Чтение онлайн

16 травня – 19 липня 1696 р., гирло Дону і місто Азов (нині райцентр Ростовської області, Росія).

У поході брав участь 24-річний цар Петро Олексійович (1672–1725; останній цар Московської Русі і перший імператор Російської імперії, ініціатор реформ в усіх сферах російського життя, талановитий військовий організатор і полководець), проте офіційно сухопутними військами керував досвідчений воєвода Олексій Семенович Шеїн (1662–1700; брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., першому Азовському поході, де командував гвардією, за взяття Азова став першим російським генералісимусом, згодом потрапив в опалу до царя за надто м’яке поводження під час розслідування обставин стрілецького бунту в Москві); флотом керував царський улюбленець Франц (Франсуа) Лефорт (1656–1699; швейцарець, із 1670-х рр. жив у Московії, командував ротою в складі гарнізону Києва, з 1683 р. полковник; 1689 р. цей щедрий і веселий дворянин став кращим другом Петра I і був ним до смерті, отримуючи звання і багатства, – зокрема, одержав 1693 р. генеральське, а 1695 р. адміральське звання). Серед російських генералів слід відзначити ще двох учасників попередньої спроби взяття Азова: Федора Олексійовича Головіна (1650–1706; боярин із відомого роду, з 1699 р. генерал-адмірал і генерал-фельдмаршал, намісник сибірський, державний канцлер, голова зовнішньої політики Росії) та Патрика Леопольда Гордона.

Корпусом гетьманських козаків, надісланих гетьманом Мазепою на допомогу царю, командував наказний гетьман Яків Лизогуб (?–1698; старий досвідчений козацький ватажок, у 1666–1669 рр. канівський полковник, у 1669–1674 рр. генеральний осавул у гетьмана П. Дорошенка, за І. Мазепи з 1687 р. і до смерті полковник чернігівський, родоначальник відомої старшинської династії). Реєстровими полковниками були: Леонтій Свічка (?–1699; розпочав кар’єру в 1660-х рр., з 1672 р. лубенський полковий суддя, з 1688 р. полковник лубенський); Михайло Борохович (?–1704; з роду євреїв-вихрестів, з 1687 р. полковник гадяцький, надійний і досвідчений старшина гетьмана Мазепи); Дмитро Горленко (1660–1731; ще один представник єврейського старшинського роду в козацькій Україні, у 1692–1708 рр. полковник прилуцький, вірний соратник І. Мазепи, згодом емігрант, 1715 р. повернувся, жив під арештом у Москві). Відзначимо також військового отамана Війська Донського Фрола Мінаєва (?–1700; учасник повстання С. Разіна, лідер промосковського угруповання на Дону, старий досвідчений воєначальник).

Комендантом Азова був Шабан-бей (?–?), командиром яничарів – Хасан, або Хусейн, Ахмет-ага (?–?; командир полку солаків). Менш вагомими фігурами були невідомі нам на ім’я капіджі-баша (довірена особа султана), чауш-баша (начальник чаушів – ад’ютантів), каді (шаріатський суддя) міста Кафа тощо. Татарами командував нурадін Шахін-Гірей (?–?; імовірно, син хана Селім-Гірея I, був нурадіном у 1692–1699 рр.) та кілька мурз.

