Чтение онлайн

Московське військо очолював ближній боярин, воєвода і намісник казанський князь Олексій Микитович Трубецькой (бл. 1600–1680; відомий і загалом успішний московський полководець XVII ст., з 1642 р. великий воєвода, хрещений батько Петра I). Його «товаришем» (другим воєводою) був Андрій Васильович Бутурлін (? – після 1672). Двома іншими головними воєводами царського війська були боярин і воєвода, князь Федір Федорович Куракін (? – після 1683; вихователь царевича Федора Михайловича) і дуже відомий у майбутньому полководець і військовий організатор князь Григорій Григорійович Ромодановський (?–1682; учасник московської делегації на Переяславській раді, багато років очолював Білгородський стіл Розрядного приказу і Білгородський полк – був головнокомандувачем на південному кордоні Московського царства, 1670 р. придушував повстання С. Разіна, у 1676–1677 рр. командував московським військом у Чигиринських походах, убитий повсталими стрільцями під час бунту в Москві). Кіннотою командували воєвода князь Семен Романович Пожарський (1618–1659; багатий родовитий аристократ, далекий родич голови Другого ополчення Д. М. Пожарського, 1645 р. відбив татарський напад на Курщині, наступного року успішно бив кримців і ногайців на Дону, командував кіннотою в боях із литовцями та в ході російсько-шведської війни) і полковий воєвода князь Семен Петрович Львов (?–1659). Залишки розбитих Виговським дейнеків і козаків Пушкаря, союзних Москві, очолював наказний гетьман Іван Безпалий (?–1662 або 1718).

Боротьба за владу в Україні після смерті Б. Хмельницького відбувалася з активним залученням зовнішньої підтримки – так, гетьман І. Виговський, не зумівши переконати царя в своїй лояльності, був змушений укласти Гадяцьку угоду 1658 р. з Річчю Посполитою, котра (за початковою версією) давала козацькій Україні статус легітимного Великого князівства Руського в триєдиній державі. Московський цар зробив обережну ставку на опозицію проти гетьмана (яку очолив полтавський полковник М. Пушкар та кошовий запорожців Я. Барабаш), але Виговському в травні 1658 р. вдалося розбити супротивників у кривавому бою під Полтавою. Залишки опозиційних полків очолив визнаний Москвою І. Безпалий. Непрості відносини царя і гетьмана, поведінка розквартированих в Україні полків Г. Ромодановського призвели в жовтні 1658 р. до початку відкритої війни між козацькою Україною та Московським царством. У жовтні 1658 р. Виговський безуспішно спробував взяти Київ, який боронив московський гарнізон В. Шереметєва. Облога міста перейшла в блокаду, в якій Виговському допомагав польський загін А. Потоцького. У листопаді 1658 р. Московська держава уклала мир зі Швецією і могла спрямувати в Україну значні сили. Наприкінці березня 1659 р. велика армія під командуванням О. Трубецького (за московськими офіційними документами, вона мала в своєму складі понад 30 тис. вояків плюс козаки Безпалого, котрих було до 6,5 тис.) перетнула кордон поблизу Путивля і 20 квітня обложила Конотоп, де боронилося до 4,5 тис. козаків Ніжинського та Чернігівського полків під командуванням вірного соратника гетьмана Виговського – Г. Гуляницького. Після провалу спроби штурму царські воїни почали справжню облогу міста, яке вперто трималося. Ця героїчна оборона дала змогу Виговському зосередити чималі сили для відбиття московського нападу – наприкінці травня гетьман зібрав 8 правобережних та 3 лівобережні козацьких полки (до 16 тис. осіб), найняв найманців (до 4 тис.) і дочекався підходу передових частин татар (згодом під Конотопом хан міг мати 30–35 тис. воїнів). Імовірна також участь у битві полку річпосполитських драгунів зі складу «дивізії» А. Потоцького.

Московське військо поділялося на 3 «полки» (радше дивізії чи корпуси), ядром війська був так званий Великий полк на чолі з Трубецьким, укомплектований елітною московською дворянською кіннотою (діти боярські, дворяни, так звані жильці). Солдатські полки нового строю були навчені за європейським зразком, очолювалися здебільшого офіцерами-іноземцями (шотландцями, голландцями, німцями), те саме стосується драгунських і рейтарських полків.

