Чтение онлайн

Церковний розкол (схизма) 1054 р. ніколи не припиняв турбувати справжніх християн з обох боків. Проте ні близькість віровчення, ні спільні політичні інтереси не змогли підштовхнути Церкви Сходу і Заходу до реального об’єднання. Найближче до цього католики і православні підійшли 1439 р. на соборі у Флоренції, проте рішення собору не було визнане більшістю православних Сходу. Так само безуспішними були спроби локальних уній, зокрема галицько-волинського князя Данила з Римом 1253 р. Не дивно, що за доби Контрреформації, посилення позицій католицизму і кризи в українському православ’ї частина українського духівництва замислилася про силу, котра б змогла дисциплінувати пастирів і вірян (котрі, особливо братства, активно втручалися в церковні справи, спираючись на підтримку східних патріархів, як було у випадку Львівського братства в тривалому конфлікті з єпископом Гедеоном Балабаном). Вищий православний клір мріяв також про підвищення статусу православ’я в Речі Посполитій, рівні права з католицькими священнослужителями тощо. Парадокс Брестської унії полягав у тому, що на початку об’єднавчого процесу майже всі видатні українські церковні та світські діячі (такі як князь В.-К. Острозький, який у листах до П. Скарги виявляв прагнення до єднання церков) виступали за необхідність поєднання з Римом, і лише потім позиція частини різко змінилася.

1590 р. ініціативна група з 5 православних єпископів почала таємні переговори з королем Сигізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. 1595 р. єпископи луцький Кирило Терлецький і володимирський Іпатій Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму, подавши папі 33 статті унії, скомпоновані на підставі умов Флорентійської унії (визнання православними католицьких догматів і влади папи за умови збереження усіх елементів православного культу, мови богослужіння і навіть невизнання григоріанського календаря як занадто дражливого для православних питання). 23 грудня 1595 р. у Римі папа підписав унію (на честь чого було видано апостольську конституцію Magnus Dominus і вибито спеціальну медаль), проте урочисто проголосити її мали в наступному році на церковному соборі в руських землях.

Унія була закріплена папськими буллами від 7 і 23 лютого 1596 р. Того ж року в Україні та Білорусі почалася підготовка до церковного собору, позначена нечуваним загостренням полеміки між прихильниками і ворогами унії. До табору останіх несподівано перейшов Гедеон Балабан, а головне – князь В.-К. Острозький, ображений самоуправством єпископів, які взялися за справу унії без його керівної ролі. Керований принципом «раз без нас, то такої унії нам не треба», Острозький під впливом своїх грецьких радників Никифора Кантакузіна та Кирила Лукаріса став збирати супротивників унії, Потій і Терлецький мобілізували своїх (Рогоза попри статус митрополита надто великої активності не виявив). Проти унії виступила значна частина нижчого і середнього духівництва, розкол відбувся і серед ченців усіх головних монастирів, більшість міщанства і козаків також не підтримали унію. Нарешті в атмосфері взаємних звинувачень, шпигуноманії і бійок 16 жовтня в Бресті почався довгоочікуваний собор, який одразу набув форми двох соборів: формально легітимного в кафедральному соборі міста (тут була присутня майже вся православна ієрархія, крім двох єпископів, представники державної влади, католицькі ієрархи та ін.) і «альтернативного» (у будинку князя Острозького), де головував палкий ворог унії Никифор, який обіцяв православним підтримку і благословення східних патріархів, якщо вони не підуть на поступки ворогові, і князь Острозький. 19 жовтня «уніатський» собор остаточно прийняв рішення про унію з Римом, отримавши анафему від своїх православних колег, котрі підтвердили канонічність зв’язку Києва з Константинополем. Обидві сторони конфлікту звернулися до короля, проте Сигізмунд III беззастережно став на бік унії, затвердивши своїм універсалом її обов’язковість для всіх православних підданих Речі Посполитої.

Замість братерського єднання двох гілок християнства в ході локальної унії Україна і Білорусь отримали третю гілку – уніатську (греко-католицьку) церкву, а також колосальну кількість конфліктів, взаємних образ, майнових та ідейних суперечок, загострених особистих рахунків тощо. Православна церква по суті оголошувалася в Речі Посполитій поза законом, що сприяло її зближенню з іще одним впливовим «пасинком» держави – козацтвом, а також з орієнтацією частини духівництва на Московську державу. Греко-католики ж не були зрівняні в правах з католицькими ієрархами, і історія цієї церкви була сповнена протистояння як з православними, так і з польськими римо-католиками, в останньому випадку йшлося про збереження етнічної, а згодом і національної окремішності греко-католиків України і Білорусі (цю функцію греко-католицька церква в Україні з успіхом виконала і виконує дотепер). За часів Російської імперії та СРСР греко-католицька церква з її міцними зв’язками з Ватиканом часто розглядалася як ворожий «агент впливу» і піддавалася репресіям, кілька разів «саморозпускалася», переходила на катакомбне існування.

