Чтение онлайн

Козацьке військо: гетьман нереєстровців Тарас Федорович-Трясило (? – після 1639; можливо, за походженням хрещений татарин Хасан, один із видатних козацьких ватажків до епохи Хмельниччини, гарний кавалерійський командир, воював у Європі в Тридцятирічній війні на боці католицької ліги, згодом брав участь у морських походах, Смоленській війні проти Московії 1632–1634 рр.); майбутній гетьман реєстровців Тимофій Орендаренко (?–?; став гетьманом після Трясила, брав участь у Смоленській війні).

Кінець 1629 р. був непростим для населення «кресів» Речі Посполитої: підвищення оподаткування, суперечки між уніатами і православними призвели до розквартирування великої кількості вояків коронного війська на Київщині. Але цей захід уряду замість втихомирення населення призвів до загострення конфлікту. У протистояння активно втрутились козаки, багато хто з них мав тут родичів і близьких. За таких обставин достатньо було іскри, аби спалахнуло полум’я нової «козацької війни». Фактично на нових засадах відродився тимчасовий союз православних ієрархів і козацтва. Прихильники нормалізації відносин козаків із державою (такі, як гетьман реєстровців Григорій Чорний) виявились приреченими на загибель. Чутки про навернення Чорного до унії і його спроби виконати сеймову постанову про виключення з реєстру «неблагонадійних» були сприйняті багатьма козаками як зрада їхніх інтересів. У результаті Тарас Федорович, знаний запорозький лідер, очолив похід козаків із Січі на волость у березні 1630 р. Тогочасні джерела згадують про 10 тис. козаків у війську гетьмана нереєстровців. Безперечним успіхом Трясила стало приєднання до нього якоїсь частини реєстрових полків (за даними Львівського літопису, 4 із загальної кількості 6 тис.), а також усунення конкурента – реєстрового гетьмана Григорія Чорного було засуджено на смерть у містечку Боровиця.

25 березня військо Тараса підійшло до Корсуня. У результаті розквартировані тут роти Конецпольського опинилися між двох вогнів – козаки почали штурм міста, а міщани стріляли по жовнірах з вікон власних будинків. Наслідком таких дій став розгром коронного гарнізону і втеча його залишків до фортеці Бар, де розташовувався штаб Конецпольського. Після першої перемоги Трясило розіслав універсали. Дуже швидко тисячі селян взялись за зброю. Водночас Тарас звернувся до Конецпольського з пропозицією скасування Куруківської угоди, збільшення реєстру і скасування розквартирування жовнірів на «козацьких» територіях. Козацький гетьман вимагав також видачі йому тих реєстровців, які не пристали до повстання. Погодитись із таким пан Станіслав ніяк не міг (він не мав права змінювати сеймові рішення, а лицарська честь, як він сам згодом писав, не дозволяла капітулювати перед ворогом і видавати своїх союзників), почавши натомість збирати розкидані по зимових квартирах війська. Фактично хід кампанії 1630 р. був від самого початку зумовлений спробами Конецпольського зібрати якомога більше сил і Тараса – розбити коронне військо по частинах. Значну роль у військовому протистоянні відіграла «мала війна», яку вели і козаки, і їхні тимчасові союзники – селянські загони.

Козаки вперше за багато років мали стратегічну ініціативу – їхнє військо було у зборі і вийшло «на волость» великими піхотними силами з артилерією. Конецпольський вислав проти окремих загонів повстанців кілька своїх підрозділів під командуванням старост Л. Жолкевського, С. Потоцького та коронного стражника Самійла Лаща. За свідченням українських джерел, Лащ ущент вирубав населення містечка Лисянка якраз на великодні свята в квітні 1630 р., аби налякати всіх потенційних бунтарів. Козаки і міщани відповідали Лащу тим самим – під час походу було вбито чимало людей із рот Лаща, Лянцкоронського та Сладковського. У похід вирушило 8-тисячне коронне військо, до якого приєдналися кілька «надвірних» загонів різних магнатів та певна кількість козаків-реєстровців, що збільшило чисельність армії Конецпольського до 10–12 тис. бійців та до 30 гармат.

