Чтение онлайн

Козацьким військом керував Богдан Хмельницький, як і раніше, головну роль у його штабі відігравав Іван Виговський, на чолі полків стояли досвідчені полковники Матвій Гладкий (?–1652; учасник битв 1648 р., наказний гетьман у ході битви під Берестечком, їздив з посольством до Варшави, не погодився з укладенням Білоцерківського миру 1651 р. і був страчений Хмельницьким); Філон Джалалій (Джеджалій,? – після 1658; можливо, татарин, сотник реєстровців перед Хмельниччиною, ініціатор переходу реєстрової флотилії на бік Хмельницького перед битвою на Жовтих Водах, згодом полковник кропивенський, черкаський, заслужений козацький воєначальник і дипломат); Мартин Пушкар (бл. 1600–1658; досвідчений запорожець, у 1648–1658 рр. полковник полтавський, учасник боїв під Вінницею 1651 р., битви під Охматовом 1655 р., претендував на булаву після смерті Б. Хмельницького, 1658 р. підняв заколот проти І. Виговського, вбитий у бою); Антон Жданович (? – після 1660; шляхтич герба «Ястржембець», у 1650-х рр. полковник київський, учасник битв 1653–1655 рр., 1657 р. наказний гетьман над військом, що діяло спільно з трансільванським князем Юрієм II Ракоці. Учасник Конотопської битви, 1660 р. потрапив до московського полону); Іван Богун (Федоренко, бл. 1618–1664; зі шляхетської родини, козакував на Слобожанщині, після 1649 р. полковник кальницький і паволоцький, відзначився в боях під Вінницею на початку 1651 р., учасник битв під Батогом, під Фінтою, Жванецької кампанії, битви під Охматовом 1655 р., можливо, найталановитіший воєначальник Хмельницького); Михайло Громика (?–1651; зі шляхти, з 1649 р. полковник білоцерківський, учасник битв під Корсунем, Зборовом, один із прихильників Білоцерківської угоди 1651 р., убитий під час повстання невдоволених випищиків з реєстру); Йосип Глух (?–1655; у 1648–1655 рр. полковник уманський, разом із Богуном розбив Калиновського в боях під Вінницею навесні 1651 р., брав участь у битві під Батогом 1652 р. та в молдавському поході 1653 р., 1655 р. обороняв Умань від поляків). Татарами, союзниками Богдана, командували хан Іслам-Гірей III, калга (помічник хана і перший престолонаступник у Кримському ханстві) Крим-Гірей (?–1651), Мурад (?–1651; брат Іслам-Гірея), нурадін-султан Аділь-Гірей (1617–1672), Тугай-бей.

Кампанія 1651 р. розпочалася взимку зі спроб М. Калиновського знищити козацькі гарнізони на Брацлавщині. Після перших успіхів (загибель полку Д. Нечая) польного гетьмана зупинили І. Богун та Й. Глух. Обидві сторони ретельно готувалися до літньої кампанії, яка мала стати вирішальною в ході затяжної війни козаків проти Речі Посполитої. Війська останньої під Берестечком становили близько 20 тис. кінноти, до 12 тис. доброї піхоти, 2 тис. драгунів, понад 30 тис. піших і кінних шляхтичів посполитого рушення, до 10 тис. слуг. Коронне військо мало 95 гармат.

Хмельницький мобілізував на війну 13 реєстрових полків (до 40 тис. добре навченого козацтва), закликав велику кількість (кілька десятків тисяч) погано навченої «черні». Хан привів до 30 тис. татар. Кількість гармат у козацькому війську невідома.

Річпосполитські воєначальники непогано вивчили особливості військового мистецтва козаків, протиставивши йому останні досягнення європейської військової науки – «шведське шикування». Артилерія стояла попереду, гусари, панцирні й татари – на флангах війська, кіннота посполитого рушення прикривала тил війська. Козаки використовували свій традиційний тришереножний стрій піхоти, який дозволяв швидко перезаряджати мушкети та самопали; їхня кіннота стояла на флангах. Складний болотистий та лісистий рельєф місцевості ускладнював завдання для будь-якої сторони, яка розпочала б атаку, а надто для татар з їхньою схильністю до маневрів і обстрілу ворога здалеку з луків.