Вкрай загострені, часом полярні оцінки, як і про будь-яку спірну подію духовного життя, викликали величезну кількість художніх, публіцистичних творів про подію одразу після її укладення (слід відзначити полемічну літературу, котра дала такі зразки середньовічної публіцистики, як твори П. Скарги, М. Смотрицького, Є. Вишенського, М. Броневського-Філалета та ін.) та згодом (живопис Я. Матейка). В Україні пам’ять про унію кардинально різна у греко-католиків заходу і переважної більшості православних сходу, дещо зваженіша, але все ж негативна оцінка події найчастіше трапляється в українських підручниках з історії. Різким несприйняттям унії вирізняються світські й духовні твори виразників так званої концепції «Русского мира».

1606–1618 рр., акваторія Чорного моря і річок Дніпро, Дон, Дунай, Варна, міста Кілія, Акерман (Білгород-Дністровський), Ізмаїл, Очаків, Кінбурн, Кафа, Синоп, Трапезунд, Самсун, Стамбул тощо.

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570-ті – 1622; один із найталановитіших українських козацьких полководців та політиків усіх часів, реорганізатор козацького війська, організатор і лідер численних успішних морських походів запорожців на приморські міста Османської імперії та походу 1618 р. на Москву); Дмитро Барабаш (? – після 1617; гетьман нереєстрових козаків, ватажок у поході 1617 р.); Василь Стрілковський (? – після 1616; навесні 1616 р. очолював походи нереєстрових козаків); Оліфер Голуб (?–1628; очолював козаків 1615 р., спадкоємець Сагайдачного на гетьманстві, організатор і керівник морських походів 1620-х рр., сухопутних – на допомогу кримському хану Мехмед-Гірею і калзі Шагін-Гірею, загинув у бою в Криму разом із М. Дорошенком); Григорій Ізапович (?–?; був гетьманом нерєстровців восени 1606 р.).

Початок XVII ст. став для українського козацтва добою продовження боротьби за свої станові інтереси, котра в цілому збігалася з прагненнями значної частини населення українських земель отримати захист від агресії з боку Криму і Османської імперії (з іншого боку, за право самим вести таку прибуткову агресію). Ще однією причиною втягування козаків у морські походи стала активна співпраця Січі з католицькою Європою, де була сформована антитурецька Ліга християнської міліції (процес почався ще в 90-х рр. XVI ст.), а також прагнення тримати в напруженні свою державу – Річ Посполиту, потреба котрої в дешевих найманцях-козаках була суттєвою тільки за умови загрози або реального початку війни з сусідніми країнами (Кримом, Османською імперією, Московією). У разі військової загрози Річ Посполита ставала поступливіша щодо козацьких вимог, як показали події протистояння зі Швецією та Волощиною в перші роки XVII ст. Уміння вести далекі морські походи не могло з’явитися на порожньому місці – сучасники тих подій прямо вказували на співпрацю козаків із мусульманським «піратським інтернаціоналом» Чорного та Мармурового морів, а також на допомогу втікачів із турецького полону – «потурнаків». Османська ж імперія, проголосивши себе володаркою Середземного і Чорного морів, давно не зустрічала на Чорному морі гідного супротивника, що призвело до фатальної недооцінки супротивника, занедбання стану укріплень, верфів тощо за наявності величезних багатств у портових містах – центрах звичайної та работоргівлі. Криза кінця XVI ст. стала в Османській імперії системною, престол посідали малолітні султани, що помирали молодими, економічна криза і боротьба угруповань похитнули стан військової машини та бюрократичного апарату імперії. Усе це особливо вдарило по непереможному колись флоту, найбоєздатніша частина якого діяла на Середземному (а не на Мармуровому чи Чорному) морі. Проте варто відзначити – козакам все ж протистояла найбільша армія і один із найбільших флотів тогочасного західного світу.

