Чтение онлайн

– Якби Володимир не знищив язичництва, а дозволив йому гармонійно розвиватися поряд із християнством, то не було б зараз тих проблем, які має Україна, - говорить Мольфар.
– Як же наші предки могли безборонно приймати чужу віру, якщо вони вірили, що тим прогнівають своїх богів, і ті покарають не лише їх, а й нащадків? А князівські воєводи силоміць хрестили людей, і через те велика буря зчинилася в духовному просторі нашої землі. Це був великий гріх князя Володимира Святославовича. І за той княжий гріх зараз Україна так страждає. Саме тоді були закладені дуже тяжкі випробування для цієї землі, і доля почала карати наш народ. Спершу під впливом тієї духовної бурі, здійнятої вчинком князя, почалися братовбивчі війни. А коли князь Володимир силоміць віддав Русь іншим богам,

то й землю її віддав чужим володарям. І дотепер наш народ розплачується і спокутує той гріх...

Справді, як показують історичні дослідження, за багато років до насильницького впровадження Володимиром християнської релігії на землях Русі, наші предки добровільно могли ставати християнами. Особливо візантійський обряд християнської віри був поширений серед купців, оскільки це допомагало їм у торгових стосунках із Констянтинополем. На той момент коли Володимир Святославович став великим київським князем, у Києві та в деяких інших містах були вже й священики, й перші церкви. Християнську віру прийняла бабця Володимира, княгиня Ольга, та й до неї, напевне, були в Києві послідовники християнської релігії - але нікому не спадало на думку силоміць змушувати до нової релігії весь народ, руйнувати цілісну картину світобачення, натомість насаджуючи нову. Якби Володимир не здійснив своєї «акції», то, напевно, за якийсь час слов’яни стали б християнами, але процес цей пройшов би безболісно для духовного простору цього регіону...

Та сталося так. Волхвів - правічних носіїв потаємного знання - знищили, або ж вони змушені були втікати в ліси та гори. Тих, хто не бажав приймати нову віру навіть під загрозою смерті, знищили. А там, де споконвіку росли священні діброви та гаї, де на правічних «місцях сили» вшановували покровителів краю слов’янського, почали будувати церкви.

Так було здавна. Так було завжди. Майже всі християнські церкви - і в Західній Європі, і в Східній, і на території Русі, - збудовані на прадавніх «місцях сили», на місцях, що вважалися святими споконвіку, там, де раніше стояли капища сонцепоклонників. Нічого дивного в цьому нема. Зумовлено це не тільки бажанням церковників, щоб люди якнайшвидше забули своїх богів, а самим впливом таких сакральних місць. Святе місце не буває порожнім, а Дух дихає там, де хоче 14 .

Дерев’яна церква в Карпатах. Майже всі старі церкви збудовані на прадавніх «місцях сили».

Здавна зодчі, ті, кому довірялася висока честь будувати оселю для Божества, завжди проводили ряд ритуалів: очищалися фізично й духовно, постували та чекали Знаку. І коли той особливий Знак приходив, майстри знали: слід починати дійство в та-кий-то день та у визначеному місці. До XIX століття зодчі - будівники церков - дотримувалися цих обрядів. І так велося здавна, ще звідтоді, коли не було багатьох релігій, коли наші далекі пращури, ще не розділені на народи та племена, поклонялися двом найвеличнішим Божествам: Небу-Батькові та Матері-Землі... Навіть зараз художник-іконописець не береться до ікони, перш ніж не отримає особливий знак від Бога. І так само в давні часи, коли наші предки не були ще християнами: в ідолів, зроблених руками майстрів, втілювалися боги.

І мольфари вважають, що цей принцип вірний не лише для тих, хто пов’язує своє життя із сакральними мистецтвами. Моль-фарська мудрість говорить: якщо людина обирає свій шлях по життю, керуючись природним талантом, тоді через її творчість, дію, роботу проявляється Дух Святий і втілюється в предметі, зробленому людиною.

