Чтение онлайн

Половці були розбиті, хоча чимало їх врятувалося втечею – серед останніх був і Шарукан. За Йоакимівським літописом, русичами було вбито чи полонено до 10 тис. степових воїнів (можливо, цифра дещо завищена). Серед полонених, яких Мономах наказав одразу ж стратити, були й представники половецької еліти. Втрати руського війська невідомі, але, судячи з упертого характеру бою й реакції Мономаха на полонених, вони могли бути чималими. Було розбито значне військо потужного половецького об’єднання, хоча це ще не був кінець протистояння в степу. Але битва на Сальниці разом із походами 1103 р. та 1107 р. стала певним поворотним пунктом у цьому протистоянні, що зрештою остаточно схилило шальки терезів у цьому протистоянні на користь Русі.

Битва мала чималий резонанс у Європі, судячи зі слів руських літописів. Це могло бути спричинено успішним «піаром» з боку руської сторони, особливо завдяки залученню до походу духівництва. Літописи навіть наводять битву на Сальниці як приклад божественної допомоги янголів руському війську. Сьогодні битва відома широким колам любителів історії завдяки статтям у пресі до її 900-річчя. Подію відсвяткували одразу в кількох місцях (Ізюм, Ростовська область) громадські організації, встановлено пам’ятні знаки, організовано хресні ходи, історичні реконструкції.

За найпоширенішою версією О. Шахматова, перша редакція (версія) твору була завершена в 1110–1113 рр. у Києво-Печерському монастирі (редакція до нас не дійшла). 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр створив другу редакцію літопису (дійшла до нас у складі Лаврентіївського літопису, написаного 1377 р.). Третя редакція «Повісті» датується 1117–1118 рр., її створив якийсь невідомий книжник з оточення князя Мстислава-Федора-Гаральда, сина Володимира Мономаха (дійшла до нас у складі Іпатіївського літопису початку XV ст.).

Нестор (бл. 1056 – після 1114; чернець Києво-Печерського монастиря, письменник та агіограф, автор житій святих Феодосія Печерського, Бориса і Гліба, канонізований, мощі зберігаються в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври); Сильвестр (?–1123; відомий давньоруський інтелектуал і церковний діяч, близький до Володимира Мономаха, ігумен Видубицького монастиря, з 1118 р. єпископ переяславський).

Коли саме на Русі почалося літописання – невідомо. Імовірно, це могло статися вже за часів князя Аскольда (версія М. Брайчевського), княгині Ольги чи Володимира. Уривки цих давніх літописів могли потім стати частиною «Повісті минулих літ». Дотепер серед науковців популярна гіпотеза академіка О. Шахматова, згідно з якою бл. 1037 (не пізніше від 1044 р.) було складено найдавніше Київське літописне зведення, що містило дані про початок історії Русі та її хрещення. Близько 1073 р. у Києво-Печерському монастирі було завершено Перше Києво-Печерське зведення, яке було укладено на основі давніх київських і новгородських літописів (автором зведення Шахматов вважав ченця Нікона). У 1093–1095 рр. на основі цього Першого Києво-Печерського зведення було укладено ще одне, яке у свою чергу стало основою для твору Нестора.

Про власне написання Нестором літопису невідомо майже нічого, крім того, що невдовзі після смерті літописця про нього часто згадували саме як про автора «Повісті» (зберігся, наприклад, лист ченця Полікарпа до ігумена Акіндіна, де йдеться про літопис і його автора). Літопис охоплює часи від створення світу і потопу аж до 1110 р., з акцентом на історію Русі, яка виявляється вписаною в традиційну середньовічну біблійну схему світової історії. Джерелами літопису стали візантійські хроніки, більш давні літописи, народні перекази й легенди, а також усні свідчення очевидців недавніх тоді подій (зокрема, колишнього воєводи Яна Вишатича, який, ставши ченцем наприкінці життя, за власними словами Нестора, розповів чимало цікавого про походи на половців, християнізацію Русі тощо). Ймовірно, створення «Повісті» – твору, сповненого провіденціалістських мотивів, – розглядалося автором як «виправдання» себе і своїх співвітчизників перед Богом на майбутньому Страшному Суді й мало не стільки «наукове», скільки релігійне значення.

«Повість минулих літ» стала початком літописання у східних слов’ян, попри свої неточності та сумнівні місця, дотепер зберігши значення безцінного і навіть унікального джерела з історії наших далеких предків. Вона стала зразком для наслідування іншими літописцями («життя» цього жанру виявилося напрочуд довгим – літописи писалися в Україні аж до XVIII ст.)

Житіє Нестора увійшло до складу популярного збірника житій святих «Патерик Печерський» (видання 1661), згодом до збірника «Четьї-Мінеї» Д. Туптала (1705), але особливої популярності автор (упорядник?) літопису набув у другій половині XVIII ст. завдяки полеміці норманістів й антинорманістів щодо обставин заснування Київської Русі. Протягом наступних століть ця популярність тільки зростала: літописця за роботою зображували М. Антокольський та В. Васнецов, у СРСР та сучасній Україні на честь створення «Повісті» було випущено серії марок, ювілейні монети, встановлено пам’ятник Несторові поблизу стін Києво-Печерської лаври, його ім’ям названо орден Української православної церкви Московського патріархату, день його пам’яті – 9 листопада – в Україні оголошено Днем української писемності та мови. «Повість минулих літ» перекладено сучасною російською, українською, багатьма європейськими мовами.