Російсько-турецька війна 1686–1700 рр. велася Московським царством у складі так званої Священної ліги (разом зі Священною Римською імперією, Річчю Посполитою та Венецією), причому московський цар намагався покінчити з Кримським ханством. Після провалів степових Кримських походів 1687 та 1689 рр. уряд нового царя Петра Олексійовича вирішив спробувати щастя біля важливого виходу до морського узбережжя – турецької фортеці Азов, котра була крайньою північно-східною ланкою в турецькій системі укріплень на півночі Причорномор’я. Ще 1569 р. Азов намагався взяти Д. Байда-Вишневецький, а у 1637–1642 рр. його утримували запорозькі та донські козаки. Перша спроба росіян взяти Азов 1695 р. провалилася через невмілі дії командування та відсутність флоту, котрий перешкодив би турецьким ескадрам підвозити підкріплення та припаси до обложеної фортеці, і цар розвинув бурхливу діяльність – наступного року було побудовано флот на Дону, котрий складався з 2 фрегатів, 23 галер і понад 1300 дрібних суден (з особовим складом 4,2 тис. осіб і 120 гарматами), мобілізовано до 70 тис. стрільців, солдатів, помісної дворянської кінноти і рейтарів. На допомогу цареві вирушили також 5 тис. донських козаків та 15 тис. козаків (6 полків) з Гетьманщини, яких надіслав гетьман Мазепа. Царське сухопутне військо мало 260 гармат всіх типів.

Турецький гарнізон Азова під час другої облоги був невеликий, він міг сягати 3–4 тис. вояків. На початку облоги турки отримали морем підкріплення 800 осіб. Азов мав 60 звичайних гармат і 32 дробові (для стрільби картеччю). Під час облоги проти росіян та козаків також активно діяли кілька тисяч кримських та ногайських татар, що атакували окремі загони армії Петра I. Великою помилкою турків стало те, що вони не зруйнували російські облогові укріплення навколо фортеці, збудовані на рік раніше, та не перекинули вчасно підкріплень до міста зі складу військ анатолійських еялетів.

16 травня російське військо обложило Азов, зайнявши свої колишні траншеї і почавши будувати нові. 20 травня донські козаки знищили дві турецькі галери та 9 малих суден, що везли до Азова провіант, 27 травня російський флот вийшов у море, відрізавши туркам шляхи постачання – османська ескадра з кількох фрегатів і двох десятків галер у бій не вступила, не рвалися в бій і моряки новоспеченого адмірала Лефорта. 10 та 24 червня були відбиті вилазки гарнізону, скоординовані з нападами татар з-за річки Кагальник. 17 червня до росіян прибуло велике підкріплення – корпус гетьманських козаків Я. Лизогуба. Козакам довелось відбивати напади татар, які намагалися прорвати кільце оточення. Особливо активну участь у бойових діях взяла козацька і компанійська кіннота, яка, починаючи з 18 червня, щоденно зривала спроби татар прорватися до міста з боку річки Кагальник. Також було відбито напади татарського війська з боку степу 24 червня, 30 червня, з 2 до 8 липня, 13 липня.

Серія спроб мінування фортеці була безуспішною, так само як і не надто вмілий, хоча й потужний артобстріл (турки з гарнізону, як і колись козаки під Хотином, зарилися в «нори», такі собі земляні бліндажі, і обстріл не надто шкодив їм, розбивши, щоправда, більшість будинків у місті). З метою підготовки до штурму Азова з 23 червня до 15 липня було насипано земляний вал, споруджено потужний табір, облогові батареї. З 14 до 16 липня з цього валу вівся обстріл Азова, внаслідок якого вдалося частково зруйнувати один із бастіонів фортеці.

17 липня 1500 донських і кілька тисяч українських козаків Лизогуба, підкопавшись під вал і закидавши рів, раптово атакували два бастіони Азова і після запеклого бою змогли їх утримати, зробивши становище османського гарнізону вкрай складним. Наступного дня бей Азова розпочав переговори, адже взяття фортеці штурмом у ті часи часто тягло за собою загибель усього гарнізону. 19 липня Азов капітулював на правах вільного виходу з нього гарнізону до турецьких володінь, зі здаванням прапорів і гармат та звільненням полонених. 20 липня здався Лютик. Російські вояки та українські козаки почали відбудову дуже пошкодженої фортеці, 31 липня корпус Лизогуба рушив додому.

