Чтение онлайн

Цвинтар був страшенно занедбаний: увесь заріс кропивою і чортополохом, а ряди хаотично перекошених чорних хрестів здіймалися в небо, мов обвуглені присохи після пожежі. Село, якому належав цвинтар, двадцять років тому спалили татари, і відтоді на його місці більше ніхто нічого не будував.

Проте, незважаючи на всю моторошність картини, на цвинтарі зараз можна було розгледіти чітку вузеньку стежечку, що петляла між хрестів. А по цій стежечці, бозна звідки взявшись у цій глухомані, ішла невисока, струнка, темноволоса дівчина років п’ятнадцяти. У довгому тоненькому полотняному платтячку і боса, вона вміло ступала між густих заростей кропиви й чортополоху і, здавалося, навіть не помічала їх.

Стежечка вела до підніжжя гори, під якою знаходився цвинтар, і, звернувши трохи вбік, закінчувалася біля входу в досить-таки велику нору. Розсунувши поплутане коріння, дівчина сміливо ступила всередину.

Ще кроків за десять від нори дівчина почула жахливий сморід, що доносився звідти, а тепер, уже всередині, їй здалося, що сморід цей вона відчуває не тільки нюхом, але й фізично, мов якусь липку й огидну субстанцію. Смерділо, як з розритої могили.

Дівчина пройшла кроків зо п’ять вузьким коридором, зі стелі якого звисали корені, і відразу, за рогом, побачила слабоосвітлену крихітним каганцем печеру. Лише на якусь мить затримавшись при вході, дівчина рушила на світло каганця.

У печері за столом, який був ні чим іншим, як кришкою перекинутої труни, сиділа страшна й огидна потвора. В’яла, темна, аж синя, шкіра складками звисала з кощавого тіла, груди випиналися наперед ребристим горбом. Обличчя потвори було вузьким, з ікластою пащею, а замість лівої руки стирчала гнійна кукса. У правій руці потвора тримала щось схоже на шматок гнилого м’яса і, з усього видно, збиралася його з’їсти. Побачивши дівчину, потвора хриплувато розсміялася.

— О! Їдло саме прийшло! Заблудилася, красуне?

Анітрохи не збентежившись, дівчина презирливо скривила свої тонкі губи.

— Був дурнем, дурнем і помреш, — сказала вона раптом неприродно низьким, як на її вік, голосом.

Потвора, підхопившись зі свого місця, різко відскочила в кут і загарчала.

— Хто ти і чого тобі треба?

Дівчина моторошно усміхнулася, лице її потемніло і зморщилося, блиснули ікла. Тривало це лише мить, потім обличчя дівчини знову набуло звичайної подоби.

— Не впізнаєш, Гробаку?

Вурдалака здивовано закліпав.

— Я дочка корчмаря Василя, убитого тим проклятим характерником.

— Не може бути! — вигукнув Гробак. — Чому ж він і тебе не кінчив?

Дівчина знову моторошно усміхнулася.

— А тоді моя спадковість ще не проявилася, і він мене не вчув.

— Чого тобі від мене треба? — запитав вурдалака.

Обличчя дівчини спотворено перекосилися.

— Помсти!!! — крикнула вона, заскреготавши зубами. — Убити чаклуна! Відновити справедливість!

Гробак із сумом похитав головою й опустився на кришку труни.

— Годі з мене помсти, сам чудом вижив… Клинок чаклуна вгодив мені в руку, перебив кісту… Рука відгнила… Який з мене вояка?

— А як же твої брати?! — тупнула ногою дівчина.

Гробак криво посміхнувся.

— Надмірною братерською любов’ю я не страждаю, а своя шкура дорожча…

— Мерзенний хробак, — презирливо кинула дівчина.

Гробак знизав плечима.

