Чтение онлайн

— У! Козодій! Та посміхнися ти, чортяко неприв’язаний! — намагався підбадьорити його Вітряк. — Диви, яка в нас сила — майже одні запорожці! А один запорожець тридцяти чортів варт!

Козодій посміхнувся.

— Твоя правда, Вітряку… З чого це я раптом засумував?! От я їх на роги!..

— У! Оце вже краще.

— Між іншим, р-р-роги Козодоя убивають вампір-р-рів не гір-р-рше за ср-р-рібло, — промуркотів Мурко з плеча Кулаки.

Козодій посміхнувся.

— А ти чим воювати зібрався? — запитав він малюка.

— У мене для них кульки є, — гордо відповів той.

Перед військом розіслався неозорий степ. Доріг у ті часи в степу ще не було, його всуціль вкривала густа і висока трава.

«Шляхами» ж називалася більш-менш рівна місцевість, кряжі і долини з нечисленними річками і болотами. Удень бувалі люди, козаки і чумаки орієнтувалися на такому шляху по курганах і балках, а вночі — по зорях.

Перший такий шлях — Муравський — вів від Перекопа на схід і пролягав між річкою Молочні Води, що була по праву руку, і річкою Кінські Води, що була по ліву. Далі, неподалік Вовчих джерел, вертав на північ, до землі московської.

Другий же — Чорний — ішов від татарських перевозів через Дніпро між Сурою, що була ліворуч, і Тамаківкою, Солоною, Базавлуком і Саксаганню, що були праворуч, і піднімався до верхів’я Інгульця, сягаючи узлісся Чорного лісу. Весь цей шлях був всіяний кістками невільників, яких гнали татари опісля набігів на ці землі.

Саме цим, другим шляхом, і рухалося козацьке військо. Рухалося без спочинку, і наступного дня, надвечір, підійшло до Чорного лісу. Далеко переду виднілася густа стіна дерев, ліворуч здіймався високий курган.

— Прийшли! — голосно крикнув Дорош. — Розбирайте вози, і хутчіш!

Одні кинулися до возів і заходилися викочувати на землю здоровенні бочки зі смолою, інші взялися за заступи і почали рити неглибокі траншеї, треті під керівництвом Нікеля діставали коли і міцно встановлювали їх в отвори довгих колод. Підійшов Никодим і поплескав гнома по плечу.

— Ловко ти придумав! Ці виродки на нас кинуться, а ми тільки за мотузку — смик! — і пружина підніме коли… Тварюки ж, нічого не підозрюючи, на льоту напорються на них! Ох, ловко!

— Саме так. Вони ж ні пхо що не здогадуються! Хинуть на нас хмахою, а отут — ласкаво пхосимо на кіл! — сказав гном і підморгнув водяникові.

Заливаючи траншею смолою, козаки сміялися:

— Як спалахне, то стане видко, як удень!

Обкопалися вчасно. Сонце майже сіло, спалахнувши над верхів’ям далекого лісу кривавою загравою. Військо почало шикуватися в бойовому порядку. І саме в цей момент з Чорного лісу долинуло голосне скажене виття…

До заходу залишалися лічені хвилини, і люди, що зібралися в лісі, помітно хвилювалися. Зарослих, брудних і зовсім нагих, їх було близько трьох сотень. Кілька голих жінок безсоромно походжали між ними. І тільки одна темноволоса дівчина років п’ятнадцяти, вдягнена в довге полотняне плаття, сиділа в стороні на поваленій колоді і люто позирала на призахідне сонце.

— Та сідай же, сідай, — примовляла вона низьким голосом і вся аж кипіла.

І коли сонце нарешті сіло, дівчина зловісно всміхнулася і голосно крикнула:

— Пане Владе! Сонце сіло, виходьте зі сховків!

І відразу ніби хвиля прокотилася по сушнику: то тут, то там з-під землі почали з’являтися пазуристі руки і косматі голови. Люди вилазили й вилазили з землі, і, здавалося, ліку їм нема й не буде. Вони поправляли шпаги й обтрушували одяг. До дівчини підійшов високий чоловік.

— Ти добре послужила нам, Стефо! Наш Пан щедро віддячить тобі.

— Все, що мені треба, — зловісно сказала дівчина, — це життя чаклуна!

— І ти його матимеш. Де твої вурдалаки? — запитав, озираючись, вампір.

— Ховаються в ярах, разом з дикими племенами. Незабаром приєднаються — я вже чую, як вони ломляться крізь лісові хащі…

Вампір прислухався і кивнув головою, а вже за хвилину-другу між дерев замаячіли потворні фігури вурдалаків. Попереду йшов Гробак.

— Скільки ти привів, Гробаку? — запитала його Стефа.

— Двісті з гаком і тисячу вампірів! — зловтішно сказав той.

— Я привів з собою дві тисячі вампірів з різних братств, — прошипів граф Влад, — а племена надіслали тільки півтори?!

— Їх було набагато більше. — Гробак виступив уперед. — Але вони прийшли надто рано на ці землі. Місцева нечисть не прийняла їх і нищила скрізь.

— Нечисть?! — насупився граф.

— Біла нечисть, ваша темносте. І я впевнений, що деякі з них зараз у стані ворога.

Граф Влад задумливо потер підборіддя.

— Мефодій… Хотів би я з ним зустрітися… — сказав він і відразу голосно скомандував: — Виходимо з лісу на рівнину! Готуємося до наступу. Нікчемних смертних жалюгідна купка! Ми розіб’ємо їх, влаштуємо бенкет і будемо упиватися їхньою ж кров’ю!

Стефа дико закричала, розірвавши на собі плаття, і стала навкарачки. Обличчя її потемніло і зморщилося, масивна щелепа виступила вперед, під шкірою заграли м’язи. Люди-перевертні теж обернулися потворами. Граф зловісно розсміявся і погладив Стефу по загривку.

— Так ти мені набагато симпатичніша!

Раптом кілька десятків упирів опустилися з неба, і один з них, перетворившись на запорізького козака, підійшов до вампіра.

— Графе, триста упирів уже кружляють над лісом. Ти готовий виступати?

Вампір, здалося, здригнувся від несподіванки.

— Так, — відповів він, — уже виступаємо.

Козаки Дороша і Мефодія вишикувалися трьома шеренгами. Передні тримали рушниці, націливши їх у степ, задні стояли напоготові, кожний ще з парою заряджених рушниць. Завдання перших — стріляти, а других — перезаряджати і подавати рушниці товаришам. Степ освітлювали розпалені козаками численні багаття. Характерники Андрія тримали напоготові луки. Кінчики стріл були обмотані мотузкою, просоченою в смолі. Над козацькими рядами зависла напружена тиша.