Чтение онлайн

«Слово» сотні разів перекладалося мовами різних народів світу. Десятки поетів, письменників, художників, скульпторів, композиторів і музикантів світового значення черпали натхнення в його рядках (чого варті лише імена Т. Шевченка, І. Франка, В. Жуковського, К. Бальмонта, А. Майкова, Є. Євтушенка, М. Заболоцького, Я. Купали, Ю. Тувіма, Р. М. Рільке, В. Набокова, О. Бородіна, В. Васнецова, В. Сєрова, М. Реріха, І. Білібіна та ін.). У СРСР було створено цілу науку, яка займалася вивченням пам’ятки, святкувалися річниці її появи, їй присвячено тисячі наукових, науково-популярних, художніх праць. «Слово» широко відоме і в сучасній Україні.

1199 р., Галич (сьогодні територія села Крилос неподалік міста Галич Івано-Франківської області).

Роман Мстиславич (1150–1205; великий князь київський у 1204–1205 рр., князь новгородський у 1168–1170 рр., володимир-волинський у 1170–1187, 1188–1205 рр., галицький у 1188, 1199–1205 рр., з династії Рюриковичів, гілка київських Мономаховичів). Здібний політик і досвідчений воєначальник, борець за об’єднання Русі.

Галичина виділилася в окреме князівство ще наприкінці XI ст., набувши особливого розквіту за князювання Володимира Володаревича та Ярослава Осмомисла (XII ст.). 1199 р. помер останній представник місцевих Рюриковичів (так званої гілки Ростиславичів) – Володимир Ярославич (син великого Ярослава Осмомисла). Двоє його незаконних синів не могли претендувати на владу, проте факт одруження одного з них, Василька, з донькою волинського князя Романа Мстиславича, давав останньому певний ілюзорний зв’язок із попередньою династією галицьких володарів. Багата на поклади солі Галичина була перехрестям торговельних шляхів, являючи собою ласий шматок як для будь-якого руського князя, так і для Угорщини та польських князів. Тому було вкрай важливо, хто перший висуне претензії на галицький стіл і заручиться підтримкою могутнього і непокірного галицького боярства, а також міщан.

Одразу після смерті Володимира Ярославича Роман із волинською дружиною й союзниками-поляками з’явився в Галичині, вимагаючи визнати його князем. Увійшовши до Галича, князь розправився зі своїми політичними опонентами (зокрема, з могутнього боярського роду Кормильчичів, частина яких була позбавлена земель і вигнана з Галичини). Дані про Романові репресії проти бояр містять як руські літописи, так і польські джерела. Пройшовши урочисту церемонію вокняжіння (очевидно, в кафедральному Успенському соборі Галича), Роман Мстиславич прийняв титул великого князя галицького, кинувши тим самим виклик князям київським і володимирським, і одружився з донькою візантійського імператора Ісаака II Ангела Анною-Оленою (літописи навіть звуть Романа «самодержцем», «царем Русі»). Наступні 6 років князь провів у війнах, захищаючи свою нову державу (провів низку успішних походів проти половців, ятвягів, з перемінним успіхом воював за Київ зі своїм давнім ворогом – Рюриком Ростиславичем і чернігівськими Ольговичами, неодноразово ставив Київ у залежність від своєї влади), переговорах (хоча відома оповідь В. Татищева і згодом М. Карамзіна про папське посольство до Романа, який відмовився прийняти католицтво в обмін на королівську корону і папську допомогу, ймовірно, пізніша вигадка), боротьбі з боярською опозицією з опорою на дрібне служиле боярство і мешканців міст.

У результаті бурхливої діяльності Романа Мстиславича були створені передумови для нового об’єднання всіх південно-західних земель колишньої Кивської Русі в нове політичне ціле. Проте суб’єктивний чинник не вперше втрутився у згаданий процес – 1205 р. Роман здійснив похід до Польщі, раптово розірвавши союз із краківським князем Лешком Білим (ймовірно, мав місце новий союз Романа – з імператором Священної Римської імперії Філіппом IV Швабським, сином Барбаросси, як вважає Л. Войтович). Взявши кілька міст, Роман на чолі невеликого авангарду потрапив у засідку і загинув у бою 19 червня 1205 р. неподалік міста Завихост на Віслі, залишивши двох малих синів – Данила і Василька, котрим згодом доведеться відбудовувати майже з нуля батькову державу.

Іпатіївський літопис містить цілий невеликий панегірик Роману, збереглася пам’ять про грізного об’єднувача Галичини і Волині і в фольклорі (він згаданий у гуцульських веснянках як архетип могутнього правителя). З іменем князя пов’язують прислів’я «He погнітивши бджіл, не їстимеш меду», «Романе, Романе! Погано живеш – Литвою ореш». На сюжет, пов’язаний із відкиданням Романом королівської корони від папи римського, існує відома балада О. Толстого «Роман Галицький» і картина М. Неврева. Як об’єднувач Русі-України, князь Роман вшанований у сучасних українських підручниках і популярній літературі.

Дата і місце події спірні. Найпоширеніша сьогодні версія – 31 травня 1223 р., ще три дні тривала облога монголами табору київського князя. Місце – притоки річки Кальміус (можливо, річки Кальчик, Калець тощо) або, за іншою версією, береги річки Каратиш (Володарський район Донецької області).

