Чтение онлайн

Втрати руського війська були величезні – двоє з трьох фактичних головнокомандувачів (Мстислав Київський разом із двома турово-пінськими князями був страчений монголами, Мстислав Чернігівський з сином Василем і ще 4 князями загинули під час втечі), всього полягло 11–12 князів, десятки тисяч воїнів. Втрати монголів невідомі, але, зрозуміло, значно менші. Після своєї грандіозної перемоги Джебе і Субудай спробували підкорити Волзьку Булгарію, де зазнали єдиної відчутної в ході свого трирічного рейду поразки, повернувшись із рештою війська до Чингісхана. Для Русі Калка стала грізним попередженням, яке не було почуте – княжі чвари тривали, виснажуючи і без того помітно підірвані битвою ресурси князівств Південно-Західної Русі. Натомість зросла роль Північно-Східної Русі, князі котрої не брали участі в кампанії 1223 р., і Галичини, для якої найбільшим щастям став порятунок у битві її майбутнього короля Данила.

Калка добре запам’яталася руським літописцям, що заклали традицію її сприйняття як трагічного апофеозу розбрату руських князів, результатом якого стала поразка в переддень монгольського нашестя. У такому ж ключі битва змальована у вітчизняній науково-популярній і навчальній літературі як радянських, так і сучасних часів, а також у літературі художній, як класичній (романи В. Яна), так і сучасній (твори В. Поротникова). Як і ще деякі вітчизняні поразки, подія є популярною серед фантастів, що пишуть у жанрі «альтернативної історії» (твори О. Миронова, В. Свержина та ін.). На гіпотетичному місці битви (заповідник Кам’яна Могила) встановлено пам’ятний хрест і споруджено каплицю. Щороку українські козацькі організації влаштовують тут свої фестивалі. Подія відображена в билинах.

2 вересня – 19 листопада (або 6 грудня) 1240 р., Київ.

Обороною Києва командував тисяцький (воєвода) Дмитро, щойно призначений намісником давньої столиці з волі князя Данила Галицького (біографія воєводи невідома). Нерідко його безпідставно ототожнюють із боярином Дмитром Єйковичем, котрого призначив намісником Києва у 1243 р. великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович.

Монгольські війська очолювали принци-Чингізиди, діти синів Чингісхана: Бату (він же Батий, 1209–1256; здійснював загальне керівництво походом, будучи правителем улусу Джучі, котрий вже за нащадків Бату стане самостійною Золотою Ордою, керував завоюванням Волзької Булгарії, Русі, походом в Угорщину та Хорватію), Орда, Байдар, Кадан, Бучек, Бурі, Гуюк та Мунке, два останні – майбутні великі хани Монгольської імперії, правили відповідно в 1246–1258 та 1251–1259 рр.). Також двоє з найкращих монгольських полководців доби Чингісхана: Субудай (1176–1248; учасник всіх основних походів монголів, переможець у битві на Калці 1223 р., згодом відіграв головну роль у перемозі у вирішальній битві монголів з військом Угорського королівства на річці Шайо 1241 р.) та Бурундай (або Боролдай,? – 1262; розбив військо Північно-Східної Русі на річці Сіть 1238 р., брав активну участь в угорській кампанії монголів та боях проти Данила Галицького, Польщі та Литви наприкінці 1250-х рр., був намісником найзахіднішої частини улусу Джучі – подніпровських степів).

Взяття Києва було важливим епізодом у ході Великого західного походу монголів, котрі, пройшовши широким фронтом по Північно-Східній Русі, серією нападів на міста Південно-Західної Русі розгромили Чернігівське та Переяславське князівства (1239 р.). Імовірно, навесні наступного року Бату відіслав частину військ до Монголії, поповнившись за рахунок половців та поволзьких народів (передусім частини мордовських племен). Наступною жертвою монголів стали землі Данила Галицького. Монголи форсували Дніпро південніше від Києва, після чого воїни Бату спустошили Поросся – основну територію васальних щодо Русі племен чорних клобуків. Для атаки на Київ були зібрані практично всі наявні сили – за різними оцінками, від більш реалістичних 40 до малоймовірних 120 тис. воїнів. Населення Києва, за оцінками сучасних істориків (П. Толочко та ін.), становило 40–50 тис. осіб, з них 5–8 тис. могли тримати в руках зброю. Чисельність дружинників князя Данила Галицького, залишених у місті, та київського боярства навряд чи була великою – можливо, до 1 тис. осіб.