7 липня відбувся бій передових козацького і московського загонів неподалік міста Борзна, в якому козаки здобули перемогу. Трубецькой, не знаючи про підхід до Виговського основних сил татар, відправив оборняти переправу через ріку Куколка (Соснівка) полк Ромодановського, посилений кіннотою князів Пожарського та Львова. 8 липня Виговський і частина татар підійшли до переправи, хан з основними силами переправився через Куколку на захід від Конотопа, обійшовши ворога з флангу і підготувавши засідку. Десь о другій годині дня московська кіннота розпочала атаку, котру стримували козаки та гетьманські спішені драгуни, ставши табором біля переправи. Бій біля переправи дав хану час, аби підійти і зайти в тил ворогові. Відступ козаків Виговського табором спровокував московських командувачів на переслідування – навздогін татарам і козацькому табору кинулася московська кіннота на чолі з Пожарським і Львовим, посилена більш ніж 2 тис. козаків Безпалого. Проте Мехмед-Гірей, раптово атакувавши московський загін, практично відрізав його від головних сил полку Ромодановського. Бій був такий стрімкий, що лише один рейтарський полк московського війська встиг дати залп, перш ніж хмари татарських стріл затьмарили сонце. Водночас у контратаку перейшли козаки та найманці Виговського. Розгром передового загону був повний – у полон потрапили обидва його воєводи, врятуватися пощастило небагатьом. 9 липня Виговський і хан витіснили полки Ромодановського з переправи, а Трубецькой почав відступ табором у бік Путивля. Під час переслідування аж до 10 липня московське військо відбило всі спроби взяти табір, завдавши козакам і татарам чималих втрат (при цьому відзначився «інженерний полк» голштінського полковника Ніколаса Баумана, котрий згодом став першим у Росії генерал-поручником). Проте похід Трубецького завершився – воєвода був змушений виділити частину сил для прикриття Бєлгородської лінії від татар, що почали брати ясир.

За офіційними документами, військо Трубецького втратило двох окольничих (С. Пожарського стратив хан після бою, С. Львов помер від ран), загальні втрати вбитими та полоненими (полонених хан наказав стратити, аби зміцнити союз козаків і татар та не обтяжувати своє військо зайвим ясиром перед походом на Бєлгородську лінію) – 4769 осіб плюс до 2 тис. загиблих козаків Безпалого, було втрачено 3 мортири і 4 гармати. Цифри втрат війська Виговського також спірні: від нереальних 16 тис. у деяких джерелах до ймовірних 4 тис., полягло також 3–6 тис. татар. По суті, Виговський виграв битву, але втратив владу через старшинську змову проти нього восени того ж року. Побоювання царя щодо наступу хана і гетьмана на Москву теж не справдилися – на Крим напали запорожці Сірка, і Мехмед-Гірей, узявши великий ясир, повернув додому.

Битва добре запам’яталася сучасникам. Князь Пожарський став героєм російської народної пісні, є навіть згадка про нього 1662 р. як про місцевошанованого святого мученика. Існує також німецький вірш про Н. Баумана – героя битви з московського боку. Добре знана в сьогоднішні Україні та Росії битва, ставлення до якої діаметрально протилежне і залежить від ставлення до ідеї українсько-російського союзу. Для патріотично налаштованих українських кіл – найбільший тріумф української зброї над північним сусідом (роль татар при цьому часто применшується), для більшості росіян та українських прихильників «слов’янської єдності» – бративбивча трагедія (роль татар тут абсолютизується, як і «зрадництво» Виговського). У сучасній Україні на місці битви та в місті Конотоп встановлено пам’ятники, випущено ювілейну монету, відсвятковано 350-річний ювілей події, що викликало обмін різкими нотами з російським МЗС.

9 лютого 1667 р., село Андрусове (нині Монастирщинський район Смоленської області, Росія).

Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605–1680; талановитий московський дипломат і політик із небагатого дворянського роду, 1658 р. уклав важливий мир Московської держави зі Швецією, у 1667–1671 рр. керував Посольським приказом); Єжі Кароль Глебович (1603–1669; відомий литовський політик і дипломат, староста жмудський і воєвода смоленський, з 1659 р. очолював переговорний процес між Річчю Посполитою і Московією).

Війна між Московським царством і Річчю Посполитою точилася з 1654 р. з перемінним успіхом. Московські війська після тріумфального для себе початку війни зазнали серії невдач у козацькій Україні та Білорусії, проте все ще контролювали значну частину Великого князівства Литовського та Лівобережний Український гетьманат. Головною проблемою Московії було зниження надходжень до бюджету в результаті невиплати населенням податків, надто великі витрати на армію. Річ Посполита, ще більше виснажена фінансово і мілітарно, перебувала на межі катастрофи внаслідок так званого «рокошу Любомирського», коли талановитий полководець, магнат Єжі Любомирський повстав на чолі частини шляхти проти реформаторських планів короля Яна-Казимира і здобув кілька перемог над королівським військом у 1665–1666 рр. За таких обставин переговори про тимчасовий перепочинок з метою закріплення досягнутих результатів у війні були неминучими, проте головним каменем спотикання стало питання про білоруські землі і про долю українських козацьких держав на правому та лівому березі Дніпра. Козацька делегація вимагала участі в переговорах нарівні з польською та московською з метою захисту інтересів козацької України і недопущення сепаратного, на думку козаків, миру, але домогтися бажаного їй не вдалося. Великою проблемою на переговорах була доля Києва – Ордін-Нащокін навіть пропонував цареві повернути місто полякам заради укладення «вічного миру», але цар Олексій Михайлович виявив упертість щодо «матері міст руських». Поляків підганяла до укладення миру ще одна обставина: новообраний гетьман Правобережної Україну Петро Дорошенко, довідавшись про переговори, уклав угоду з татарами і почав бойові дії проти Речі Посполитої. Водночас посилився інтерес до українських справ з боку Османської імперії, очолюваної енергійним султаном Мехмедом IV (1642–1692; правив у 1648–1687 рр.).

