Чтение онлайн

–  Стоп!
– перекриває дорогу логопед.
– Що ми робимо перед заняттями?

–  Миємо руки, розчiсуємо волосся i заспокоюємося!
– хором верещать чортенята. В тому самому темпi вилiтають з класу й зникають за рогом, бiля найближчого туалету.

Вдруге до кабiнету заходять поважно, спокiйно, але вже не втримуються бiля самих столiв, штовхаються, прагнучи зайняти краще мiсце. Краще - це ближче до своєї любої «вчительки». Iваннi Костянтинiвнi не подобається, коли її кличуть логопедом та ще й дефектологом, краще вчителькою. «Я працюю з дiтьми. Навчаю їх розмовляти, думати. Кожне з них - маленьке диво, вони усi для мене чудеснi, i вже аж нiяк не дефективнi».

Iванна Костянтинiвна знайомить мене зi своїми «чудами». Данилко - не вимовляє пiвалфавiту. Це дизлалiя - порушення артикуляцiї. Щоб його зрозумiти, варто добряче напружитись. Вади мовлення хлопчик компенсує експресивно. Емоцiї ллються з нього водоспадом.

–  Данило, привiтайся з психологом, розкажи, що робив сьогоднi на уроках.

–  Пиивiт!
– радiсно озивається хлопчик.
– Ми пишали i шишали. Мене фалила шителька. Вона поштавила менi у шошит шонешко ша фмаакою. Ше добе, - пояснює менi першачок. На радощах за власнi успiхи вiн аж пiдстрибує на стiльчику.

Зi схожими проблемами у логопедичнiй групi цього року ще троє першокласникiв: двоє Сергiїв i Вовчик. Усi жвавi, метушливi непосиди. Вони розмовляють трохи краще за Данила й прогрес у них помiтнiший.

–  А це Сашко, - продовжує Iванна Костянтинiвна.
– Сашко, а як у тебе справи сьогоднi?

–  Саша сьогоднi втомився, - дивно чути вiд шестирiчного хлопчика мовлення у третiй особi. Здається, це мало минути ще роки в три.
– Саша багато вiдповiдає. Болить голова.

Iванна Костянтинiвна стурбовано торкає хлопчика за лоб, хитає головою. Просить мене побути з дiтьми й веде Сашка до медпункту. Сашин дiагноз - аграматизм. Вiн нiяк не може навчитися правильно будувати речення, говорить уривчасто, нiби телеграму вибиває. Його мовлення iнфантильне, характерне для дiтей набагато молодших. До того ж хлопчик не завжди розумiє звернену до нього мову, зокрема питання.

Я намагаюся якось розважити дiтей, запитую в кожного iм'я i прошу розказати кiлька слiв про себе. Оленка, Ромчик, Iгор i Вадим справляють враження контактних i активних дiток. Жваво розповiдають про себе, свої родини, вчителiв, про те, чим займаються у школi. На запитання, для чого ходять до Iванни Костянтинiвни, вiдповiдають з ентузiазмом, навперебiй: «вчимося краще писати, читати, рахувати»; «щоб бути розумними»; «бо нам тут подобається». Як я дiзналася згодом, цi дiти мають розлади шкiльних навичок. Оленка - дисграфiк, тобто не завжди розумiє мовлення дорослих, плутає букви на письмi, переставляє склади. Хлопчики - дизлалiки, не можуть правильно читати: вимовляють слова повiльно, постiйно затинаються, пропускають та переставляють букви й склади, не можуть вiдтворити сутi прочитаного.

Вертається Iванна Костянтинiвна. Говорить, що Саша захворiв i його повели додому. Дiти вiдверто засмучуються, а Данилко витягає зi штанцiв замусоленого льодяника й каже, що занесе його Сашковi.

Знайомлюсь iз дiтьми ближче. Ходжу на заняття, тестую iнтелектуальний розвиток, пiд керiвництвом Iванни Костянтинiвни вчусь проводити корекцiю. Нiколи б не подумала, що працювати зi «складними» дiтьми - справжнє задоволення. Кожен успiх сприймається як власний, кожен правильно вимовлений звук, прочитане чи написане слово - це i моя перемога.

Мої новi улюбленцi, майже усi, демонструють вiкову норму у розвитку мислення та пам'ятi. Проблема полягає, як правило, у дефiцитi уваги з боку дорослих та розладах емоцiйно-вольової регуляцiї. Дiти гiперактивнi, не вмiють контролювати та стримувати себе, їм важко зосереджуватися на якихось дiях, виконувати монотонну дiяльнiсть. Їхнi нервовi процеси неврiвноваженi, збудження переважає над гальмуванням. Радує те, що усi вони, на диво швидко, прогресують.

