Чтение онлайн

“Едики завжди будуть Едиками”, - подумав я. “І варто це намотати на козацький вус”, - додав... собі... подумки, звичайно... я...

Грішер сказав:

– Забудь про те, що почув від мене... однак завжди пам’ятай сказане... для себе. Пішли до людей. Бо життя – це кругосвітня подорож навколо стовпа...

Біля вогнища Едик був зовсім іншим Едиком – справжнісіньким Грішером, поважним бізнесменом і майже своїм хлопцем. “Майже” – поправка для тих, хто страждає меншовартістю. Тобто, для більшості...

І я вкотре з вкотрів збагнув: а насправді все не так! А насправді все не так, як можна прорахувати, провідчувати, передбачити, вичислити, надумати, домовитися, знати, сподіватися, і так до кілька сотень неозначених форм, а може й більше... А насправді – приходить секунда прорахована, провідчована, передбачена, вичислена, надумана, домовлена, знана, сподівана, і так ще декілька сотень особливих форм, а може й більше – і все перекреслює (теперішній час)... Або замальовує, стирає, знищує, просто робить своє, секундне – і має силу віків. Тільки такі, як Едик, уміють трішечки секунди любити та, інколи, не жалкують капельку часу, щоб ними побавитися... Й Едикам не все одно, і секундам приємно... А там, дасть час, познайомлять з хвилинами... І до годин залишиться менше...

І так далі, і так далі, сидить баба в криміналі...

І що?...

Хто така баба для вічності?...

Наші друзі вже знайшли Сашка та познаходились самі.

А знаєте, - почав розмірковувати поет на голодний шлунок, - я ось так ненароком подумав, що, вічність навіть не знає, як ми називаємось.

Не страждай хернею, - сказав редактор, - як пристараєш рим на книжечку та знайдеш спонсора, може, знатимуть про тебе місяців зо три.

Не в тому річ...

А в чому? – п’яно перепитав Нечитайло.

А в тому, - всі замовкли, бо говорив Едик, - що гулять, так гулять, а завтрашній головний біль – це проблема завтрашньої голови, про яку вічність теж не знатиме...

Правильно! – зрадів поет.

Буде книжка, - на вухо своїй подружці зробив висновок редактор.

Але тільки я знав, що вранці голова не болітиме тільки в Едика...

І ... в мене... може... А може?..

Так, Сергієві штрафний! Чи ти ігноруєш наше товариство, га?

І як на таке звинувачення зреагує безсмертна українська душа, га?

Загадка: хто наполягав на штрафному?

Коли вже всі хто де і на кому захропли, до мене підійшов Едик з пляшкою коньяку в руці і сказав:

Ходи до вогню. Вип’ємо. Бо ти вмієш бути тверезим навіть тоді, коли нап’єшся. То нічого, що я повторююсь.

Ні, навіть приємно.

Ми обмивали кісточки життю зі всіма його вибриками та закономірностями, чи життємірностями, може. Ще я дізнався, що Едик круглий сирота з якогось дитячого будинку в Харкові й колись завзятий любитель випити. А ще Едик сказав, що СИЛА – У ТВЕРЕЗОСТІ, будь-де, будь-коли, будь з ким і за будь-яких обставин... Навіть п’яних.

А коли останній ковток коньяку залишив володіння пляшки, Едик мене просто шокував:

Ти думаєш, я завжди був Едуардом Грішером? Ні, я ним став. Я був Петром Дмитруком. Просто я поміняв паспорт і народився заново. Я мусив щось міняти, поки ще не було пізно. Ти зрозумієш і будеш мовчати – я знаю.

І ми пішли спати. Я – не спав.

Я ненавидів Едика й щиро тішився, що він викарабкався. На цей раз щиро без лапок...

22

Півні не завжди бувають першими...

Едик сидів в автомобілі та нещадно сигналив, сяючи від задоволення.

Ми порозплющували очі, однак не можна сказати, що ми зустріли ранок – коли нинішнє сонце вже на повні груди дихало над нашою поляною, ми кволенько, правда, але ще співали. Саме сонце змусило нас задуматися, що сидимо добре і довго. І ми вирішили подрімати. Тепер пожинали плоди дрімоти.

Друге пришестя світила за одну годину не таке радісне, як перше, - тримаючи в обіймах свою голову, прохрипів поет.

У нашому світі за всяку херню треба платити, а за дуже добре треба платити дуже багато. Ясно, поетику? Тому не скигли, – Нечитайло, видно, ранками не церемонився ні з ким.

А я що, нарікаю? – виправдовувався Сашко. – Я просто...

Просто ліпше пошукай пива, - порадив редактор.

Я вже шукав... – відповів молодий та перспективний.

І що? – з надією в очах глянув на творчу надію вітчизняної поезії Левко.

І випив, - злякано випалив поет і сховався від лиха подалі в кущах.

Нечитайлові висловити вголос усе, що він думав про молодого та нахабного не дав Едик, який вийняв з багажника свого безрозмірного розкладного джипу цілий ящик шампанського.

О! Як людина, то зі всіх боків, - зробив схвальний висновок редактор.

Дівчата, які, чесно та м’яко кажучи, сьогодні виглядали страшненькими, на пропозицію поправити здоров’ячко, злякано замахали руками. Едик теж відмовився від спасенного трунку, бо, як я і передбачав, спасінню не підлягав. І я, на диво, почував себе не зле, але випив.

Після сніданку шампанським пора було вже й честь знати: Едик погнав на якусь зустріч, на яку його ніхто не кликав, дівчата-студентки вирішили добре виспатись усупереч обов’язку відсидіти пари, до Сашка прийшла муза, і він поїхав додому її зустрічати, ми з редактором до загину захотіли їсти і подалися в кафе, тільки секретарочка Віта пішла на роботу, бо Нечитайло її не відпустив...

Хай знає, кому служить... Я їй потрібен надовго, а Едикові вона – на одну вилазку... – ображено мотивував своє рішення редактор.

Ми зійшлися з Левком на двох порціях вареників, каві й шампанському, яке кожному вручив Едик на доріжку, оскільки не хотів засмічувати багажника свого гордовитого джипу.

Тільки не переймайся нічим, Сергію, - вчив мене жити Нечитайло. Ну, що тобі заважає, наприклад, плюнути...

Я оглянувся навколо. В кафе не було нікого.

Нічого, - відповів.

... і почати нове життя?

Страх!

Нечитайло заклопотано ворушив губами. Певно, згадував якусь дієву методику знищення страху: