Чтение онлайн

Близнята енергійно закивали головами, як поні.

— Авжеж, тітонько, ми знайомі з Мері.

— Вона в нас обідала. Лише один раз. Більше не приходила.

— Нема нічого дивного, — сказала місіс Кервер, востаннє витерши носа Поллі, й відступила, щоб помилуватися своєю роботою.

— Вона була голодна, — пояснила Поллі. — І дуже зраділа, що ми її запросили пообідати з нами.

— Голодна? — місіс Кервер з цікавістю глянула на Мері, яка цієї миті палко бажала, щоб під нею розверзлася земля.

— Вона сирітка, — сказала Поллі.

— Бідна сирітка, — жалібним медоточивим голосом додала Аннабел. — В неї дуже сувора тітка, яка не дає їй їсти.

— Невже? — Місіс Кервер глянула на Мері. Кутики уст у неї засіпалися, а в очах заграли веселі, лукаві бісики.

Мері подумала, чи не знепритомніти їй. Або вбити себе. Та замість цього кинулася тікати. Вона вибігла з пошти і, нагнувши голову, наштовхуючись на людей, помчалась уздовж Гай-стріт.

Їй здавалося, що вона ніколи не зупиниться. А якщо зупиниться, з нею станеться щось страшне…

Мері поклала в сумку фуфайку й два грубих вовняних светри для Крішни. Для себе вона взяла джинси, шкарпетки й черевички, теплу куртку з капюшоном і гребінець. Затим, обережно ступаючи по скрипучих сходинах, спустилася вниз, на кухню, і взяла з комірчини трохи сиру й хліба. Після цього вийшла в садок, щоб сховати сумку в кущах біля воріт.

Було так рано, що по землі ще стелився туман. Стоячи на холодній росяній траві, Мері вирішила, що їй краще поснідати. Вона повернулася в дім, пройшла на кухню, з’їла чотири добрячих шматки хліба з малиновим варенням і поставила на плитку чайник. Муркотів і наспівував бойлер, і вона притулила холодні руки до його теплої труби, облизавши з губів варення.

В її уяві поставали обличчя, чулися голоси.

Обличчя місіс Кервер, гостре, з видовженим підборіддям. Бліде кроляче обличчя тітки Еліс. Місіс Кервер каже: «Брехливе дівчисько! Це вона наговорила їм, ніби вона сирота й живе у злої тітки, не зійти мені з цього місця…»

І розгублене обличчя тітки Еліс повільно червоніє…

Мері тихо застогнала й притислася чолом до труби, аж поки почало припікати.

А може, такої розмови і не буде, подумала вона. Але що їй перешкодить? Хіба що місіс Кервер несподівано помре вночі. Або вранці, коли вона йтиме до них, її зіб’є машина.

Така жінка, як вона, вважатиме за свій обов’язок розказати тітці Еліс, що говорить про неї її племінниця в неї за спиною.

І тітка Еліс повірить, що Мері й справді ненавидить її.

Закипів чайник, і Мері глянула на кухонний годинник. Уже було близько пів на восьму, а місіс Кервер приходить о дев’ятій.

Вона приготувала тацю, ополоснула окропом порцеляновий чайничок й заварила міцний духмяний чай, якраз такий, який любила тітка Еліс, хоча ніколи не заварювала для себе. Вона казала, що нічого витрачати на одну особу цілий чайничок заварки, а дідусеві не можна було пити міцний чай через хворе серце.

Поки Мері несла чай нагору, вона думала про те, що в будинку на диво темно. Вона виглянула у вікно. Від туману не залишилося й сліду.

Тітка Еліс сиділа, зіщулившись, у ліжку, вкривши плечі вовняною шаллю. Її волосся було прибране під сітку.

а два передніх зуби, вставлені в рожевий пластмасовий місток, лежали біля неї в склянці на нічному столику. Мері ввічливо відвела погляд.

— Я вирішила, що вам хочеться чаю, тітонько Еліс, — сказала вона.

— О Мері, голубонько моя… — промовила тітка Еліс і часто-часто закліпала очима, важко дихаючи. «Вона так ошелешена, — подумала Мері, ледь стримуючи сміх, — ніби замість чаю їй піднесли чек на тисячу фунтів стерлінгів».

— Сподіваюсь, я правильно заварила чай, — сказала Мері. — Я всипала п’ять ложечок.

Тітка Еліс налила чаю в чашку. Він був зовсім чорний.

— В самий раз, — сказала тітка Еліс. — Чудово! Чай у ліжко! Яка розкіш! Я почуваю себе королевою Англії.

Мері стояла біля ліжка. Їй хотілося вже піти й водночас хотілося залишитися.

Тітка Еліс виглянула у вікно.

— А де ж сонечко? — сказала вона. — Погода, видно, міняється…

Мері переступила з ноги на ногу.

— Що ж, — усміхнулася тітка, — погожі дні — не вічні. Зрештою всьому настає кінець.

Мері захотілося ще щось сказати тітці, але крім «до побачення» вона нічого не могла придумати, а говорити це зараз і не слід. А через те Мері лишень силувано й ніяково всміхнулася і позадкувала до дверей.

Якусь хвилю вона постояла в коридорі. Очі в неї затуманилися. Чаю вона принесла, а що ще зробити на втіху тітки, не знала.

Треба не забути залишити записку.

Вона дістала записку з кишені й, увійшовши в спальню, поклала її на туалетний столик так, щоб тітка Еліс одразу побачила її, як тільки відчинить двері.

Цей лист вона писала вчора ввечері й довго обдумувала кожне слово, намагаючись якомога точніше висловити свої думки. А тепер, перечитуючи його знову, вона відчула, як сльози навертаються на очі й пощипує в носі. Вона шморгнула носом й так притисла суглоби пальців до повік, що аж іскри посипалися з очей. Їй хотілося лягти на ліжко й завити.

Та замість цього вона ще раз шморгнула носом, окинула поглядом кімнату й вийшла, тихо зачинивши за собою двері.

— Я втекла з дому, — сказала вона Саймону.

Відповіді не було. Саймон стояв на голові біля стінигрота й лічив:

— Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят…

— Саймоне!

— Сто сімдесят три, сто сімдесят чотири…

— Послухай, Саймоне…

Він став на ноги, червоний, роздратований.

— Тільки-но я зосередився, а ти все зіпсувала, — дорікнув він. — Ти повинна була дочекатися, поки я полічу до п’ятисот. Інакше це не вправи.

— Які вправи?

— За системою йогів. Щоб не червоніти й не заїкатися. Я виписав спеціальну книжку. Передовсім слід навчитися зосереджуватися й правильно дихати. Перша вправа — стояти на голові й лічити. Що означають твої слова: «Я втекла з дому?»

— Отже, ти не зосередився? — зневажливо запитала вона. — Коли чув, що я сказала.

— Замовкни!

Він одвернувся від неї і підбив ногою камінець. Його потилиця побагровіла. Саймон підняв камінець, підійшов до виходу з грота й шпурнув його в озеро. Камінець сім разів підстрибнув, налякавши болотяну куріпку, й та злетіла над водою, перебираючи у повітрі червоними лапами.