Оленка, наприклад, навiдрiз вiдмовлялася ходити до школи, гостро реагувала на глузування однокласникiв, кричала й билася. Минуло ледь бiльше мiсяця i дiвчинка стала спокiйнiшою, почала краще писати. Обидва Сергiї та Вовчик вже майже не гаркавлять й не шепелявлять, слова вимовляють до ладу. Хлопцi з таким задоволенням i стараннiстю виконують вправи, що навiть класнi керiвники, смiючись, скаржаться на те, як вони «грасують» при вiдповiдях, смакуючи кожне «р-р-р».

Найбiльша проблема iз Сашком. Вiн говорить вже набагато краще нiж ранiше, до того ж вражає нас своїм оптимiзмом. Однак до завершення корекцiї ще довго. Сашкова вчителька наполягає на комiсiї, скаржиться адмiнiстрацiї школи на нашу бездiяльнiсть. Iванна Костянтинiвна надiї не втрачає, вперто займається з хлопчиком, майже кожного дня забирає його з групи продовженого дня. Чесно кажучи, наполегливiсть логопеда мене вражає. Я не знаю, чи варто сподiватися на диво, але допомагаю чим можу, сама заражена впертiстю.

Основна мета роботи - мотивувати Сашка говорити, говорити правильно. Ми граємося i обов'язково виражаємо своє ставлення до гри словесно. Читаємо цiкавi казки, переповiдаємо їх, iнсценiзуємо. Сашковi завжди перепадають ролi з багатьма реплiками й вiн старається вiдтворювати їх точно за сценарiєм. Хлопчик кожного заняття отримує оцiнки вiд Iванни Костянтинiвни, ставиться до них серйозн. Думаю, для нього вони важливiшi за звичайнi шкiльнi.

Спроба запросити маму завершилася нiчим. Пославшись на зайнятiсть «пiд зав'язку», вона вiдмовилася не лише ходити на заняття, а й займатись iз Сашком удома.

Друга чверть добiгла кiнця. Дiти вiдгуляли однi зимовi канiкули, вiдхворiли два карантини i повернулися до працi. Логопедична група поменшала, двоє хлопчикiв - Сергiй i Вовчик - з успiхом завершили програму. Дизлалiки, вони швидко прогресували i вже не мають проблем iз вимовою. Iванну Костянтинiвну, логопеда, а також своїх товаришiв не забувають, ходять у гостi, показують як правильно говорити, вiдверто пишаються собою.

Iншi дiти продовжують навчання. Тричi на тиждень вiдвiдують логопедичний клас. Вчителi вiдмiчають успiхи. Дехто дякує Iваннi Костянтинiвнi, ходить на консультацiї; дехто записує учнiвськi успiхи на свiй рахунок i не вважає за потрiбне навiдати логопеда. Вона не засмучується, звикла i до подяки, i до невдячностi. Якщо треба - сама iде до вчителiв, розповiдає про необхiднi методики роботи, адже дiти - найважливiше!

Я радiю з того, що й сама беру участь у цьому захопливому «дiйствi» - розвитку дитячих здiбностей. Ще i ще раз переконуюсь: здібності розвиваються в дiяльностi. Малi змiнюються на очах: вони читають, декламують, розв'язують задачки, грають в iгри, просто спiлкуються одне з одним, з нами, i - ростуть.

Наш спiльний улюбленець Сашко. В нього аграматизм - складне нейропсихологiчне порушення, яке проявляється в помилках побудови i розумiння мовлення. Це правда, що найсильнiше любиш тих, з ким найбiльше клопоту. Iванна Костянтинiвна намагається працювати з хлопчиком якомога частiше. Вiн знає, вмiє i може набагато бiльше, нiж у першi шкiльнi днi, однак все ще переставляє слова у реченнях, губить прийменники, плутає сполучники.

Сашкова класна керiвниця, Наталiя Iгорiвна, особа холерична, нетерпляча, вимагає вiд нас «позитивного результату». Спроби пояснити те, що результат є i динамiка насправдi позитивна, наштовхуються на незмiнне: «Не робiть з мене дурну, я й сама все бачу». Реакцiї вчительки цiлком зрозумiлi - стрiмка й рухлива, вона любить саме таких дiтей: жвавих, зi швидким темпом нервової дiяльностi. Усi iншi для неї - «гальма» та «черепахи». Примiтно, що жоден флегматичний учень, який би стартовий рiвень вiн не мав, не досягає помiтних успiхiв у її класi. Те саме i з Сашком. Хлопчина, якому i без того важко розумiти мовлення iнших, просто губиться в стрiмкому потоцi вчительчиних слiв, не встигає за її думкою.