Головні сили під проводом Конецпольського вирушили з Бара 6 квітня 1630 р., швидким маршем пройшовши Вінницю та Білу Церкву. За чутками, Конецпольський освятив свою шаблю на вівтарі католицького собору (схоже на пізню православну легенду, покликану довести, з ким насправді був Всевишній). Під час переправи через Дніпро біля Києва козацький кінний загін пошарпав коронні сили, взявши в полон німецького капітана-артилериста, який згодом служив повстанцям, і ледь не полонивши (за непідтвердженими даними Львівського літопису) самого Конецпольського. Десь на початку травня (на думку М. Грушевського, перед 8 травня) розпочались бойові дії на Лівобережжі в околицях Переяслава. Гетьман Тарас, який, очевидно, розраховував на підтримку мешканців Переяслава та навколишніх сіл, а може, й хотів мати вільний шлях до відступу на схід, на московські землі (як колись Наливайко), міг мати не менші сили, хоч і поступався коронній армії щодо якості кавалерії та артилерії. Подальший хід тритижневих бойових дій нам, як не дивно, відомий лише уривками. Судячи з даних свідка – козака Гладкого з Путивля, який сам був у Переяславі і згодом інформував про хід і наслідки цієї кампанії московський уряд, козаки оборонялися в таборі під Переяславом та в самому місті, часто роблячи успішні вилазки. Козаки розбили під Переяславом чимало підрозділів коронного війська не стільки в одній «Тарасовій ночі», як це здавалось автору «Історії Русів», а згодом геніальному романтику Т. Шевченку, а в ході кількох успішних вилазок, які підірвали дух коронної армії, її віру в перемогу, водночас завдавши їй чималих втрат. Конецпольський не зумів отримати підкріплень – вони гинули в боях з повсталими, що діяли і на правому, і на лівому березі Дніпра. Фактично коронне військо саме виявилося в стратегічній блокаді. А козаки Тараса такі підкріплення отримували – повстання селян і міщан ширилось, охопивши Копачів, Димер, Білгородку та навколишні села. Схоже, вирішальними для перебігу кампанії стали 22 та 23 травня (за даними Київського літопису), або відповідно 15 та 16 травня (як пишуть на основі відомостей львівського літопису), коли відбулися два вирішальні бої. У суботу 22 травня загін повстанців наблизився до коронного табору, можливо, з метою прорватись в обложений Переяслав. Цей загін налічував чи то 200, чи то 500 козаків, і Лащ не зумів його знищити. На допомогу йому необачно вирушив сам Конецпольський, взявши чимало військ. Оточені козаки загинули всі, крім одного пораненого сотника, але їхня жертва не була даремна. Скориставшись цим боєм, Трясило зробив велику вилазку і вдерся в коронний табір, винищивши багато коронних військ і головне – захопивши три важкі гармати, фактично головну надію Конецпольського. Козаки також спалили човни на Дніпрі, тим самим відрізавши коронну армію від Правобережжя. У битві загинуло щонайменше до 30 відомих представників шляхетських родин, зокрема 7 коронних офіцерів від поручника і вище, серед них – старий досвідчений ротмістр Ганнібал, наставник Конецпольського. А остаточно зламала бойовий дух пана Станіслава ще одна прикра поразка: наступного дня, в неділю, козаки Трясила винищили відбірну роту з Ченстохови під командуванням Лещинського (джерела не називають її гвардією чи охороною штабу Конецпольського, проте йдеться, очевидно, про якусь знану відбірну частину, із золотим колом на прапорі). Усе це, вкупі з неможливістю отримувати поповнення, було вже занадто для Конецпольського. Він пішов на переговори, усвідомивши всю складність ситуації. Зрештою, і козаки, не здобувши остаточної перемоги, теж схилялось до вигідного миру.

