Чтение онлайн

На здоров’я, - відповів дід.

А ви, попри експерименти з прикушеним язиком, любите повчити, - підморгнув я до Івана.

Це моя професія. Я не тільки люблю повчити – а ще й умію, - засміявся дід.

І тому мали проблеми в школі з керівництвом? – легенько кольнув мудрагеля я.

Брехня! – випалив Іван.
– Проблеми мало керівництво. А я – мав переконання. Я відмовлявся бути калічителем. І залишився вчителем.

Не розумію...

Якщо коротко, я відмовився створювати проблеми собі, дітям, батькам, усім. Тобто... перестав ставити оцінки. Постійне оцінювання породжує злидні. Суцільні. Духовні, душевні, матеріальні, ще якісь там. Бо справжню ціну будь-кого й будь-чого знає тільки Бог. А люди... Не дарма одну й ту ж подію кожен оцінює по-іншому. По-своєму. Оцінює маніакально. Оцінка, як правило, не влаштовує. Маніакально хочеться її змінити. А так, як хочеться – не вдається... Тоді оточуючі стають ворогами, а сам оцінник – безпомічним маленьким прихованим шизофреніком. У той час...

Життя проходить повз, - захотілось проявити передбачуваність мені.

Правильно. Як ти думаєш, чому буря тоді не зробила з мене тимчасового пошарпаного повітряного змія, зробленого поспіхом на уроці трудового навчання, бо план?

Ви мені вже казали. Ви були байдужі до того, як люди оцінюють бурю...

Більше того, для мене бурі не було. Я в той час спілкувався з Богом...

І що Він сказав? – невдало зіронізував я.

Дід з-під лоба глянув на мене. В його очах на мить перемішалися злість, розчарування і впертість. Проте заправлені любов’ю.

– Чому так буває? – поспіхом виправився я.

Що буває? Нічого ніколи не буває! – нарешті дід трішечки, капельку випустив на люди погано озброєну, правда, але злючку.

Ну, - розгубився я, - з оцінкою.

Не буває, а є. А є тому, що душа і розум так дружать, як пес з котом. Як кіт з мишею. Як сонце з хмарою. Як світло з темрявою. Що ще... Все одно всі ці порівняння слабенькі. Єдине, що єднає душу з розумом – так це наше тіло.

Я завжди шукав гармонії душі та розуму...

І що, знаходив?

Поки не так часто, щоб можна було похвалитися.

Бо нічого не треба шукати. Бо гармонія є! Сама по собі. Як душа сама по собі. І розум сам по собі. Гармонія – це коли розум не ґвалтує душу, а душа наперед не уявляє себе зґвалтованою... Здається, я висловився трохи доступно.

Я мовчав і ловив у минулому зґвалтовані будні і свята свого життя, саджав їх, потерпілих, в клітку, заварював їх там навічно, щоб боялися і поважали...

Дід дивував мене постійно тим, що його нічого не дивувало. Здавалося, він має якусь універсальну книгу-рецепт на всі випадки, припадки і відпадки життя.

Що ви читаєте? – якось запитав я.

З того часу, коли в горах – нічого. Принципово. Тобто, принцип в тому, що дуже хочу читати – а не читаю. А колись – перечитав усе, що міг і не міг, хотів й не хотів, і що треба було і не треба. І завжди вірив книжці. І ставав іншим. То кращим, то гіршим. І мало часу залишався собою. Тепер вірю тільки собі і Богові...

Коли сонце викараскалося на найвищий щабель дня, я вирішив сходити в село, щоб прикупити чогось на вечерю.

Не раджу, але якщо хочеш, то йди, - сказав Іван.

І я пішов.

У селі випадково зустрів Петра, ми прихопили Дмитра і набралися по повній програмі через ментальну українську щедрість та вдячність: усі хотіли пригостити (і пригощали!), бо ніхто не міг відмовити. Колись я гадав, що вмію і можу нормально випити, тепер я знаю, що школяр порівняно з моїми друзями-горянами. Їм хоч би що, тільки очі блистіли та рум’янець став рум’янішим, а я через невідмовність до чарки поплатився повною відмовністю у можливості вільно користуватися нижніми кінцівками без допомоги верхніх. Поки чоловіки ще цього не знали, просили мене не казати дідові, що я відривався з ними, а коли дізналися, то й розчарувалися, бо, яко справжнім друзям, довелося їм транспортувати мене на ясні очі діда Івана.

Лавка не була вже такою й твердою. Дід напоїв мене якоюсь противнющою гіркотою, і на диво собі вже через якихось півгодини я міг нормально пересуватися і мислити без важких похмільних перепон. Мені було дуже соромно перед Іваном.

Чоловіче, - звернувся до мене дід, - кажу тобі ще раз те, що всі знають: бережи здоров’я замолоду. Не переймайся прахом – ти й так до нього доживеш. Тобто, ти розумієш, станеш ним. Я маю на увазі здоров’я фізичне. Бо тіло – одяг, який, хочеш ти цього чи ні – зношується. Період зносу – наслідок догляду. Ясно?

Тіло мені до лампочки, - пробубонів я.
– Вибачте... за лампочку, - кволо додав.

Я теж не поважаю лампочки. І я дожив до того часу, що вона мені не потрібна і не шкідлива. Але ти, поки що принаймні зобов’язаний її поважати...

Чому?

Бо зараз світом керує штучне світло.

А ви?

А я керую лишень собою.

А чому я не можу керувати лишень собою?

Чому, можеш... Просто «крим і рим і труби» – не лишень такий рідний тобі п’яний афоризм, - знущався з мене Іван.

На все свій час?

Ні, на все свої проблеми, яких потрібно перемогти. А в той час сходить і заходить сонце і рухається стрілка годинника. Це і є твій час.

Час, напевно, не тільки мій, - заперечив я. Час – надбання усіх.

Надбання – це гарно. І правильно. Але час – тільки твій. І мій. І його, - дід кивнув на кішкорозслабленого на сонці барана. – Бо час – тільки статистика стрілки. Насправді – змінюємося тільки ми.

Іване, розумієте, - майже благав я, - я хочу чогось досягти!!!

І напиваєшся, так? Зрозумій, що прийде час, на який ти так уповаєш, до речі, коли твоє серденько перестане битися, і в останні секунди життя ти будеш думати не про те, що ти маєш, а якими силами ти це одержував, і якщо за тим стоятиме безвір’я, надумані клопоти та розчарування, ти заплачеш… Навіть при повній бугайській силі і не перед Божим порогом… Бо треба досягати всього радістю, вірою, бажанням, задоволенням, а якщо так не вдається, то краще не мати того, що висмоктує з тебе справжнє життя, яке, хочу тобі нагадати, на землі, як би не крутити зі всілякими перевтіленнями, все ж таки – одне, - сказав дід Іван.
– Краще більше робити, навіть дурниць, аніж більше думати.

Ви мені переказуєте Біблію?

Мало схожості. Ти й Біблії не знаєш. Я тобі переказую свій досвід. Раз ти тут – значить ти його цінуєш.

Правда, - щиро згодився я.
– Але я хочу доколупатися до окремого чому. І роздягти його, роззброїти. Без прискіпувань. Розумієте?

Я не розумію, чому ти виправдовуєшся... Не треба... Поспи, - і дід вийшов з хати.

15

Вічні сусіди – межі...

Вічні війни – між сусідами...