Після кількох раундів переговорів було укладено не «вічний мир» (як планувалося спочатку), а перемир’я строком на 13,5 років. Всього в угоді 34 пункти. Московська держава отримувала Смоленське воєводство, закріплювалися права царя на Лівобережну Україну (з Чернігово-Сіверщиною, цар виплачував компенсацію в 1 млн злотих польським шляхтичам-землевласникам, чиї володіння перебували на цих територіях), на 2 роки царю передавався Київ (насправді місто так і залишилося за Московією, Річ Посполита отримала компенсацію після «Вічного миру» 1686 р.). Натомість цар передавав Речі Посполитій усі свої завоювання в Литві та Білорусії, визнавав польську протекцію над Правобережним гетьманатом. Запорозька Січ перебувала під подвійною протекцією, обидві сторони зобов’язувалися допомагати козакам у випадку війни з Кримом і Османською імперією, повернути полонених (правда, більшість вивезених до Сибіру білорусів повернуто не було), награбоване церковне майно, забезпечити демаркацію і делімітацію кордонів, відновити вільну торгівлю в повному обсязі.

Обидві сторони отримали бажаний перепочинок, більше того – угода стала початком стратегічного зближення Москви і Варшави, яке зрештою завершилося Вічним миром 1686 р. і союзом проти Османської імперії та Криму. Водночас перемир’я було вигідніше для Речі Посполитої, яка повернула значну частину фактично втрачених територій, Московія не домоглася жодної основної зовнішньополітичної мети – виходу до Балтійського моря, «збирання руських земель» (українські землі було поділено, білоруські взагалі не закріплено). Все ж помітним плюсом для царя було закріплення за собою частини українських земель і стратегічно важливої Смоленщини (символу польських перемог Смутного часу і війни 1632–1634 рр.). Для козацької України перемир’я стало символом втрати козацькою державністю статусу суб’єкта міжнародних переговорів, трагічного поділу держави Хмельницького на дві половини без шансів на легітимне об’єднання. Жоден український гетьман цієї доби (П. Дорошенко, П. Суховієнко, М. Ханенко та ін.) фактично не визнав перемир’я, формальне визнання його І. Брюховецьким (разом із невигідними Московськими статтями) спричинило зниження популярності цього гетьмана і як наслідок – повстання Брюховецького проти царя в січні 1668 р. Частина пунктів угоди не виконувалися російською стороною та козацькими гетьманами, доповнення до угоди приймалися на двосторонніх переговорах в Андрусові 1670 р., 1675 р. Перемир’я стало однією з головних причин остаточної переорієнтації кількох українських гетьманів (серед них П. Дорошенка) на Османську імперію і/або Крим чи прийняття ними ідеї «полівасалітету» (служіння кільком сюзеренам за умови виконання ними низки обов’язків перед васалом).

Усі українські козацькі літописи XVII–XVIII ст., незалежно від політичних симпатій до Москви чи Варшави, засуджували як зміст Анрусівської угоди, так і спосіб, в який її було укладено. Сьогодні в Україні – подія, добре знана з підручників, публіцистики, преси (яка іноді висвітлює її річниці), її оцінка не надто змінилася з козацьких часів. Як і в СРСР, у сучасній Росії найчастіше її оцінюють як «відносний успіх» російської політики.

19 липня – 21 серпня 1678 р., околиці гетьманської столиці Правобережної України міста Чигирин (нині райцентр Черкаської області).

Армією Московського царства командував обережний і досвідчений воєвода Григорій Ромодановський, військом Лівобережного гетьманату – вмілий політик і не надто яскравий полководець гетьман Іван Самойлович (початок 1630-х – 1690; з родини священика, у 1669–1672 рр. генеральний суддя, гетьман Лівобережної України в 1672–1687 рр., вів запеклу боротьбу з П. Дорошенком за об’єднання козацької України під своєю булавою, очолював козацьке військо в Чигиринських та Кримських походах, усунутий внаслідок старшинської змови, засланий до Сибіру). Змішаним українсько-російським гарнізоном Чигирина керував здібний та енергійний окольничий Іван Іванович Ржевський (?–1678; Рюрикович, у 1650–1670-х рр. воєвода в Корочі, Єнісейську, Ніжині, Устюгу, Києві, з 1677 р. окольничий, убитий у ході облоги); його заступником і головним інженером фортеці був полковник П. Гордон (1635–1699; шотландець, у 1655–1661 р. побував на шведській та польській службі, з 1661 р. на російській службі, брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., 1689 р. підтримав Петра I проти царівни Софії та Милославських, став особистим другом і військовим наставником царя, командував частиною військ в Азовських походах 1695 та 1696 рр., придушив стрілецький бунт 1698 р.).