За всю кампанію 1630 р. коронне військо втратило до 300 значних шляхтичів і значно більше (можливо, навіть кілька тисяч) простих жовнірів і слуг – більше, ніж за всю попередню війну зі шведами в Ліфляндії, як сумно констатував Конецпольський. Не менше втратили й козаки. Літописець приписує коронному гетьманові, що ходив по полю бою, вкритому трупами польських і козацьких сміливців, ще одну гірку пророчу фразу: «Ось і унія – лежать ляхи із Руссю». Далі почалась «комедія», як назвав це Конецпольський. Трясила усунули від гетьманства – вести з цим «нікчемним хлопом», своїм фактичним переможцем, переговори було б для коронного гетьмана ганьбою. Переговори вів Антон Конашевич Бут – його ім’я стоїть під протоколом Переяславської угоди 29 травня 1630 р. Формально залишався чинним Куруківський договір (хоча фактично Конецпольський погодився на збільшення реєстру до 8 тис.). Реєстровці, які перебували в обох таборах, зобов’язувалися не мститися один одному. Запорожці, виписані з реєстру в лютому 1630 р., поновлювалися в правах, решта з реєстру виписувалась. Старшим реєстрового війська козаки обрали Тимофія Орендаренка. Переяслав став символом того, що козацтво цілком здатне перемагати в бою регулярні війська однієї з найпотужніших держав Європи, збільшувати свої претензії і хоч крок за кроком, але закріплювати певні здобутки у сфері визнання як окремого стану. Звісно, всі випищики з 8-тисячного реєстру, а також повстанці-селяни і міщани угоди як такої не визнали.

Перша, хоч і неповна перемога українського козацтва над грізним супротивником, коронним військом їхньої ж держави, згодом стала символом українсько-польського і міжконфесійного протистояння. Саме в такій іпостасі вона представлена в козацьких літописах. «Історії Русів», а звідти вже – у творчості Т. Шевченка (поема «Тарасова ніч»), кінопродукції епохи радянської українізації (кінострічка «Тарас Трясило» П. Чардиніна з А. Бучмою в головній ролі). Сьогодні битва добре відома в Україні насамперед завдяки шкільному курсу історії; в Переяславі встановлено пам’ятник Тарасові Трясилу.

Статті попередньо ухвалені сеймом у листопаді 1632 р., королівський указ видано 14 березня 1633 р., місто Варшава, Польща.

Король Речі Посполитої Владислав IV Ваза; архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1597–1647; з молдавського княжого роду, учасник Хотинської війни, архімандрит Києво-Печерської лаври з 1627 р., 1631 р. відкрив у Києві Лаврську школу, яку 1634 р. змушений був об’єднати з братською, внаслідок чого утворився Київський колегіум, православний митрополит київський, галицький та всієї Русі з 1633 р., ініціатор укладення нового «Требника» і «Служебника», котрими дотепер користуються православні, канонізований більшістю православних церков світу 1996 р.); греко-католицький митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йосиф Велямин Рутський (1574–1637; кальвініст, згодом католик, потім греко-католик, один із засновників і невтомний борець за права греко-католицької церкви в Україні та Білорусі, митрополит з 1613 р., опікувався освітою, реформував Василіанський орден); Адам Кисіль (1600–1653; греко-католик, згодом православний, проте зробив блискучу кар’єру в Речі Посполитій, з 1641 р. сенатор, 1648 р. воєвода брацлавський, з 1649 р. київський, постійний комісар на переговорах з козаками в 1630-х рр. та з Б. Хмельницьким у 1648–1651 рр., прибічник порозуміння православної й греко-католицької Русі, а також козаків і Речі Посполитої).

