Чтение онлайн

— Не годиться втікати, — сказала тітка Еліс.

Вони вибралися з чагарника, перетнули лужок і ввійшли в дім. Мері пленталася, низько опустивши голову. Тітка Еліс ішла слідом за нею.

В кімнаті було троє. Дідусь і ще якийсь чоловік стояли біля вікна. А мама сиділа на килимку біля каміна, в якому вперше цієї осені розклали вогонь. Вона простягнула до вогню руки. На її пальцях виблискували персні.

— Ріднесенька моя! — вигукнула мама. — Боже, як ти виросла! Мов жердина!

Мері відчувала себе незручно, не знала, куди подіти руки. Вона якось незграбно переступила через килимок і зупинилася, щоб її поцілували.

— Ти пахнеш фіалками, — сказала вона мамі.

Чоловік біля вікна засміявся.

— Ріднесенька моя! — повторила мама й також засмі-ялся, ніби Мері сказала щось смішне. — Це страшенно дорогі парфуми. — Вона поклала руку Мері на плече. — Дай-но я подивлюсь на тебе.

Мері глянула на маму. Вона вже й забула, яка гарна в неї мама — гладеньке лискуче волосся, великі лагідні очі, — і яка молода. Надто молода, щоб бути мамою.

— Не можу повірити, — весело й голосно сказав чоловік біля вікна. — Я й справді не можу повірити в це.

— Боюсь, що це правда, — сказала мама. — Це й справді моя донька. А це, рідна моя, Джеф. Сподіваюсь, що ви будете добрими друзями.

— Звичайно, будемо. — Джеф підійшов до каміна. Він був високий та імпозантний, ніби з рекламної картинки. — Звичайно, будемо, — повторив він і підморгнув їй. — Славна дівчинка! Я читав про тебе в газетах.

— Пробачте… — знічено промовила тітка Еліс. — Прийшов репортер і встиг з нею побалакати, перш ніж я збагнула в чім річ. Я подумала що це газівник, і дозволила їй відчинити йому двері. Це моя провина.

— Дурниці, Еліс, — сказав дідусь. — Це не має ніякого значення. Просто дев’ять днів дива…

— А мені подобається, що про мене написали в газеті, — сказала Мері, хоча насправді їй було байдуже. Просто дивно було читати про себе, про Саймона, Крішну. Ніби це було троє зовсім незнайомих їй людей…

— А я й не сумніваюсь, що тобі це подобається! — Джеф схопив її за руку. — Не сумніваюсь!

Цікаво, промайнула в неї думка, чи завжди він повторює фрази двічі? Краще б він відпустив руку.

Але він і не думав відпускати.

— А як там твій юний друг Патель?

— Чудово, дякую, — відповіла Мері. — йому зробили операцію, і тепер вій почувається набагато краще. Ми збираємося провідати його. Після обіду.

— Колись ти мені розкажеш про цю пригоду детально. Розкажеш детально. — Джеф пильно вдивлявся в її обличчя, ніби там щось шукав.

Мері одразу здогадалася, чому він так намагається їй сподобатися.

— Ви збираєтеся одружуватися з моєю мамою? — запитала вона.

Джеф розсміявся, закинувши голову.

— З плеча рубаєш? Це мені подобається. Це мені дуже подобається. Так, Мері, збираюсь. — Він відпустив її руку, але натомість взяв мамину й запитав: — Сподіваюсь, ти не заперечуєш?

Дуже гарна пара, подумала Мері. Обоє молоді, вродливі, без жодної зморшки на обличчі, без жодної складки на одежі. Поряд з ними дідусь і тітка Еліс здавалися жалюгідними та пом’ятими.

— Сподіваюсь, це для тебе надто велика несподіванка, рідна моя? — сказала мама. — Я хотіла написати тобі до нашого приїзду, але ми були так заклопотані. Треба було залагодити стільки справ. Що-небудь чути від тата? Він обіцяв писати, але ж ти знаєш, який він ледачий!

— Ні. Він мені не пише, — сказала Мері. — Він приїде?

Вона запитала просто задля чемності, бо відповідь знала наперед.

І не помилилась.

— Він залишається в Південній Африці, рідна, — відповіла мама. — Каже, що йому подобається там клімат. — Вона помовчала. — Рідна, ну не дивись так на мене. Ти розсердилась?

— Ні, — сказала Мері. Дивно, але й справді їй було байдуже. — Я просто задумалась, — пояснила вона. Ви житимете в нашій квартирі?

Джеф похитав головою:

— Ні, але ми шукаємо схожу. Із зручностями, в центрі і щоб була простора… — Він підморгнув мамі, потім Мері, ніби вони всі троє були учасниками якоїсь потішної змови. — Щоб і для тебе місця вистачило, якщо ти захочеш приїхати, — пояснив він.

Мері дивилася собі під ноги.

— Я не знаю, — сказала вона.

— Що не знаєш, рідна моя? — перепитала мама.

Чомусь її власні ноги здались для неї незнайомими. Ніби вони належали комусь іншому. І голос також був немов чужий.

— Я просто не знаю.

— Щоправда, ми поки не знайшли підходящої квартири, — сказала мама. — На це потрібен час.

На Мері немов накотилася нова хвиля почуттів: на душі в неї одразу стало легше. Отже, вони не збираються забирати її! Принаймні, зараз.

— Може б, ти їхала з нами й допомогла нам шукати? Якщо, звичайно, в тебе є бажання.

Мері глянула на неї. Вона всміхалася своєю лагідною, приємною усмішкою, але ця усмішка здавалася Мері завченою, ніби мама позувала для фотографа.

«Вона тільки намагається бути доброю!» — подумала Мері.

На якусь мить вона відчула, як до горла підкочується клубок, і їй захотілося вибігти геть із кімнати, втекти з дому. Тоді вона глянула на тітку Еліс і згадала, як та сказала там, у чагарнику: «Не годиться утікати», і зрозуміла, що тітка мала рацію: хоч би як швидко, як далеко вона втекла, нічого не зміниться. І мама, і Джеф, і дідусь, і тітка Еліс сидітимуть тут і чекатимуть на її відповідь.

— Хочеш приїхати, рідна?

І брехати також не годиться.

— Якщо ти не заперечуєш, я залишусь у дідуся й тітки Еліс, — сказала Мері, втупившись в червоний, з бляклими квітами килим.

Хтось у цій кімнаті глибоко зітхнув.

Мері підвела очі. Мама все ще лагідно всміхалася, але тепер її усмішка здавалася природнішою.

— Звичайно, я не заперечую, рідна, — сказала вона, і Мері зрозуміла, що мама каже правду. — Але перш за все треба спитати дідуся. І тітку Еліс, звичайно.