Записки шкільного психолога
Шрифт:
Дурнуватий регiт розкотився всiм класом. Пiдбадьорений такою реакцiєю, новий герой вирiшив приправити розповiдь подробицями про роботу шлункового тракту нiмцiв. Вiдданi фанати вiдразу ж пiдказали класному гумористовi новi теми. Клас заходився реготом вiд заїжджених дотепiв про «узкоглазих» та «чорножо…х». Iржання набирало сили, а я, шаленiючи вiд власного безсилля, не маючи жодної змоги хоч якось уговтати цей бедлам, ходила рядами й намагалася зiбрати бланки разом iз залишками своєї дослiдницької гордостi.
Аналiз того, що, як менi здавалося, звалось етнiчною свiдомiстю українських старшокласникiв, виявив багато цiкавого й гiркого. Словниковий запас вразив. Виявилося, що для опису десяти рiзних нацiональностей достатньо кiлькох слiв; вiдповiдi «людожерок» не стали прикрим непорозумiнням. Нестачу епiтетiв учнi компенсували звичайною лайкою: «дебiли», «козли», «виродки», «мутанти», «свиноводи» - не найстрашнiше з усього написаного. Було ще дещо. Мiй науковий керiвник назвав це «комплексом нацiональної меншовартостi». Школярi, оцiнюючи себе, тобто нас, українцiв, писали про «слабкiсть», «ненормальнiсть», «довiрливiсть», «дурiсть».
I це в порiвняннi з «силою», «нахабнiстю», «впевненiстю» американцiв та нiмцiв.
Змiст прислiв'я «Менше знаєш - краще спиш!» я витлумачила, можливо, дуже по-своєму, але прокидатися посеред ночi від згадки про косооких i чорнож…х - повiрте, вiдчуття не з найкращих!
Р. S. Згодом, працюючи з iншими, благополучнiшими, наприклад, лiцейними класами, я отримувала й iншi результати. Один iз типiв етнiчної свiдомостi, який менi таки вдалося видiлити, звався «стереотипний з переважанням лайливих i сленгових слiв та виразiв». А зустрiчався вiн у майже дев'яти вiдсоткiв юнакiв та юнок.«ВIД СВIТОЧА ДО ОЛУХА!»
Ми, психологи, вчимо iнших того, що кожна подiя в нашому життi - джерело особистого досвiду. Говоримо, що навiть прикрi зустрiчi з нецiкавими людьми - однаково кориснi, адже вони загартовують характер i тренують волю. До того ж переконуємо, що нецiкавих людей не існує. В найгiршому разi їх можна розглядати як клiнiчнi випадки, а це вже не абищо. Чи вiримо ми самi в усе це? Гадаю, все залежить вiд того самого особистого досвiду.
Вперше я зустрiлася з ним у якийсь iз вiльних четвергiв, днiв, коли психологи всього мiста пiдвищують свою квалiфiкацiю. На черговий семiнар йшла з надiєю. Оптимiзм вселяла i назва - «Практика тiлесно-орiєнтованої терапiї«, i розрекламований методисткою доповiдач: «Тiльки уявiть, пiтерська освiта, величезний досвiд, свiточ! Такий молодий, а шарм, харизма! Це буде неперевершено! Це такий унiкальний шанс!»
Спочатку мене вдарило шармом, а потiм добило харизмою. Малий, миршавий, з масним рудуватим волоссям свiточ зустрiчав нас, так би мовити, власноруч. Пiдскакував, вiтався, хапав липкими пiтними долонями за руки, тряс їх i безупину відрекомендовувався:
– Олександр! Олександр! Психолог! Психолог-Олександр! Пiтерський унiверситет! Психотерапевт! Олександр!
– Дуже приємно, Вiкторiя, шкiльний психолог, - я витиснула з себе посмiшку, намагаючись непомiтно обтерти долонi носовичком.
Зголоднiлi за харизмою психологинi метушливо розсаджувалися по мiсцях, передчуваючи «унiкальний шанс». Воно й не дивно: серед нас, шкiльних психологiв, на все мiсто був лише один мужчина - пiдстаркуватий i бородатий, колишнiй учитель фiзики. Згадався його найулюбленiшiй жарт, з такою ж довгою бородою, як у хазяїна, i водночас на диво доречний: «Справжнiй психолог - не чоловiк, справжнiй чоловiк - не психолог». Я всiлася i приготувалась слухати справжнього психолога.
