Чтение онлайн

— Іди частуй краще дівчаток цукерками.

Ще одна обставина довгий час гнітила їх. Незважаючи на те, що вони вели таке розкішне життя, брали все, що треба, із хазяйчиних шаф, вони наробили в кварталі багато боргів. Труш проїдав свою платню в кав’ярнях; Олімпія витрачала гроші, які виканючувала у Марти, розповідаючи їй різні неймовірні історії, на всілякі свої примхи. А те, що було потрібно для щоденного життя, подружжя брало в кредит. Особливо тривожив їх рахунок кулінара з вулиці Банн, який перевищував сто франків, а кулінар був дуже брутальною людиною і погрожував розповісти про все абатові Фожа. Труші жили в постійному страху, чекаючи жахливої сцени. Але, коли рахунок надійшов, абат заплатив, не сперечаючись, і навіть забув дорікнути їм. Священик, здавалось, був вищий за всі ці дрібниці; похмурий і суворий, він, як і раніше, жив у цьому, відданому на поталу, будинку, не помічаючи хижих зубів, що підгризали його стіни, і повільного його руйнування, від якого вже тріскалася стеля. Все завалювалось навколо нього, а він усе прямував до своєї честолюбної мети. Він жив, як солдат на бівуаку, в своїй великій порожній кімнаті, не дозволяючи собі ніякого комфорту, гніваючись, коли йому хотіли догодити. Відколи він став володарем Плассана, він знову зробився неохайним: капелюх його порудів, панчохи були брудні, сутана, яку його мати лагодила щоранку, скидалася на ту благеньку зношену сутану, в якій він уперше з’явився в Плассані.

— Дарма! Вона ще дуже добра, — відповідав він, коли хто-небудь наважувався зробити йому зауваження.

І він розгулював у ній по вулицях, високо підвівши голову, не звертаючи уваги на дивні погляди, які кидали на нього. В цьому не було бравади, це було взагалі властиво йому. Тепер, коли йому вже не треба було подобатися, він знову почав нехтувати своєю зовнішністю. Його перемога в тому й полягала, що він міг тепер із своїм незграбним великим тілом, зі своєю брутальністю, в своїй старій зношеній одежі, такий, який він є, сісти посеред завойованого ним Плассана.

Пані де Кондамен, вражена їдким запахом, який ішов від його сутани, вирішила якось по-материнському покартати його.

— Чи знаєте ви, що наші дами починають цуратися вас? — сказала вона йому, сміючись. — Вони закидають вам, що ви зовсім занедбали свою одежу. Раніше, коли ви витягали носову хусточку, можна було подумати, що за вашою спиною хлопчик із хору кадить ладаном.

Він здивувався. Йому здавалося, що він зовсім не змінився. Але вона підступила до нього ближче й дружнім тоном вела далі:

— Послухайте, любий кюре, дозвольте мені бути одвертою з вами. Так от, ви неправильно робите, що не звертаєте уваги на свою зовнішність. Ви не завжди поголені, перестали зачісуватись, волосся у вас скуйовджене, наче ви щойно билися з кимсь. Запевняю вас, це справляє дуже погане враження… Пані Растуаль і дані Делангр вчора казали мені, що вони не впізнають вас. Ви самі собі шкодите.

Він зневажливо засміявся, похитуючи своєю могутньою кошлатою головою.

— Тепер усе скінчено, — відповів він, — доведеться їм прийняти мене й нечесаного.

Плассан справді мусив прийняти його нечесаним. З лагідного священика він став похмурою, деспотичною людиною, що підкоряла всіх своїй волі. Його обличчя знову набрало землистого кольору, погляд зробився орлиним, великі руки підводилися з погрозою, страхаючи карою. Місто жахалося, бачачи, як обраний ним володар непомірно зростає, — в брудному дранті, від якого йшов поганий запах, з рудуватою, як у диявола, щетиною. Прихований страх жінок ще більше посилював його могутність. Він був жорстоким із своїми парафіянками, але жодна з них не наважилася покинути його. Вони йшли до нього з трепетом, але це давало їм утіху.

— Люба моя, — признавалась пані де Кондамен Марті, — даремно я умовляла його, щоб він вживав парфуми; я звикла тепер і вважаю навіть, що так він набагато кращий… Оце справжній мужчина!

