Чтение онлайн

Тиск з боку Наталiї Iгорiвни стає дедалi нестерпнiшим. Iванна Костянтинiвна з гiркотою у душi приймає рiшення вести Сашка «на комiсiю». Лiкарi-психiатри, невропатологи, педiатри, логопеди, дефектологи, вчителi, психологи i навiть юристи покликанi державою вирiшувати долю маленьких ЗПР-iв. Психолого-медико-педагогiчна комiсiя вирiшує: вчитися чи не вчитися дiтям iз затримкою психiчного розвитку в загальноосвiтнiй школi. Якщо нi - направлення в спецiалiзований iнтернат, де мають бути кращi умови, спецiалiзоване обладнання, спецiально навченi педагоги.

Отже, комiсiя! Я, Iванна Костянтинiвна i Сашко (мама хлопчика навiдрiз вiдмовилась iти з «цим недоуком») чекаємо запрошення пiд дверима комiсiї. Сашковi ми вирiшили сказати, що комiсiя - це спецiальнi вчителi, якi перевiряють не дiтей, а психологiв i логопедiв. Комiсiя дивиться, чи гарно тi навчили дiток читати, писати, розв'язувати задачки. Саша спочатку не може збагнути чого екзаменують нас, а не Наталiю Iгорiвну, яка має «отримати багато двiйок». Але врештi-решт погоджується показати все, на що здатен, аби тiльки нам «поставили гарнi оцiнки».

Хлопчик налаштований войовниче, його обличчя напружене, рученята стиснутi у вологi кулачки, а губи шепочуть нещодавно вивчений вiршик - готується!

Наше напруження ще вiдчутнiше. Незважаючи на суворi iнструкцiї та стандартизованi дiагностичнi процедури, комiсiя - це лотерея. Причому, в усiх смислах. Дiти з однаковими порушеннями можуть отримати рiзнi дiагнози, з рiзними - однаковi. Можливiсть навчатися у загальноосвiтнiй школi не завжди iде на користь дитинi, якiй могло би бути краще у спецiнтернатi, i навпаки. Але найгiрше, що може бути, - це нетолерантнiсть членiв комiсiї, їхнє недбале ставлення до маленьких доль, якi вони вирiшують. Саме це з нами i сталося.

–  Сашко Дубченко, заходьте, - чуємо казенний голос комiсiйного секретаря.

–  Ну, з Богом, - видихає Iванна Костянтинiвна i ми йдемо у прочиненi дверi.

Завелика i вiд того порожня кiмната, пiд вiкном зiставленi у довжелезний ряд столи, за ними люди: жiнка iз вибiленим волоссям i яскраво фарбованими губами поряд iз табличкою «педiатр»; ще одна лiкарка за табличкою «невропатолог» зiщулилась, вдивляється в Сашковi документи; двоє психологiв - дiвчата мого вiку, одну знаю, вчилася роком ранiше, вражень жодних; лiтня вчителька початкових класiв та змучена життям секретарка. Всi сидять близенько, нiби мiсць не вистачає, а далi - кiлька порожнiх столiв, позначених табличками «логопед», «дефектолог», «юрисконсульт», «тифлопедагог», «сурдопедагог», - сюр, комiсiя невидимок! Спиною, точнiше, задом до нас, спираючись на стiл i щось розповiдаючи жiнкам, стоїть чоловiк. Видно лише його лису голову зi склеєними вiд поту пасмами рудуватого волосся.

–  Жорж Романович, - кокетує педiаторка у вiдповiдь на непристойний жарт про те, що всi хвороби - вiд задоволення, i лише лупа - вiд Head amp;Shoulders, - що ви таке кажете, ви ж психiатр, хiба вам знайомi iншi хвороби?

–  Ха-ха, Олєнька, - противно хихоче i апелює до власного досвiду Жорж Романович, - повiрте менi, секс це, блiн…

–  Вибачте, - кажу, - тут дитина на комiсiю, нас щойно викликали.