Річпосполитське військо отаборилося спиною до річки Стир, у його тилу розташовувались переправи. Козаки і татари зайняли панівні висоти поблизу Берестечка, їхня позиція була прикрита зліва великим лісовим масивом, зправа – річкою Пляшева (притока річки Стир), причому татари стали зліва, на доволі вузькій ділянці, що змушувала їх діяти в лоб, наражаючись на небезпеку значних втрат. 28 червня відбулися перші сутички, успішні для поляків, відзначилися полки Любомирського та Конецпольського. Наступного дня почалися серйозні бої між кінними полками з обох боків – ймовірно, козаки зуміли заманити супротивника в засідку, річпосполитське військо втратило кілька хоругов кінноти, кількох ротмістрів, серед яких А. Казановського, племінника канцлера Є. Оссолінського – Юрія. Важкі були і втрати татар: у них загинуло декілька мурз, зокрема знаменитий Тугай-бей. Проте моральний дух коронного війська вкрай підупав, і вночі король ледь стримував своїх вояків від відступу.

Вирішальний бій відбувся вранці–вдень 30 червня, в п’ятницю. На вкрите туманом берестецьке поле вийшли обидва війська, поляки вперше застосували згадане вище «шведське шикування», причому в центрі стояли найбоєздатніші частини – німецька і польська піхота, рейтари, артилерія (тут командував король Ян-Казимир), флангами керували гетьмани М. Потоцький (праве крило) та М. Калиновський (ліве). Козаки і татари витримали навальну атаку жовнірів князя Є. Вишневецького, проте успішний обстріл з гармат генералом Пшиємським ханської ставки мав трагічні для союзників наслідки – було вбито когось із ханської рідні, і татари почали відступ, що швидко перетворився на втечу (причини цього вкрай спірні, спектр оцінок варіюється від суто військових чинників – непризвичаєність татар до стояння під канонадою, мусульманське свято і т. ін. до суто політичних – небажання хана посилювати позиції Хмельницького). Більше того – Іслам-Гірей прихопив із собою козацького гетьмана, який безуспішно намагався умовити татар залишитися. Козаки тим часом відступили у свій великий 10-рядний табір, перенісши його ближче до Пляшевої і почавши зміцнювати, – шансів на перемогу практично не залишилося, слід було подумати про те, як вийти зі складної ситуації. Керівництво військом по черзі брали на себе Ф. Джалалій та М. Гладкий, з 1 до 9 липня тривала облога табору коронним військом, котре підвезло важкі гармати зі Львова і Бродів. Козаки вперто захищалися, робили вилазки, а на переговорах, що вели полковники Гладкий і Криса, наполягали на умовах Зборівського миру. Вирішальним моментом став брак у козаків провіанту і переправа через Пляшеву полків С. Лянцкоронського, що загрожувало повною блокадою козацького табору. Вночі 10 липня новий наказний гетьман Іван Богун спробував вибити Лянцкоронського з його позицій (можливо, за цим мав іти прорив із табору), проте невдовзі покозачені почали неорганізований прорив, злякавшись, що реєстровці їх кидають. По суті, від суцільної різанини козаків врятували два чинники: повільні дії річпосполитського командування, котре не одразу зрозуміло, що коїться у ворожому таборі, і мужність кількох нечисленних козацьких ар’єргардів, що напрочуд довго стримували ворога, коли той нарешті увірвався до табору і почав переслідування. Найвідоміший, звісно, подвиг 200 чи 300 козаків, що билися до кінця на острові Гайок на річці Пляшева (про нього є згадки у П. Шевальє). Із загибеллю ар’єргардів і розграбуванням козацького табору битва скінчилася.

Питання про втрати спірне. Писемні джерела, перебільшуючи загальну кількість воїнів під Берестечком, згадують про 10–30 тис. загиблих із козацького боку. Ймовірно, козаки і особливо селяни-повстанці втратили кілька тисяч загиблими, чимало полоненими (частину їх було відпущено), практично всю артилерію, частину клейнодів, обоз, значними були втрати татар. Річпосполитські втрати були істотно меншими, однак дані джерел про 700 загиблих явно применшені. Вочевидь, найбільша битва Хмельниччини стала тактичною перемогою коронного війська, яке не зуміло як слід закріпити успіх у важкій кампанії 1651 р. Невигідний для козацької сторони Білоцерківський мир 28 вересня 1651 р. (шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах; територія, підвладна Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством; реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. вояків; гетьман був позбавлений права вступати у відносини з іноземними державами і повинен був розірвати союз із Кримським ханством) та спровоковану ним кризу держави Хмельницького важко назвати успіхом гетьмана, проте ці випробування козацька держава все ж витримала – Хмельницький придушив повстання козаків та невдовзі відновив свій авторитет.