— Послухай мене, — серйозно сказала вона, — ти мені потрібен лише для того, щоб зв’язатися з твоїми родичами, а потім можеш повернутися у свою гнилу яму… Невже ти не відчуваєш?!. Грядуть великі зміни! У світ прийшло Абсолютне Зло, і перемога буде за нами! Могутні сили збираються на сході, із заходу ринули до нас полчища вампірів, ліси кишать зграями перевертнів… Не повіриш, але основний удар спрямований на проклятий хутір чаклуна-характерника… У нього є дещо важливе, і ми мусимо відняти в нього це за будь-яку ціну!.. І обов’язково позбавити його життя!.. Ну невже ти нічого не відчуваєш?!.

Вурдалака уважно слухав дівчину, затамувавши подих.

— Відчуваю, — ледь чутно прошептав він, — але я боюся… Боявся.

Дівчина знову презирливо скривилася.

— Так боявся чи боїшся?

Вурдалака, повільно піднявшись, розправив широкі плечі, і було чути, як захрускотіли його суглоби.

— Я з тобою… — сухо сказав він. — Я зберу вовкулаків…

Протяжне, сповнене лютої ненависті і чорної злоби виття було йому відповіддю.

Ніч видалася неспокійною. З заходу дув сильний вітер і гудів у січовий дзвін. Більшість козаків розійшлися вже по своїх куренях спати. Лише кілька найвитриваліших сиділи в корчмі і при слабкому світлі каганця грали в карти. Запорожці рідко виставляли варту, і ця ніч не стала винятком.

Кругом панувала непроглядна пітьма, крізь яку пробивався лише самотній вогник корчми. Худий корчмар з підбитим оком разливав запорожцям, що засиділися, горілку й пиво.

За одним зі столів сидів курінний отаман Дорош зі своїм товаришем і побратимом Іваном Колієм. Компанія зібралася гучна і весела. Увечері на Січ приїхав старий козак — характерник Степан Бородавка, і тепер розважав чесну компанію веселими оповідками про свої зустрічі з усякого роду поганню.

— Кажу ж вам, — бухтів старий козак, — схопив я чортиху за хвіст — і скок їй на шию! А потім галопом по степах та по лісах — від самої Сучави і до Січі-матінки!

Козаки давилися від сміху сльозами.

— Ну, а відьма що ж? — серйозно запитав молодий запорожець.

Бородавка зітхнув.

— Дух спустила, бідолашна… Та туди їй і дорога! Стільки людей звела!.. Та й я собі ледве зад не відбив об її кощавий хребет, хай їй грець!

— А чи не на тій, часом, відьмі ти прискакав, що зараз у конюшні стоїть? Так не дивно, що ледве зад не відбив, — сама шкіра так кості!

Козаки знову схопилися за животи, а Бородавка густо почервонів.

— Мені — і не вірите?! Відьма верст із десять до Січі не дотягла, не пішки ж мені йти! От я кобилку і прикупив.

— Та віримо, віримо! — заспокоїв його Дорош, витираючи сльози.

Саме в цей момент надворі вдарив дзвін. Козаки схопилися, як ошпарені.

— Що таке?

— Горимо?

— Татари!

— Які татари?!

Козаки повискакували в двір. З куренів теж висипав люд. А на вулиці темно, хоч око виколи!

— Хто у дзвін бив?

— Що за свинство!

Звідусіль чулися гнівні вигуки, ніхто нічого не розумів і ніхто нічого не міг пояснити. Раптом згори, з високого частокола, пролунав неприємний хрипкий голос.

— Не панікуйте, добродії! Це я скликав вас. Чи все товариство тут?

— Так, майже все, хрін гіркий тобі в горло! Пощо людей будиш?

— А ось пощо…

Раптом гул юрби накрив несамовитий крик Бородавки:

— По куренях, братчики! На нас напали! Це упирі!

Вгорі пророкотав зловісний сміх, а за мить почувся страхітливий шерех сотень крил. Здійнялося моторошне виття, і цілий легіон чорних тіней ринув на людей. Людський ґвалт змішався з ляскотом крил і вереском упирів.

Один з них кинувся ззаду на отамана Дороша, але Колій, що завжди був поруч, відіпхнув козака вбік. Гігантський упир схопив Івана, той скрикнув і зник у високості…