Монголи: нойон (воєначальник, князь) Джебе (прізвисько, монг. «Стріла», власне ім’я – Джиргоадай, 1181–1224 або 1225; талановитий монгольський полководець, переможець чжурчженів, каракитаїв та хорезмійців); багатур (монг. почесний титул) Субудай (1176–1248; один із найталановитіших монгольських полководців усіх часів, виграв 65 битв).

Русь і половці: великий князь київський Мстислав Романович Старий (?–1223; правив у Києві з 1214 р., походив зі смоленської гілки Мономаховичів, двоюрідний брат і союзник Мстислава Удатного); князь чернігівський Мстислав Святославич (?–1223; правив у Чернігові з 1216 р., з Ольговичів); Мстислав Мстиславович Удатний (?–1228; з Мономаховичів, у 1210–1225 рр. новгородський князь, у 1221–1227 рр. князь галицький, енергійний і загалом успішний полководець, 1221 р. розгромив угорців, міцно посівши княжий стіл у Галичі й віддавши доньку за Данила Галицького). Власними дружинами командували також: Данило Романович (1201–1264; у майбутньому князь галицький, тоді ж князь волинський, молодий і хоробрий воєначальник, велике майбутнє котрого як політика і полководця ще було попереду); Михайло Всеволодович (князь переяславський у 1206–1224 рр., новгородський у 1224, 1229 рр., чернігівський у 1224–1226, 1243–1246 рр., галицький у 1235–1236 рр., великий князь київський у 1238–1239, 1241–1246 рр., страчений за наказом Бату в Сараї, проголошений Російською православною церквою святим); також понад десяток князів, досвідчені воєводи Ярун, Семен Олуйович, Василько Гаврилович, Юрій Домажирич та Держикрай Володиславич. Половцями керували хани Котян Сутоєвич (?–1240; тесть Мстислава Удатного, 1240 р., тікаючи від монголів, переселився з 40 тис. половців до Угорщини, де був невдовзі убитий угорськими феодалами) та Бастий (?–?).

1220 р. у ході завоювання Чингісханом Хорезму розпочався похід Джебе та Субудая – далекий стратегічний рейд з метою глибокої розвідки. 1222 р. монгольські полководці розгромили грузинські війська, аланів та половців, змусивши останніх розпочати переговори про союз із Руссю. Котян попросив допомоги у свого зятя Мстислава Удатного, і той разом із великим київським князем Мстиславом ініціював велику княжу коаліцію. У квітні 1223 р. русько-половецьке військо зібралося біля Хортиці на правому березі Дніпра. Тут у ході переговорів руські князі вбили монгольських послів, зробивши війну неминучою. У 20-х числах травня передові загони Мстислава Удатного перейшли Дніпро і знищили невеликий монгольський авангард тисячника Гемябега, котрого стратили половці, союзні Русі, а 23 травня Мстислав Удатний переконав решту князів почати рішучий наступ углиб лівобережних степів, який тривав ще 8 днів.

Сили сторін обчислити непросто: фразу джерел про два тумени кінноти (підрозділи по 10 тис. воїнів кожен) у складі монгольського війська беруть зазвичай за основу під час підрахунку чисельності монголів (які, звісно, зазнавали втрат у ході кількарічного рейду, проте поповнювали свої лави за рахунок підкорених кочових племен та донських бродників). Цифри щодо чисельності русько-половецького війська взагалі коливаються від фантастичних 80 до більш імовірних 30 тисяч.

31 травня 1223 р. русько-половецька армія вийшла на річку Калка, де відбувся запеклий авангардний бій. Передові полки Мстислава Удатного переправилися через річку і почали наступ, причому в авангарді йшли волинці Данила та Мстислава Німого, а також половці воєводи Яруна. Галицький князь не узгодив своїх дій із чернігівськими й київськими князями. Половці, котрі, ймовірно, виступали в ролі прикриття основних сил союзників, не встояли і почали тікати, і галицько-волинський корпус, що виконував роль авангарду союзного війська, почав самотужки відбивати атаки монголів – молодий Данило хоробро бився в перших лавах, діставши поранення в груди (родича врятував луцький князь Мстислав Німий). На допомогу йому прийшли чернігівці та сіверяни, серед яких особливо відзначився курський князь Олег Святославич. Проте Джебе та Субудаю вдалося переламати хід запеклої битви на свою користь, зрештою змусивши галицько-волинський та чернігово-сіверський корпуси тікати. Київський князь Мстислав Романович зі своїми турово-пінськими васалами просто не встиг вступити в бій, швидко укріпивши табір «у кам’янистому місці» на березі Калки. Монголи залишили частину війська стерегти Мстислава, розпочавши кількаденне переслідування відступаючих руських полків, наслідком чого став їхній розгром (врятувалася частина чернігово-сіверців і помітна кількість волинців і галичан, причому Мстислав Удатний, можливо, ускладнив своїм союзникам і без того непросте завдання щодо порятунку, знищивши за собою човни на Дніпрі). Доля киян і турово-пінців виявилася найтрагічнішою. Після триденної облоги їхнього табору вони стали жертвою обману з боку монголів та ватажка бродників Плоскині, котрий цілував хрест, аби запевнити русичів у тому, що монголи нададуть їм можливість виходу з табору. Результатом стала різанина воїнів і бояр і страта князів…