вона впродовж багатьох років обманювала його. Хоч і робила так задля його ж гаразду.

— Не треба так жартувати, Антоне Карповичу! — вигукнув Станіслав. — Зупиніться!.. Невже?..

— Так, Станіславе. Ви хотіли знати правду. Тепер ви її знаєте. Ваш батько, Станіслав Костянтинович Однорічко, і Євген Терен — одна й та ж особа. А Ірина — ваша мама, Ольга Петрівна. Пам’ятаєте у тій записці, що знайшли в саркофазі, вона повідомляла: а сина я назвала твоїм ім’ям. Вона дала вам ім’я Станіслав на честь батька. Отож нам залишилося тільки це ім’я змінити. Ми змушені вам це сказати, адже тепер ви обов’язково дізнаєтеся про все з інших каналів. Ви на правильному шляху пошуків і вийшли на пряму. Тож навіщо морочити вам голову?

Станіслав стояв як укопаний, не знав, що робити, що сказати. Новина приголомшила його, він не чекав такої розв’язки, не був підготовлений до її сприйняття. Губи його тремтіли, обличчя полотніло, ніби у мерця, і Гаркун завважив про себе, як він зараз схожий на свого батька.

— Та ви заспокойтеся, любий хлопчику, — підійшов ближче Козир. — Візьміть себе в руки… Будьте справжнім мужчиною. Життя — складна штука. Але, може, тим і цікава.

— Заспокойся, Славчику, — Ніна дістала хусточку, витерла холодний піт, що раптом рясно виступив на його чолі. — Заспокойся, любий… Не треба…

— І пам’ятайте про нашу домовленість, — нагадав Гаркун. — Не посвячуйте у своє відкриття матір. Гаразд?

— Гаразд… — стишено видихнув Станіслав. — Гаразд, Антоне Карповичу. Я розумію… Я буду мовчати… Я… Ми нічого не знаємо… Так, Ніно?..

— Так, любий…

— Зрозумійте. Коли Ольга Петрівна, ваша мама, дізнається, що ми розповіли вам про це, вона прокляне нас ще раз. А ми б хотіли бути надалі вашими друзями. До цього ми намагалися бути ними, хоч ви того й не знали. Тож не будемо псувати стосунків.

— То це ви?.. Це ви інкогніто постійно допомагали мамі усі ці роки? Он воно що? — Станіслав у розпачі закрив долонями обличчя. — Дорогі ви мої… рідні… А вона не знала…

— Що хата має, тим і вітає… — буркнув Козир. — Але і про це їй теж не треба говорити. Тож, сподіваюся, ми залишимося друзями…

— І ще погуляємо на вашому весіллі, — намагався перейти на жартівливий тон Гаркун. — Справимо його як годиться… Беріть нас із Олесом за посаджених батьків. Що ви скажете на це, моя люба принцесо? — звернувся він до Ніни. — Чого мовчите?..

Шатров дочитував повість. Поступово написане Гаркуном і Козиром захопило його, він читав без будь-яких упереджень, забувши про настанови Однорічка дошукуватися у творі того, чого там немає і що може наштовхнути на якусь карколомну ідею. Повість захопила його не як спеціаліста, а як простого читача: його чисто по-людському схвилювала доля героїв, а надто Євгена Терена.

Додому прийшов пізно, засидівся у бібліотеці. Журнал, в якому було опубліковано кінець твору, прихопив із собою. Поспіхом повечерявши, засів у своєму кабінеті. Поставивши собі метою прочитати все до кінця, осмислити прочитане, приготуватися до розмови із Станіславом, адже той має скоро повернутися від Козира. Цікаво, з чим повернеться він?

Шатров сів за стіл, увімкнув лампу, старанно протер хусточкою скельця окулярів і почав читати останній розділ.

Тужливо шумів осінній ліс. Прижовкле листя ледь помітно тремтіло на почорнілих віттях: розпрощувалося з літом. Євген пробирався крізь чагарі. Вгорі за чимось назавжди втраченим жалібно тужили стрімкі верховіття сосон. Осиротіло, мов мандрівники, що збилися зі шляху, в піднебессі курликали журавлі, розтинаючи молодими крильми тужаві струмені осінніх вітрів, — шикувалися в перелітні ключі. Срібні нитки бабиного літа почіплялися на гілках, сплели тендітне мереживо павучих гойдалок.

Ядуча туга осіла на Євгенове серце, огорнула його колючою осінньою мжею, крізь яку годі було чекати бодай заблудлого сонячного променя. Одинокий, нікому не потрібний, брів лісовою стежиною, згорбившись під тягарем спогадів. Відчував себе птахом, який відбився від гурту і летить навмання, полохаючи тужливим квилінням чорну бездонну ніч. Образа на людей, з якими доводилося мати справи як у попередньому, так і у новому житті, запала в душу, смоктала серце, борсала нерви. Він не відчував провини перед ними, навпаки, вважав їх основними провинцями нещастя, що звалилося на нього. Адже саме люди своєю поведінкою, формою і способом взаємостосунків визначили його життєві інтереси, погляди на світ і, зрештою, нав’язали саме такі, а не якісь інші норми моралі.

Ідеали… Мораль… Аморальність… Що це за поняття? Далебі кожен розуміє їх по-своєму. Звідси — основні суперечності між людьми. Адже скільки є прикладів, коли прекрасний ідеал окремої людини виходив на боротьбу із загальновизнаними, хоч і консервативними ідеалами життя. Правда, нерідко він зазнавав краху. І тоді з-за лаштунків нерівного двобою чулося насмішкувате улюлюкання про те, що він нежиттєвий. Хоч історія доводила протилежне. Ні, він, Терен, не належав до таких. Він не герой. Він був простою людиною. Але щось же вирувало в його душі, прагнуло добитися своєї мети. Просто, мабуть, людській совісті потрібні експерименти. І ось тепер — все. Експеримент закінчено. Куди поділися його нездійснені ідеали? І хто тут правий, хто винен — судити важко. Кожен правий по-своєму. Либонь, надто несприятливі були його ідеали для інших, якщо завели в глухий кут. Мабуть, вони були дуже примітивними. Інакше він не відчував би такого глибокого розпачу. Людина, що виходить на герць із життям, підносячи світле полотнище ідеалів, може бути знищеною, але ніколи не стане ницою духом. У нього ж сталося навпаки: він вистояв фізично, але занепав духом.

Так розмірковував Євген.

Над головою тривожно шумів ліс, тихо струшуючи під ноги мертві пелюстки прижовклого листя.

Євген ішов не кваплячись. Нараз перед очі випливло мертве обличчя академіка, який врятував його від людського гніву. Спокійне і натхненне, воно не осуджувало і не вимагало нічого натомість втраченого життя.

“Не чіпайте його! Чуєте, не чіпайте. Він сам собі кара!”

Ці слова гучним відлунням дзвеніли у вухах, спонукали самому розібратися в усьому, визначити міру свого покарання. Це було найстрашнішим. Самому собі визначити кару.