Добре знана в Україні, Росії та Польщі битва. У Речі Посполитій та Західній Європі одразу ж стала темою кількох поетичних творів, що прославляли мужність коронного війська. В Україні найчастіше сприймається як приклад українського героїзму та зради союзників-татар (котрої, цілком імовірно, могло й не бути). Широко відображена в художній літературі (від віршів Т. Шевченка та роману у віршах Л. Костенко «Берестечко» до відомої трилогії Г. Сенкевича), народній творчості (анонімна «Дума козацька про війну з козаками під Берестечком» XVII ст.), сучасній українській музиці тощо. На місці битви діє музей-заповідник «Козацькі могили», з XIX ст. існують церкви, каплиці, пам’ятники, споруджені на честь події, у незалежній Україні відзначаються її річниці, проводяться реконструкції.

23–25 вересня, мир – 28 вересня 1651 р., околиці Білої Церкви, сьогодні – Київська область.

Богдан Хмельницький, Іван Виговський, на чолі польського війська стояли Миколай Потоцький, Мартин Калиновський, Єремія Вишевецький, литовське військо очолював Януш Радзивілл (1612–1655; досвідчений воєначальник, брав участь у Смоленській війні 1632–1634 рр., староста жмудський, з 1646 р. польний гетьман литовський, у майбутньому переможець у другій битві під Лоєвом 1651 р., головнокомандувач у важкій війні з Москвою в 1654–1655 рр., активний учасник боротьби за незалежність Литви та ініціатор Кейданської угоди зі Швецією 1655 р.).

Після перемоги під Берестечком значна частина польського війська (особливо підрозділи посполитого рушення) розійшлася по домівках, вважаючи, що перемогу над Хмельницьким уже забезпечено. Натомість козацький гетьман зумів зібрати нове військо зі вцілілих під Берестечком полків, закликав на допомогу ногайських татар і на осінь 1651 р. мав на Київщині до 25–30 тис. козаків і татар (проти 20 тис. коронного і 4–5 тис. литовського війська плюс невідома кількість збройних слуг). На долю литовців 1651 р. випав чималий успіх у Другій битві під Лоєвом, де Радзивілл зумів розбити козацького полковника Небабу. Литовці зайняли Київ, котрий у результаті сильно постраждав від пожежі.

23–25 вересня 1651 р. відбулася битва (вірніше, низка боїв) під Білою Церквою, в котрих Радзивілл потіснив деякі полки Хмельницького, але початковий успіх не був підтриманий вимотаним у кампанії 1651 р. коронним військом, котре страждало від дизентерії та занепаду духу. Литовського гетьмана навіть звинуватили його польські колеги в бажанні здобути військову славу замість довгоочікуваного миру в країні. У результаті бойові дії згасли без виявлення явного переможця, і 28 вересня було укладено Білоцерківський мир. За його статтями шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах; територія, підвладна Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством; реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тис. осіб; гетьман був позбавлений права мати відносини з іноземними державами і повинен був розірвати союз з Кримським ханством, відіславши татарські загони.

Невигідний для козацької сторони мир та спровоковану ним кризу держави Хмельницького (на підписанні миру польські комісари, Хмельницький і Виговський ледь не загинули від рук власних збунтованих козаків) важко назвати успіхом гетьмана, проте ці випробування козацька держава все ж витримала: повстання козаків Хмельницький придушив, свій авторитет невдовзі відновив, положення миру в цілому не виконувалися. З польського боку мир не був ратифікований сеймом – процес було зірвано завдяки першому в історії Речі Посполитої застосуванню права liberum veto (вільного вето) з боку політичних кіл, налаштованих на досягнення повної перемоги над «хлопством». Мир виявився нестійкою короткою передишкою у війні. Хмельницький налагодив тісніші дипломатичні контакти з Османською імперією (на думку деяких істориків – аж до прийняття формальної османської протекції).