Найбільше абат Фожа панував в єпіскопському домі. Після виборів він створив монсеньйорові Руссело життя бездіяльного прелата. Єпіскоп жив серед своїх улюблених книжок, зачинившись у своєму кабінеті, куди абат, що керував всією єпархією з сусідньої кімнати, допускав тільки тих осіб, в яких не мав сумніву. Духівництво тремтіло під владою самодержавного володаря; сивоголові священики покірливо схилялися перед ним, цілком зрікаючись власної волі. Часто, замкнувшись з абатом Сюреном, монсеньйор Руссело мовчки плакав гіркими сльозами; він жалкував за твердою рукою абата Феніля, який іноді бував і ласкавим, а тепер він почував себе під якимсь безнастанним і невблаганним гнітом. Потім він з усмішкою скорявся цьому і говорив із своїм звичайним добродушним егоїзмом:

— Ну, сину мій, візьмімось до роботи… Мені не слід було скаржитися. Я маю таке життя, про яке завжди мріяв: цілковита відлюдність і книжки.

Зітхнувши, він додавав, притишивши голос:

— Я був би зовсім щасливий, коли б не боявся втратити вас, мій дорогий Сюрене… Скінчиться тим, що він не захоче терпіти вас коло мене. Вчора мені здалося, що він дивився на вас таким лихим оком. Благаю вас, погоджуйтесь з ним в усьому, ставайте на його бік, не жалійте мене. У мене ж не лишилося нікого, крім вас.

Через два місяці після виборів абат Віаль, один із старших вікаріїв епіскопа, дістав призначення в Рим. Певна річ, абат Фожа зайняв його місце, хоч воно давно вже було обіцяне абатові Бурету. Він не призначив абата Бурета навіть на посаду кюре парафії св. Сатюрнена, а передав її молодому честолюбному священикові, що був слухняним знаряддям в його руках.

— Монсеньйор не хотів і слухати про вас, — сухо сказав він абатові Бурету, зустрівши його.

А коли старий священик став щось белькотіти про свій намір побачитися з монсеньйором і попросити у нього пояснень, Фожа вже лагіднішим тоном сказав:

— Монсеньйор погано себе почуває і не зможе вас прийняти. Покладіться на мене, я захищатиму ваші інтереси.

Вступивши в Палату, Делангр одразу ж приєднався до більшості. Імперія остаточно завоювала Пласеан. Здавалось, абат мстився на цих обережних буржуа, поводячись з ними брутально; він знову замкнув хвіртку в тупик Шевільйот, примушуючи пана Растуаля і його друзів ходити до супрефекта через площу в головні ворота. Коли він з’являвся на їхніх дружніх вечорах, всі ці люди принижено схилялись перед ним. І такою була його влада над ними, таким великим був таємний страх перед його могутньою незграбною постаттю, що навіть за його відсутності ніхто не наважувався вимовити хоч одне двозначне слово про нього.

— Це дуже достойна людина, — заявляв пан Пекер де Соле, який розраховував на префектуру.

— Видатна людина, — додавав лікар Порк’є.

Всі кивали головою. Пан де Кондамен, якому нарешті набридали ці похвали, любив часом нагнати їм страху.

— Але вдача у нього, в усякому разі, не добра, — цідив він крізь зуби.

Від цієї фрази все товариство холонуло. Кожен підозрював свого сусіда, чи не продався він страшному абатові.

— У старшого вікарія чудове серце, — починав обережно пан Растуаль. — Тільки, як усі великі люди, він трохи суворий.

— Точнісінько, як я; я дуже лагідний, а мене завжди вважали за сувору людину, — вигукнув пан де Бурде. Він помирився з усім товариством після довгої розмови віч-на-віч з абатом Фожа.

Бажаючи повернути всім добрий настрій, голова суду почав знову:

— А чи знаєте ви, що старшому вікарію обіцяють сан епіскопа?

Всі одразу пожвавішали. Пан Мафр сподівався, що абат Фожа стане епіскопом в самому Плассані по від’їзді монсеньйора Руссело, здоров’я якого дуже підупало.

— Це було б добре для всіх, — простодушно сказав абат Бурет. — Хвороба дуже озлила монсеньйора, і я знаю, що наш любий абат Фожа робить все для того, щоб розвіяти в його серці несправедливі упередження.