У результаті облоги Московська держава отримала на якийсь час форпост на Азовському морі і перший у своїй історії регулярний військово-морський флот (базою для флоту став заснований 1698 р. Таганрог. Проте вже 1711 р. Азов з околицею було повернуто туркам після невдалого Прутського походу Петра I), її цар та його соратники – певний управлінський та військовий досвід. Проте виходу в Чорне море Петро І не отримав, османський вплив у Причорномор’ї не було ліквідовано. Реформи царя набирали обертів, а його увага невдовзі переключилася на вирішення «балтійського питання», що призвело до миру з Османською імперією та початку Північної війни (1700 р.). Внаслідок цієї та інших царських перемог доля козацьких автономій у складі Російської держави (Дону, Гетьманщини), вояки яких хоробро і вміло билися за спільну справу, ставала дедалі більш сумнівною.

Петро I надзвичайно гучно відсвяткував свою першу військову перемогу – з тріумфальною ходою, лавиною нагород учасникам, «піар-кампанією» в листах до іноземних володарів тощо. Відлуння того гучного піару містяться в російській популярній та художній літературі XIX–XX ст. (наприклад, неодноразово екранізований роман О. Толстого «Петро Перший»). Успішні дії козаків під час взяття турецької фортеці не були забуті й в Україні: сини Я. Лизогуба побудували на честь подвигів свого батька Катерининську церкву в Чернігові, подія нерідко згадувалася в українській бароковій літературі. Сьогодні історія взяття Азова російськими та українськими військами обмежено популярна в Україні серед любителів військової історії. Подія добре знана і відзначається в Росії.

1702–1704 рр., Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, частина Руського воєводств Речі Посполитої (українське Правобережжя).

Семен Палій (Семен Гурко, бл. 1640–1710; полковник фастівський у 1684–1702 рр., білоцерківський у 1702–1704, 1709–1710 рр., брав участь у війні з Кримом та Османською імперією в 1680-х – 1690-х рр., вів політику на об’єднання Правобережжя і Лвобережжя, підтримував зв’язки з Петром I, І. Мазепою, 1704 р. ув’язнений І. Мазепою за наказом царя, 1708 р. повернутий із сибірського заслання); Самійло Самусь (бл. 1640–1713; у 1688–1713 рр. вінницький і брацлавський полковник, з 1692 р. наказний гетьман, у 1702–1704 рр. гетьман Правобережжя, здав клейноди І. Мазепі, 1711 р. підтримав П. Орлика, обороняв Богуслав від російських військ, взятий у полон і відправлений на заслання, згодом відпущений); Захар Іскра (? – бл. 1730; у 1684–1707 рр. корсунський полковник, 1704 р. перейшов із полком на Лівобережжя, визнав владу І. Мазепи, 1708 р. заарештований за справою доносу В. Кочубея та І. Іскри на Мазепу, згодом реабілітований Петром I, у 1720-х рр. старшина Стародубського полку); Андрій Абазин (?–1703; брацлавський полковник у 1684–1703 рр., організатор оборони краю від татар, керував походами на турецькі міста, страчений А. Сенявським); Данило Братковський (?–1702; волинський шляхтич, громадський діяч, поет, активний член Луцького братства, оборонець прав православного населення, страчений за підготовку народу до повстання).

Важливу роль у придушенні повстання відіграв Адам Миколай Сенявський (бл. 1666–1726; з 1702 р. польний коронний гетьман, з 1706 р. великий коронний гетьман, прихильник Августа II Сильного, курфюрста Саксонії і короля Речі Посполитої, впливовий магнат, останній зі свого роду). Повсталі вели успішні переговори про включення Правобережжя до складу єдиної козацької держави з Іваном Мазепою (1639–1709; гетьман Лівобережної України в 1687–1704 рр. та України обох берегів Дніпра в 1704–1709 рр., прихильник порозуміння з Москвою, видатний меценат, 1708 р. уклав союз зі Швецією, після Полтави в еміграції, помер у Бендерах).