Першою великою козацькою морською експедицією XVII ст., з якою нерідко пов’язують ім’я Сагайдачного, став похід на Варну 1606 р. (місто в теперішній Болгарії). Однак немає жодного підтвердження того, що він уже був гетьманом того ж 1606 р., коли козаки брали Варну – не просто багате і добре укріплене турецьке місто, але й добре знане всій Європі місце давньої перемоги турків над польсько-угорською армією сина Владислава Ягайла, Владислава III (він же король Угорщини Ласло V), яку османи здобули 10 листопада 1444 р. Те, що колись не вдалося польському королю, який поліг під мурами Варни, вдалось українським козакам. Улітку 1606 р. вони атакували Варну з моря, висадили десант, який заволодів містом-фортецею. Турецький гарнізон було знищено, місто розграбовано, невільників звільнено, козакам дісталась колосальна здобич – 180 тис. злотих, у морі і в порту нападники захопили 10 галер із товаром і щасливо повернулись додому. Цілком можливо, що народна пісня про Варну була складена саме про цей вдалий похід. Але хто командував козаками в напрочуд вдалому морському поході 1606 р.? Найчастіше цю честь віддають Петру Конашевичу-Сагайдачному (до речі, автор знаменитої віршованої епітафії Сагайдачному Касіян Сакович згадує лише про Кафу і татарські міста, не забувши про службу покійного в Молдавії та Ліфляндії, а про уславлене взяття Варни – жодного слова). Проте ми знаємо, що наприкінці 1606 р. гетьманом низовиків була інша людина – Григорій Ізапович (?–?). Можливо, саме він і водив запорожців на Варну. Роль Сагайдачного в організації походів, імовірно, полягала в налагодженні жорсткої дисципліни та постачання, організації дипломатичного забезпечення походів (переговори з Габсбургами, перським шахом, річпосполитськими можновладцями), а також у безпосередньому плануванні на стратегічному і тактичному рівнях походів, кількість яких спірна.

1607 р. запорожці провели великий похід на Кримське ханство, під час якого захопили і спалили Перекоп та Очаків. 1608 – на початку 1609 р. Сагайдачний організував морський похід на 16 чайках у гирло Дунаю, під час якого було здійснено напад на Кілію, Білгород та Ізмаїл (імовірно, було знищено передмістя фортець). У серпні 1614 р. до 2 тис. козаків під проводом Сагайдачного здійснили небувалий за дальністю і відвагою похід через Чорне море, вночі напали на Синоп і взяли фортецю. Спаливши цитадель і місто, а також набільшу в Малій Азії верф, козаки завдали Османській імперії збитків на 40 млн злотих, захопили величезну здобич і звільнили багато полонених. У цьому поході козакам допомагали колишні полонені-«потурнаки». Під час повернення на Січ турецька галерна ескадра і кілька тисяч яничарів перепинили козаків у гирлі Дніпра і пошарпали їх, захопивши, однак, усього два десятки полонених козаків і відбивши частину полонених у Синопі турків. 17 жовтня 1614 р. незадоволений султан Ахмед I наказав стратити великого візира Гемюльджюнелі Насух-пашу, котрий спробував обдурити султана, зобразивши свої дії як велику перемогу над козаками (для чого до полонених було додано кілька сотень переодягнутих рабів). Навесні 1615 р. козаки (ймовірно, під проводом Сагайдачного) наважилися напасти на Стамбул. Вони висадилися біля османської столиці, спаливши і пограбувавши чимало багатих будинків, складів та крамниць у передмісті Ортакьой (грец. Архіокі). Налякавши Стамбул та захопивши кілька галер, козаки з тріумфом відплили додому, але біля гирла Дунаю вони зустрілися з турецькою ескадрою. Дочекавшись ночі, запорожці здійснили абордаж, узявши кілька нових турецьких трофеїв та захопивши в полон турецького командувача (дані про те, що це був сам капудан-паша, тобто командувач турецького військово-морського флоту, неправдиві).

Своєрідним піком морських походів запорожців став 1616 р. Навесні козаки під проводом В. Стрілковського успішно нападали на передмістя Варни, а влітку знову обраний гетьманом Сагайдачний спланував і здійснив масштабний і успішний похід на головне турецьке місто в Криму – Кефе (Кафу). У липні Сагайдачний разом із 6 тис. козаків на 120–150 чайках і менших суднах вирушив у морський похід. На виході з Дніпра, в Дніпровсько-Бузькому лимані, козаки зустріли ескадру османських галер. Козаки розгромили турецьку флотилію та захопили частину її суден. Аби ввести турків в оману щодо своїх подальших дій, Сагайдачний наказав частині війська демонстративно повернутися на Січ із захопленою здобиччю. З рештою війська Сагайдачний близько тижня переховувся поблизу Очакова. Приспавши пильність турків, козаки продовжили свій похід.

22 липня 1616 р. Сагайдачний разом із 4 тис. козаків прибув до міста. Вночі козаки висадилися на берег і підійшли до воріт Кафи. Частина запорожців, що володіли турецькою мовою, відвернули увагу вартових, сказавши, що вони турецький підрозділ, який прямує на війну з Персією. Тим часом решта перекинула драбини на мури фортеці. Перебравшись через стіну, козаки вирізали вартових і відкрили ворота. Козаки раптовим нападом захопили міську цитадель і взялися грабувати місто та звільняти християнських невільників. Аби взяти чимбільше бранців на свої чайки, козаки викинули чималу частину захопленого добра. У результаті операції було визволено кілька тисяч невільників, яких вивезли на Дніпро.