Одразу після Брестської унії можливості для легального існування православної церкви в Речі Посполитій були вичерпані. У перші роки XVII ст. фанатичний прихильник унії король Сигізмунд III видав кілька універсалів щодо вигнання православних ієрархів, передачі церковного майна греко-католикам тощо. Перелом у ненормальному нелегальному існуванні православ’я в Речі Посполитій міг настати під час «рокошу Зебжидовського» (1606–1609 рр.), коли частина повстанців підтримала прагнення православних до легалізації свого становища. Водночас сеймики Київського та Волинського воєводств постійно порушували питання про зміну на краще становища православ’я в державі. У результаті під впливом цих вимог 1607 р. було ухвалено на сеймі закон «Про релігію грецьку», що дозволяла вільне відправлення богослужінь, скасовував декрети і вироки вигнання щодо православних, дозволяв легально діяти церковним братствам (новий закон 1609 р. підтвердив ці положення). По суті це призвело до формального визнання існування двох східних церков на території Речі Посполитої (при тому, що православні були позбавлені своєї ієрархії). Переломним моментом виявилося відновлення (нелегальне і таємне) православної ієрархії в Речі Посполитій 1620 р. завдяки П. Сагайдачному та Єрусалимському патріарху Феофану. Відтоді новим потужним (хоч іноді й дещо непередбачуваним) козирем православного духівництва і вірян став козацький чинник. Козацькі делегації на сейми в 1623 і 1626 рр. отримали доручення домагатися прав і привілеїв для православ’я, що не подобалося частині депутатів і сенаторів. 1623 р. закликано спеціальну сенаторську комісію «для заспокоєння грецької релігії». Проте кілька спільних з’їздів католиків, православних і греко-католиків зазнали фіаско через непоступливість усіх сторін конфлікту. Сейм же постійно, рік у рік, переносив питання на наступну сесію. Все це призвело до появи в українському православ’ї «промосковського угруповання» на чолі з І. Копинським (митрополит київський у 1631–1633 рр.), котре взагалі не вірило в спроможність Речі Посполитої захистити своїх православних підданих і воліло єднатися з радикалами з козацького середовища та сподівалося на допомогу московського царя. Інша частина ієрархів і вірян (на чолі з П. Могилою) вірила в легітимні засоби боротьби за права православ’я. Докорінні зміни сталися після смерті 1632 р. Сигізмунда III. Православні делегати на конвокаційний (такий, що встановлював терміни обрання нового короля) сейм зажадали реституції православної київської митрополії разом з усією ієрархією, скасування всіх декретів, виданих проти прихильників православної церкви, повної свободи богослужінь. Релігійно толерантний королевич Владислав, бажаючи заручитися підтримкою своїх православних виборців, розробив законопроект, який би задовольнив прагнення православних.

На конвокаційному сеймі 22 червня 1632 р. у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані в 14 пунктах. Під час роботи сейму спеціальна комісія під головуванням принца Владислава Вази (від православних туди входив П. Могила, від уніатів – В. Рутський) підготувала «Пункти заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського руського народу релігії грецької» (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному (виборному) сеймі під тиском православних делегатів (серед яких бурхливу діяльність розвинув А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію, яка підготувала «Статті». Згідно із цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишлянським, мстиславським), вільно відправляти службу в Київському. Брацлавському, Чернігівському і Волинському воєводствах, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви й монастирі в Києві (крім Видубицького монастиря, який залишився за уніатами). Київським православним митрополитом було обрано П. Могилу. «Статті» були затверджені новообраним королем Владиславом IV 14 березня 1633 р., сейм ухвалив їх спеціальним законом 1635 р.

Подія створила передумови для так званого «могилянського відродження» в історії української православної церкви і культури в переддень Хмельниччини. Король сприяв залагодженню майнових суперечок православних і греко-католиків, є навіть версія, що Владислав прагнув створити незалежний від Константинополя Київський патріархат (!). Проте обсяг владних повноважень короля не довзоляв йому довести до кінця свої плани. Наприкінці 1640-х рр. конфлікти між православними й уніатами були доволі поширеним явищем, а смерть П. Могили поклала край епосі відносної стабільності Київської митрополії. Нижче православне духівництво, що не відчуло реального покращення свого становища в країні із засиллям магнатів, амбіції окремих ієрархів усіх церков, фанатизм частини чернецтва штовхали православних, греко-католиків та католиків Речі Посполитої на різні сторони барикад. Невдовзі всі вони скуштують «міцного і кривавого вина» Хмельниччини, котра раз і назавжди змінить конфесійні відносини в Україні.