Чтение онлайн

— Ти хочеш сказати, що житимеш тут?

— Атож.

— Що сталося? Чому ти змінила свою думку?

У неї пересохло в горлі й вона ковтнула слину.

— Учора я про дещо дізналася. Твоя тітка працює у нас. Прибиральницею.

— Я знаю. Світ тісний. — Саймон шпурнув другий камінець, але він підстрибнув над водою лише двічі. — Хай йому біс! — буркнув Саймон.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що знаю. Частіше мий вуха, коли погано чуєш. — Його власні вуха густо почервоніли, й він додав удавано байдужим тоном: — Увечері, напередодні нашого приїзду сюди, тітка була в нас і розказала, що до її хазяйки приїхала племінниця на ім’я Мері. Їй дванадцятий рік. Я задав їй кілька запитань. Не дуже багато, просто щоб пересвідчитися.

— Уявляю, що вона про мене наговорила.

— Авжеж, — усміхнувся Саймон, та, перехопивши її погляд, одразу став серйозний.

— Чому ж ти мені не сказав? — сердито запитала вона.

— Я вважав, що так буде краще, — Він набрав пригорщу гравію і шпурнув його в озеро. — По-перше, ти могла подумати, що я намагаюсь тебе викрити.

— Он що, — принижено сказала Мері. — Авжеж, я розумію.

— А я і не збирався тебе викривати, — вів далі Саймон. — Вона зайшла до нас випадково. І я жодним словом не обмовився, що знаю тебе.

— А тепер вона знає. Я зустріла її на пошті разом з Поллі-Анною. Це було жахливо.

На згадку про цю жахливу зустріч вона відчула себе так, ніби на неї наринула морська хвиля. Їй навіть здалося, що вона ось-ось потоне під нею. Мері сіла, прихилившись до стіни гроту, й уткнула обличчя в долоні. Сльози текли крізь пальці.

— Вони сказали їй, що я сирота, що я голодую, а тепер вона передасть усе це тітці Еліс і… і… О, краще б я вмерла!

Вона чула, як під ногами в Саймона шурхотить гравій. Потім шурхіт припинився, тільки долинав плюскіт води в гроті. Він пішов, залишивши її саму.

А Мері все плакала й плакала і не могла зупинитися. Ніби десь усередині в неї прорвалася гребля і потік води ринув крізь очі, ніс і литиметься доти, поки виллється до решти. Її руки стали вогкі, немов губки, що увібрали в себе воду, а голова, здавалося, набубнявіла й збільшилася вдвічі.

— Мері! — сказав Саймон. Він намагався відірвати її руки від обличчя. Вона відвернулася й сказала крізь сльози:

— Облиш мене!

Він намагався посадити їй на коліна живий пухнастий клубок.

— Ноакс!

Вона схопила кота й притулилась до нього обличчям. Але той почав відчайдушно вириватися з рук, дряпатися, й Мері змушена була його відпустити.

— Усі мене ненавидять. Навіть Ноакс.

— Це тільки тому, що я його впіймав, — сказав Саймон. — Адже ти знаєш, що він не любить, коли його ловлять і беруть на руки. — Він помовчав. — Мені піти?

— Так, — сказала Мері й осіклась. — Тобто ні.

Саймон насупився і присів навпочіпки поряд неї. Вони обоє мовчали. За хвилю Ноакс сам підійшов до Мері й потерся об її ногу.

Вона не чіпала його, а він терся об неї і муркотів.

— Він так робить, тільки коли з тобою. Будь ласка, Мері, перестань плакати.

— Я вже не плачу. Я тільки трохи розкисла. Розкисла і розм’якла, як гумова грілка, коли з неї виллють гарячу воду.

— Це тому, що плакала. Після сліз завжди так.

— Я рідко плачу. А якщо по правді, то не плачу ніколи.

— Нема чим пишатися. Всі люди плачуть. — Саймон шпурнув камінець у протилежну стіну грота. Камінець дзвякнув об кришталики і впав в озеро. — А чому ти повинна бути не така, як усі люди?

— Я не хочу, аби вони бачили, що мені погано. А коли плачеш, одразу видно.

— Хто це — вони?

Мері не відповіла.

— Ти маєш на увазі тітку й дідуся?

Мері похитала головою. Шлунок у неї немов зав’язало у вузол. Вона несподівано вибухнула:

— А якби твої батьки були постійно у від’їздах, ти хотів би, щоб хтось бачив, як тобі від цього погано?

— А тобі погано? — Він почервонів. — Пробач. Мені тітка розказала. Але я не хочу лізти не в свої справи.

— Все гаразд. — Мері на хвилю задумалась. — Ні, мені не погано, — здивовано призналась вона. — Раніше було погано, а тепер ні. — Вона відчула полегкість на душі, немов вузол усередині в неї несподівано розв’язався. — Тепер усе зовсім інакше. Я не знаю навіть чому. Відтоді, як з’явився Крішна й ми опинилися на острові. А куди він подівся? Я його не бачила з самого ранку.

— Горіхи збирає, — відповів Саймон. — Цей хлопець тільки й думає, як би напхати своє черево.

Крішні так і не вдалося назбирати багато горіхів. Він наповнив всього один невеличкий казанок і тепер сидів біля нього, підібгавши до грудей коліна.

— Мене нудить, — поскаржився він.

У нього був хворобливий вигляд. Обличчя набуло землистого кольору.

— Вчора ввечері ти з’їв надто багато сардин, — сказав Саймон. — Я тебе попереджав.

— Мені холодно, — знову поскаржився Крішна.

— Не може бути. Щоправда, погода трохи змінилася, але зараз не холодно. Просто сонце сховалося за хмари. Побігай, зігрієшся.

— Я нездужаю.

Він здавався маленьким і нещасним. Мері присіла біля нього.

— Я принесла тобі фуфайку і гарні вовняні светри. Вдягнися, тобі одразу стане краще.

Та навіть у застебнутому на всі гудзики светрі і теплій фуфайці він не переставав тремтіти від холоду.

Усе це просто дивувало, бо хоч сонця і не видно було, повітря помітно потепліло. Небо заволокло темними пухнастими хмарами, що спускалися аж до верхівок дерев і, здавалося, не лише сховали сонце, а й заглушили всі звуки. Замовкли птахи, і коли якась дика качка злетіла з озера, то діти аж здригнулися — так голосно лопотіла вона крильми. Птаха залишила за собою на воді кола, та вони невдовзі зникли, й коричневе озеро знову застигло в нерухомості. Його непрозоре плесо не віддзеркалювало нічого. Змінилося навіть саме повітря. Воно було так напоєне вологою, таке вогке й густе, що здавалося, його можна було черпати ложкою. На обличчях у дітей проступив піт і вже не просихав.

Обідати їм не хотілося. Просто ліньки було від задухи. Мері та Саймон трішки перекусили, але Крішна зовсім нічого не їв Він лежав, зібгавшись калачиком, і, видно, задрімав.

— Перехвилювався вчора, — промовив Саймон. — Спочатку він допався до сардин. Потім мені здалося, що я почув голос лисиці. І повів його подивитися на неї. Адже він ніколи не бачив лисиць, і я подумав, що йому буде цікаво.

— Знайшли її?

— Ні. Зате побачили, як полює на здобич Ноакс. Припаде на лапи й повзе, звиваючись, а тоді раптом — стриб! Хижак. Ми, правда, жертву його не бачили, але чули крик. Крішні, по-моєму, це не сподобалося. Він не любить, коли вбивають. Через те він довго не спав.