Чтение онлайн

А пасок? Трохи подумавши, Мохобородько вирішив, що ним можна чудово скористатися. Він просунув пальці правої руки крізь пряжку й обмотав ремінь до самого ліктя. Прекрасно! Коли вовк розчепірить пащеку, Мохобородьку не залишиться нічого іншого, як сміливо засунути йому руку в пельку. Шкіряний пояс, безумовно, захистить од вовчих іклів! А в пряжки теж своє призначення. Адже, образно кажучи, мідна пряжка — буцімто штучні ікла. Від неї вовкулаці принаймні треба бути подалі, інакше, диви, обкришить собі ікла.

Мохобородько ступав далі. Зараз, коли почувався не таким уже й беззахисним, його думки явно набули певної чіткості. Хай і так, він може розпрощатися з життям, коли цього вимагають закони природи. Одначе без боротьби не підкориться. Ніякого смиренства! Адже вся природа сповнена безперервної боротьби не на життя, а на смерть. Загибель слабшого — є життям для сильнішого. Незважаючи на те, що перемагає сильніший, усе одно і слабіший навіть із останніх сил до кінця чинить опір дужчому.

Несподівано в кущах знову щось зблиснуло. Якийсь металевий предмет. Але сонячне проміння, відбившись у ньому, так різко вдарило в обличчя Мохобородькові, що той спочатку не збагнув у чому річ. Він замружився і поставив долоню дашком, ніби закривав очі від сонця. І тут його осяйнуло: це ж бо молочний бідон! Молочний бідон — чудовий панцир Півчеревичка — лежав бочком на землі!

Мохобородько чимдуж кинувся до посудини.

— Півчеревичку! — скрикнув він. — Невже ти в бідоні?! І пролунав знайомий, але своєрідно глухий голос:

— У бідоні, у бідоні! Скоро мені тут каюк, дорогий друже!

Смисл Півчеревичкових слів видався Мохобородькові туманним. Що ж тут, власне, сталося? Чому Півчеревичок не підхоплюється і радісно не вітає його?

Лише тоді, коли Мохобородько опинився зовсім близько коло молочного бідона, він ураз домислив у чому річ. Вовки! Двоє старих і четверо молодих. Уся вовча сімейка зібралася навколо молочного бідона! А Муфтик?

Мохобородько зупинився і почережно оглянув сіроманців. Вони лежали спокійно й байдуже дивилися на нього. І навіть не ворушилися! У вовчих очах не було ніякої ворожнечі. Вони спозирали Мохобородька не як якогось нападника, а скоріше, — немов якусь рослину.

Ця думка розсмішила Мохобородька. Рослина! Невже й справді сіроманці сприйняли його за рослину? Нараз йому спало на думку: вовки визнали його за свого. Він не був їм чужий, тому що поставився до них із розумінням. Хижаки сповна відчували це. У Мохобородька не було нічого такого, що могло б викликати у вовків озлобленість. І запах маленької істоти видався їм знайомим: адже Мохобородько не пахнув чимось іншим, а лісом. Десь, певно, його довга мохова борода була для сіроманців наче приємною купинкою, вкритою мохом. Напевне, хижаки мали його за малесеньку незвичайну мохову купинку!

Виснувавши це, Мохобородько підступив до молочного бідона.

— Як почуваєшся? — запитав у Півчеревичка.

Замість того, щоб розводитися про своє самопочуття, Півчеревичок у свою чергу здивовано спитав:

— Хіба вовки на тебе не напали?

— Та ні, — сказав Мохобородько. — Де ж Муфтик?

Півчеревичок мусив зізнатися, що йому про Муфтика нічого не відомо.

— Коли я тут опинився, лігвище було порожнє, — розповідав він. — А через деякий час вигулькнув здоровецький вовк і перекинув бідон, так що я ніяк не міг уже порятуватися. Варто було відкрити покришку на посудині, як вовкулака блискавично нападав. Небавом на галяві з’явилася і вовчиця зі щенятами, проте Муфтика з ними не було.

— Бідолашний Муфтик, — тяжко зітхнув Мохобородько. — Невже тепер його страждання завершились назавжди?

Півчеревичок теж зітхнув, і з молочного бідона його зітхання пролунало ніби повів вітру.

— І все-таки мусимо й надалі шукати Муфтика, — продовжив Мохобородько. — Коли, на превелике нещастя, нашого друга немає вже серед живих, наш священний обов’язок поховати його останки.

— Мене до уваги не бери, — сказав Півчеревичок. — Звідси мене вовки не випустять, тож цей молочний бідон стане моєю труною. Тільки дурень битий може припустити, що я самохіть заліз до цієї домовини.

Мохобородько поринув у роздуми. Ну й пригодонька… Жах! А що робитимуть вовки, якщо він, Мохобородько, спробує відтягти молочний бідон? Разом із Півчеревичком, безумовно… Йому, очевидячки, дозволено більше, ніж будь-кому…

Усе-таки не варто бути занадто самовпевненим! Мохобородько пригадав, що недавно сіроманець спробував зграбастати і його, інакше навіщо він намагався залити вогонь водою із струмка. Ставлення вовків може, зрозуміло, змінюватись.

Якщо так, треба поспішати! Але як же забрати молочний бідон? Півчеревичок не якийсь там здоровань, проте і не пір’їна.

А пасок? Навіщо цю річ подарувала йому доля?

І, коли ця думка осяйнула Мохобородька, він не збирався зволікати. Умить одмотав ремінь із правиці й прив’язав кінчик до ручки посудини. Тоді спробував чи міцно припасував і поволік. По глиці, вистеленій по землі, молочний бідон ковзав легко, буцімто санчата по снігу.

— Що, що сталося? — стривожився Півчеревичок.

— Спокійно! — кинув Мохобородько. — Поговоримо опісля!

Зараз усе залежало від вовків.

Мохобородько просувався вперед, тягнучи за собою молочний бідон. І диво дивне: вовки й не збиралися його утримувати! Так що як-не-як, а Мохобородькові дозволено більше, ніж будь-кому. Вовки лежали нерухомо, наче нічого особливого не трапилось. Напевне, хижаки не мали й наміру перешкоджати кумедному чоловічкові. Вони позирали на нього абсолютно байдуже. Либонь, навіть вдоволено. Тому що нарешті в такий спосіб спекалися жерстяного бідона.

Мохобородько знайшов вузеньку стежину й потяг далі молочний бідон із Півчеревичком. Він уже далеченько відійшов од сіроманців; посудина ковзала вельми легко. Доля і цього разу була милостива до Мохобородька й Півчеревичка, і Мохобородько пристав на те, що ніколи не можна втрачати віри в щасливу зорю. І стосовно Муфтика не варто снувати жахливих припущень, принаймні доти, поки вони не побачать пустої муфти Муфтика.

— Куди ми прямуємо? — запитав Півчеревичок із бідона.

— Не маю уявлення, — зізнався Мохобородько. — Куди стежина веде, туди й триматимемо курс.

Та, власне, зараз було все одно, куди прошкувати. Головне, щоб швидше відірватися од вовчого лігва. Коли небезпека мине, тоді вже буде час обговорити план і вирішити як слід, що робити далі.

По хвилі Півчеревичок сказав:

— Гадаю, мені вже час вибиратися із оцієї проклятущої жерстяної труни.

Мохобородько зупинився. Здавалося, що небезпеки вже не було. Принаймні сіроманці вже не давали знати про себе.

— Ну, вилізай на галяву, — сказав Мохобородько. — Скільки я можу тебе тягти?!