Психiатр розвертається i демонструє своє неголене спiтнiле обличчя. Прищулює очi i дивиться на Сашка так, що бiдне дитя впивається нiгтиками в мою руку. Пiдходить, бере рукою iз пожовклими вiд нiкотину пальцями хлопчика за пiдборiддя i прямо в обличчя видихає:

–  По лицю видно - дебиляка!
– повертається до комiсiї, картинно зiтхає i видає ще одне риторичне.
– Гуманнiше - вбити!

Моє ненависне «кого?!» застигає на пiввильотi. Iванна Костянтинiвна дивиться так, що аж дух перехоплює. Вона забирає Сашкову руку, пiдштовхує нас до виходу i з натиском каже:

–  Зачекайте, за дверима!

Мабуть, грюкiт дверей, пiдсилений протягом, ще довго вiдлунював у головах комiсiї, адже я вклала в нього всю силу свого бажання ляснути ту потвору у бiлому халатi по пицi.

Через кiлька хвилин нас знову запросили. Сашко, який так i не зрозумiв що сталося, старанно вiдповiдав на усi питання, розв'язував задачки i читав вiршики. Розгублений, вiн показав себе не з найкращого боку.

Комiсiйний вирок, передбачуваний ще з першої реакцiї шанованого в мiстi психiатра, був одностайний.

Ми мовчки дiйшли до маршрутки, доїхали до потрiбної зупинки i вiдвели Сашка до пiд'їзду. Той боязко посмiхнувся i сказав, що обов'язково зайде. Ступив кiлька крокiв, повернувся i розплакався:

–  Я поганий, так? Вам поставили двiйку?

У школу прийшла весна. Її першою ознакою стали розхристанi та розчервонiлi дитячi табуни, що, лишень дзвоник, - вилiтають з-за парт i мчать на двiр до першого сонечка. Вереск, смiх, тупотiння, а разом з ними зростає i травмонебезпечнiсть шкiльних коридорiв.

Вiдчиняючи дверi логопедичного кабiнету, я, заражена весняним божевiллям, бачу картину, вiд якої враз падає рiвень гормонiв радостi. За маленьким дитячим столом, обiпершись напруженими лiктиками та ховаючи обличчя в долонях, плаче якесь школя. Iванна Костянтинiвна, знiяковiла й стривожена, сидить поряд, намагаючись обiйняти, сказати щось заспокiйливе. Кожен її доторк провокує нову хвилю тремтiння й слiз, хлопчик заходиться плачем, не чуючи жодного слова.

Вiдчуваючи сором за щойно пережиту весняну ейфорiю, я прошу дозволу увiйти i тихо, майже навшпиньках, пiдходжу.

Iванна Костянтинiвна питає очима: «Що робити?» i вiдразу стенає плечима, мовляв, заспокоєння не допомагають. Прошу жестом пiдвестись та вiдiйти вбiк, кладу перед хлопчиком мандарин, а сама йду у кiнець класу та сiдаю за стiл поряд iз логопедом.

–  Нехай побуде сам, - шепочу на вухо.
– А що сталося?

–  Сама не знаю. Зайшов, чемно привiтався, сказав, що хоче поговорити i раптом став заїкатись, а потiм оце…

Сидимо. Мовчимо. Боїмося потривожити тишу, яка ледь чутно переривається схлипуваннями. Кабiнетом повзе запах мандарину, хлоп'я старанно оббирає шкiрку вологими вiд слiз руками, шморгає носом, розтирає рукавом червонi очi. Раптом пiдводиться, йде до нас i простягає долоню, на якiй лежать двi напiврозчавленi дольки, - все, що залишилось.

–  Їж сам, ми не хочемо, - каже Iванна Костянтинiвна i швидко вiдмовляється вiд своїх слiв, попереджаючи нову хвилю слiз.
– Дякую, дякую!

–  Як тебе звуть?
– питаю.