Ми допиваємо чай, і Мольфар запрошує мене до свого «кабінету» - невеличкої кімнатки, пропахлої воском, і духмяним зелом і ще чимось невловимо-таємничим. Можливо, це аромат якихось трав... А

можливо, так пахне магія, що пронизує наскрізь усе життя цього літнього чоловіка. Хоча зовні його життя здається звичайним: дружина, діти, онуки. Хочу запитати про це, але знову він випереджає мене. Лаштуючи своє магічне знаряддя, каже:

– Мало хто з нас ішов у гори та ліси, щоб займатися лише особистими магічними практиками чи самопізнанням. Зазвичай мольфари жили серед людей, мали дім і сім'ю та допомагали людям в конкретних ситуаціях, у повсякденному житті. Або шкодили. Бо всі мольфари діляться на чорних та білих. Хоча кожен із нас володіє всіма аспектами магії.

Багато тисяч років тому предки карпатських гуцулів уособлювали свою Богиню в глині.Балкани. 4000—3500 р. до н.е.

Різниця - в меті, для якої використовується магічна сила. Та ще в силах, які закликає на допомогу мольфар. Чорний мольфар просить допомоги в померлих і вбитих, у безіменних та нехрещених, в упирів і упи-рят, у «заложних покійників». Кличе він на допомогу й стихії, але, як правило, це стихії руйнівні: град, хуртовина, спека, «вітри буйні, нічні й опівнічні, денні й полуденні».

Світлий мольфар просить допомоги в предків роду, в світлих духів-охоронців, у святих, тих, кого наші предки-язичники називали світлими богами-кумирами. Коли є потреба, закликаються до помочі стихії та духи природи.

Перед тим як почати роботу, мольфар подумки тричі проказує: «Не до мене, не від мене, а почерез мене». Ніколи він не бере на себе лиха, страждання та хвороби людей, що приходять за порятунком. Мольфар -лише провідник. Він бере енергію у Всесвіті та нею наділяє людину. Від себе він не може дати нічого, бо його власна структура має бути непорушною, інакше його сила розпорошиться й людям він не зможе більше дати нічого.

Мольфар уже розклав свої інструменти - хрест із осики, воскову свічку та склянку з водою. Він збирається провести наді мною один із основних мольфарських обрядів: примівку на успіх та щастя, щоб усе зле-лихе відступило, а все добре прийшло. Як правило, Мольфар читає цю примівку над усіма своїми пацієнтами. Вона дуже давня, і, завершуючи нею будь-який цілительський чи інший обряд, він тим самим закріплює результат.

Традиційні магічні інструменти карпатських мольфарів. Осиковий хрест, який слугує для захисту від злих духів; «громовиця», з допомогою якої можна позбавити сили злу відьму; «градовий ніж», котрим мольфар розганяє грозові хмари. На пальці в мольфара — срібний перстень-мольфа, магічний оберіг та хранитель його чаклунської сили. Рукави сорочки та кептар гаптовані старовинними орнаментами — оберегами.

Мольфар просить мене зосередитися і прийняти необхідну позу: спина прямо, голова рівно, очі напівзаплющені, руки на колінах. Якби я сиділа не на грубо збитому саморобному табуреті, а на подушці, то це - одна з класичних поз для медитації.

Мольфар запалює свічку.

Вогонь воскової свічки - це жертва найвищим Божествам, малий «живий вогонь». Із цього починається будь-який ритуал, якщо він виконується в приміщенні. Надворі запалюється справжній «живий вогонь» - ватра-багаття. Свічка в моль-фарському обряді - це символ присутності в обрядодії божества. А віск має властивості оберегу і в мольфарській традиції називається «святим», бо роблять його бджоли - «Божі мухи». Бджільництво нерідко було мольфарською справою, так само й ко-заки-характерники часто тримали пасіку. З воску робили амулети для захисту від хвороб і широко використовували його в народній медицині, в магії, у ворожінні, бо «чистий віск може розповісти все, що суджено»...

Мольфар урочисто піднімає перед собою хреста. Тепер він здається вищим і сильнішим. У голосі з'являється крицева нота, якої раніше не чулося.

Мольфарські примівки-заклинання - це переплетіння старих язичницьких вірувань та пізніших християнських нашарувань (втім, іншого способу зберегти Традицію та врятуватися від звинувачень у чорнокнижництві не було). Мольфар починає примівку: «Боже, поможи мені примовити, все зле закпясти-замовити». Потім він закликає усіх святих, Матір Божу та стихійних духів: «Станьте мені на помочі». Далі - необхідна формула, котра підтверджує силу слова: «В добрий час буду говорити, в лихий - буду мовчати».