Дата і місце події спірні, ймовірно – 1185 р., іноді фігурують гіпотези про 1186–1187 рр. (але не пізніше, якщо не брати до уваги версію про підробку; сам рукопис датований XVI ст., перше видання 1800 р.); варіанти місця – міста Новгород-Сіверський, Київ тощо.

Авторство «Слова» є дотепер нерозгаданим ребусом для істориків, філологів, аматорів XIX–XXI ст., котрі запропонували десятки імен потенційних авторів поеми. Серед найцікавіших, на нашу думку, є версія про авторство самого Ігоря Святославича (1151–1202; з Ольговичів, новгород-сіверський князь у 1180–1198 рр., чернігівський у 1198–1202 рр.), його дружини Єфросинії Ярославни (?–?; донька галицького князя Ярослава Осмомисла), сина Володимира Ігоревича (1170 – після 1211; путивльський князь до 1198 р., новгород-сіверський у 1198–1206 рр., галицький у 1206–1208, 1210–1211 рр.), шуряка Володимира Ярославича (1151–1199; нелюбий син могутнього батька, вигнанець, згодом галицький князь у 1187–1188, 1189–1199 рр., брат Єфросинії Ярославни, останній Ростиславич на галицькому княжому столі), київського боярина Петра Бориславича (?–?; за Б. Рибаковим – ще й автор «Київського літопису»), великого київського князя Святослава Всеволодовича (бл. 1123–1194; з Ольговичів, у 1164–1180 рр. чернігівський князь, був київським князем у 1174, 1176–1181, 1181–1194 рр., успішно боровся з половцями) чи навіть його доньки – Болеслави (?–?; дружина Володимира Ярославича Галицького), котрогось із інших Ольговичів чи Мономаховичів, невідомого народного співця (чи навіть двох), невідомого вцілілого дружинника князя Ігоря та ін. Проте звертання «братіє» до князів у тексті, так само як і язичницький компонент «Слова», часто виключає з кола потенційних «авторів» представників духівництва і «третього стану» Русі. Л. Гумільов вважав «Слово» твором XIII ст. Окремо слід розглядати гіпотезу, виниклу ще в XIX ст. (М. Каченовський, Л. Леже, у XX ст. – А. Мазон, О. Зимін, К. Трост, Е. Кінан) щодо розгляду «Слова» як підробки XVIII ст. Ця точка зору сьогодні є в цілому маргінальною і більшістю авторів не визнається, хоча спровоковані нею дискусії стали вельми корисними для дослідження цієї пам’ятки.

Загалом Ольговичі, і зокрема Ігор Святославич (за деякими даними, його мати була з половецького княжого роду), вели дуже гнучку політику щодо Степу та своїх суперників-Мономаховичів, часто вступаючи в союзи то з першими, то з другими. У 1180-х рр. Ігор Святославич кілька разів брав участь у походах на половців у складі княжих коаліцій, і як мінімум один раз (1180 р.) брав участь у княжій усобиці пліч-о-пліч зі своїм майбутнім переможцем, ханом Дніпродонецького об’єднання половців Кончаком. По суті, руський похід квітня – травня 1185 р. став епізодом у своєрідних відносинах Русі та Степу, позначених як військовими конфліктами, так і приреченістю на співіснування. Безпосередньою метою Ігоря було підвищення свого авторитету серед родичів та взяття здобичі, для чого прекрасно годився невеликий переможний похід проти хана Кончака, вже один раз серйозно розбитого в березні 1185 р. на річці Хорол об’єднаним руським військом. Похід відбувся в проміжку між 23 квітня – 12 травня (коли Ігоря було розбито і взято в полон з іще трьома руськими дрібними князями). Князь зумів утекти з полону і помиритися з Кончаком, одруживши сина з донькою хана. По гарячих слідах цієї загалом неординарної для Русі події (великі поразки від степовиків у цей час уже стали рідкістю) було створено «Слово».

«Слово» є шедевром середньовічного руського та європейського епосу, містить велику кількість цінної інформації про світобачення руської освіченої людини кінця XII ст. Мета твору – заклик до єднання нащадків Рюрика. Ймовірно, воно було створене для виконання перед княжим зібранням з музичним супроводом (хоча існує версія про суто писемний характер твору). Композиційно твір складається з таких частин: заспів, оповідання про Ігорів похід, плача за загиблими і полоненими та оповідання про прихід половців на Русь, «золоте слово» князя Святослава Всеволодовича, плач Ярославни, історія втечі Ігоря з полону і його приїзду до Києва. Попри свій невеликий обсяг, твір має складну поетичну символіку, багато язичницьких мотивів і сюжетів, історичних даних, злободенних політичних моментів, кілька шедевральних ліричних фрагментів тощо.

Імовірно, «Слово» є частиною цілого втраченого світу давньоруської епічної поезії – так званої «світської», «княжої» літератури. Очевидні впливи твору на пізніші епоси (наприклад, «Задонщину» XV ст.), важко переоцінити значення твору для становлення сучасної української та російської літератури XIX–XX ст. Власне політичні наслідки твору як заклику до єднання Русі перед зовнішньою загрозою невеликі – для половців цей тріумф став по суті останнім помітним успіхом у боротьбі з Руссю, на яку чекав прихід монголів.