Хронологія подій спірна. Ще 1238 р. Мунке здійснив розвідку, запропонувавши місту піддатися монголам, але тодішній київський князь, учасник битви на Калці і майбутній мученик за віру, Михайло Всеволодович убив монгольських послів і втік до Угорщини. Імовірно, у вересні 1240 р. до Києва прорвався монгольський корпус, що блокував підходи до міста, поки Субудай та інші полководці громили укріплені лінії Поросся. Справжня облога почалася з підходом до Києва основних сил Бату (можливо, в листопаді 1240 р.). Літописи неоднозначно оцінюють, скільки тривала активна фаза облоги й штурму – в будь-якому разі, основний удар монголів було спрямовано на південні, так звані Лядські ворота (район нинішнього майдану Незалежності), де каменемети зрештою пробили верх стіни. Основною надією киян був знаменитий Ярославів вал – стіни, що сягали 12 метрів заввишки і 20 завширшки, а також рови та надовби перед валом. Укріплення в центрі Києва (давнє «місто Володимира») були не такими потужними, до того ж вони, напевне, були частково розібрані в попередні часи. Зважаючи на малу кількість важкоозброєної дружини, основну масу захисників становили незахищені обладунками ополченці, озброєні списами, сокирами, булавами, луками (під час розкопок Києва і міст Поросся знайдено величезну кількість руських і монгольських стріл), рідше мечами та шаблями. Монголи традиційно мали велику кількість легкої кінноти-лучників, але разом із тим у війську були й загони важкоозброєних дружинників-нукерів. Ключову роль у штурмі міст часто відігравали важкі катапульти («пороки» в літописі), які споруджували перед штурмом, а також набрані в знищених раніше містах і селах полонені – «облоговий натовп» (монг. «хашар»), котрий ішов у перших лавах штурмувальників і зазнавав величезних втрат.

Почався штурм, котрий тривав як мінімум два дні (за іншою версією, 19 листопада монголи взяли «місто Ярослава», а 6 грудня остаточно заволоділи центром княжого Києва, «містом Володимира»). Про відчайдушний опір киян свідчать і літописи, і результати розкопок – бій тривав не лише на стінах, а й на вулицях та в будинках. Останнім місцем спротиву киян стали барикади в частині «міста Володимира» біля Десятинної церкви (була зруйнована чи то через велику кількість тих, хто намагався врятуватися на хорах церкви, чи то через обстріл з каменеметів), а також, можливо, інші кам’яні храми (наприклад, собор Святої Софії, Трьохсвятительська церква тощо).

Переважна частина оборонців та мешканців Києва загинула (це підтверджують моторошні археологічні знахідки братських могил тисяч киян, виявлені ще в XIX ст.), в полон було взято пораненого Дмитра (помилуваний), та, можливо, частину ремісників. 1245 р. місто стояло в руїнах (папський посланець Д. де Плано Карпіні згадує про 200 вцілілих будинків). Падіння Києва, який згодом остаточно втратив своє значення символу єдності Русі після переїзду митрополита Максима 1299 р. до Володимира, стало трагічним символом початку нової, вкрай неоднозначної для Південно-Західної Русі доби залежності від Монгольської імперії. Втрати монголів невідомі, можливо, значні – кілька тисяч осіб, але вони все ж не завадили Бату продовжити успішний для монголів похід проти Галицько-Волинської Русі, Угорщини та Польщі.

Загибель давньої столиці оплакана руськими літописцями, протягом кількох наступних століть мандрівників вражали руїни київських соборів, що нагадували декому з них руїни Трої. Героїчна оборона Києва знайшла своє відображення в публіцистиці, літературі (роман В. Яна «Батий»), мистецтві часів Російської імперії, СРСР, сучасної Росії та України як символ сили російського (або, відповідно, українського) духу (виявом чого стали картини В. Шаталіна, К. Фадєєва, пам’ятний хрест захисникам Києва біля стіни Десятинної церкви, сучасні проекти відбудови самої церкви, жвавий інтерес істориків-реконструкторів тощо).

17 серпня 1245 р., поблизу міста Ярослав (нині Підкарпатське воєводство, Польща).

Військо Галицько-Волинської Русі: князь галицький Данило Романович (1201–1264; князь волинський у 1211–1264, галицький у 1238–1264 рр., київський 1240 р., після 1253 р. король Галицько-Волинського королівства, походив із роду київських Мономаховичів, син Романа Мстиславича, найвидатніший правитель Галичини та Волині, засновник нового європейського королівства, талановитий політик і успішний полководець, вів успішні війни проти інших Рюриковичів, Польщі, Литви, Угорщини, Монгольської імперії, ятвягів тощо); князь волинський Василько Романович (1203–1269; волинський князь у 1231–1269 рр., брат і багаторічний надійний союзник Данила); княжич Лев Данилович (1228–1301; у майбутньому князь галицький і король Русі, під Ярославом, імовірно, командував полком); двірський Андрій (?–?; часто згадується в літописі як один із найкращих полководців Данила); белзький князь Всеволод Олександрович та ін.

Військо супротивників Данила: князь Ростислав Михайлович (1219–1264; з Ольговичів, племінник Данила Галицького по матері, зять Бели IV, у 1230–1231 рр. новгородський князь, у 1236–1238 рр. галицький князь, багаторічний претендент на галицький княжий стіл, часто посідав і втрачав різноманітні княжі столи на Русі та Балканах); бан Фільній (?–1245; старий досвідчений полководець угорського короля Бели IV, керував багатьма походами угорських військ у Галичину за часів молодості Данила Галицького, особистий ворог князя); сандомирський воєвода Флоріан Войцехович (?–?; воєначальник польського князя Болеслава V Сором’язливого); галицький боярин Володислав Юрійович (?–1245; іноді його ототожнюють з керівником боярської опозиції часів юності Данила Галицького, Володиславом Кормильчичем).