– Ще раз доброго дня! Дозвольте вiдрекомендуватися, мене звуть Олександр!
– почав наш психолог, потираючи спинку стiльця.
– Я отримав освiту в Пiтерському унiверситетi. Мене запросили, щоб розказати вам про практику тiлесно-орiєнтованої психотерапiї…
«Розказати про практику?», - мене починало нудити вiд дивних манiпуляцiй зi стiльцем, що їх здiйснював Олександр. Вiн гладив його полотняну спинку вперед-назад, з бокiв i по центру, водив кругами i збоку вбiк. Його рухи мали гiпнотичний ефект. Я раптом уявила себе на тому стiльцi, пригадала слизькi вологi долонi i аж здригнулася: «Господи, оце так харизма!» Мої подружки по унiверситету гидливо переглядалися i хихотiли, а от досвiдченi психологинi слухали з нiмим зацiпенiнням, не зводячи очей з того нещасного стiльця.
– Тiлесно-орiєнтована терапiя дуже дiєва, з її допомогою можна позбутися страхiв, звiльнити своє тiло вiд м'язових затискiв, повнiстю розслабитися, вiдчути… - вiщував Олександр iстини, прописанi в кожному пiдручнику.
– Коли ж практика?
– не витримала котрась iз однокурсниць.
– Я набиратиму терапевтичну групу i кожен з вас зможе вiдчути на собi усi переваги цiєї технiки.
– За скiльки ж?
– не вгамовувалась шибениця пiд осудливi шикання матрон.
– Повний курс - три мiсяцi, коштуватиме п'ятсот доларiв, але можна вiдвiдувати не усi заняття.
Аудиторiя ахнула. Хто вiд шоку (для бiльшостi з нас це були непiдйомнi кошти), а хтось вiд захоплення («Знає собi цiну!», «Справжнi знання стiльки i коштують!»).
Проте пiзнiше з'ясувалося, що освiта в Олександра заочна, що вiн нiколи в життi не займався практикою тiлесно-орiєнтованої терапiї i не вiв груп, а вiдвiдував їх у Пiтерi, звичайно ж, сплачуючи немало. От i вирiшив повернути витрачене, намiрившись сiяти добре й вiчне у нашi провiнцiйнi душi. Всi його намiри провалилися з трiском. I тому, що зайвих грошей у шкiльних психологiв не було, i тому, що чутки ширяться швидше за офiцiйнi вихваляння родички-методистки! Прихильники поступово розсмокталися i пiтерський свiточ став одним iз нас - шкiльним психологом. Прiзвисько також не забарилося, приклеїлося намертво: «Саша-психолух»!
Р. S. Ми, психологи, вчимо iнших, що кожна зустрiч в нашому життi - джерело особистого досвiду, що з усього можна зробити висновки. Чи вiрю я в це сама? Зустрiчаючи в мiстi Сашу-психолуха, я роблю вигляд, що ослiпла. Але завжди розповiдаю студентам iсторiю пiд кодовою назвою «Вiд свiточа до олуха!»ПЕРШИЙ ХАБАР
Завершення навчального року вiдчувалося фiзично. Директорськi контрольнi, мiнiстерськi перевiрки, скороченi уроки, заклопотанi вчителi, збудженi дiти. Вир передвипускної школи затягував усiх i усе. Навiть вахтерцi на входi додалося ваги i значимостi - вона ж бо чатує бiля виходу у великий свiт!
Шкiльне життя пришвидшилося, i я разом з усiма втрапила в коловорот нагальних справ, невiдкладних зустрiчей та термiнових рiшень. Коли вдавалося добiгти до кабiнету, я швидко зачиняла дверi, притискалася до них спиною i глибоко зiтхала - ось вона, жадана хвилина перепочинку. Орiєнтацiя в реальностi поверталася разом iз ковтком гарячого чаю. На змiну панiчним думкам «Що ж це робиться?» i «Коли це припиниться?» приходили спокiйнiшi, а сьогоднi навiть вдалося помiркувати про шкiльнi долi.