Чтение онлайн

На початку 1240-х рр. галицька боярська опозиція знову розпочала відкриті виступи проти князя Данила. Претендентом на галицький княжий стіл виступив племінник князя, Ростислав Михайлович, який заручився підтримкою угорського короля Бели IV та краківського князя Болеслава Сором’язливого. Об’єднане військо Ростислава, галицьких бояр, угорців і поляків улітку 1245 р. взяло Перемишль і почало облогу добре укріпленого Ярослава, залога котрого не змогла самотужки прорвати кільце облоги (Ростислав відбив спробу вилазки і спорудив укріплення навколо міста для облоги). Впевнений у своїй перемозі, юний племінник Данила навіть влаштував під стінами обложеного міста лицарський турнір, де дістав вивих плеча під час двобою. Довідавшись про стан справ, Данило і Василько Романовичі вирушили з Волині до Ярослава, спішно збираючи сили і пославши по допомогу до литовського князя Міндовга та давнього союзника з Польщі – мазовецького князя Конрада (допомога від цих володарів прийшла, але трохи запізно, коли битва вже закінчилася). Виславши вперед авангард під командуванням двірського Андрія, Романовичі швидким маршем пішли до Ярослава. Сили сторін порахувати непросто – битва явно була доволі масштабною за мірками Середньовіччя, у ній брали участь декілька тисяч важкоозброєних дружинників-лицарів з боку Романовичів (Л. Войтович вважає, що Данило взагалі міг виставити в поле до 3 тис. власних дружинників плюс дружини Василька, белзького князя, а також піші воїни та легкокінні половці, про яких згадує літопис. Загальну мобілізаційну спроможність земель Данила Л. Войтович оцінює 30 тис. піших і кінних воїнів, але ясно, що лише якась частина з цього числа могла бути присутня під Ярославом), не меншою була кількість подібних же воїнів-професіоналів з боку Ростислава і його союзників. Намагання Данила заручитися підтримкою союзників свідчить, що війська були зіставимими за чисельністю і Данило як розумний полководець хотів звести ризик у вирішальній битві до мінімуму.

Загроза втрати важливого міста змусила Данила діяти надзвичайно рішуче. Перейшовши Сян і вишикувавши військо в кілька полків, князь розпочав бій навальним наступом. За логікою княжих часів, Данило очолював чоло (центр), Василько – також вельми престижне праве крило, Лев – ліве, авангардом командував Андрій. Його вороги, можливо, мали такий самий розчленований бойовий порядок. У центрі явно стояв Ростислав, бо йому як формальному головнокомандувачеві личило стати лише в одному місці – навпроти ворожого князя, тобто свого дядька, Данила. Зліва – поляки Флоріана Войцеховича, оскільки з ними бився Василько. Праве крило могли становити галицькі бояри-вигнанці або частина угорців. Досвідчений Фільній очолював резерв – засадний полк, сподіваючись, що гарячі русичі швидко виснажаться внаслідок свого нестримного наступу і настане слушний час для вирішального удару. Можливо, дещо темний, але докладний і цікавий опис битви літописцем треба розуміти так: першими в бій вступили авангард Данила на чолі з Андрієм і ворожий центр – гарячий Ростислав Михайлович кинувся на ворога, перейшовши глибокий яр. Сутичка була жорсткою й затятою, Данило кілька разів надсилав своєму полководцеві підкріплення, оскільки Ростислав почав брати над ним гору і частина авангарду відступила до берега Сяну. Тим часом Василько на своєму фланзі зав’язав бій із польськими лицарями, що йшли в бій, грізно співаючи традиційну «Богуродзіцу», і хід бою тут довго залишався неясним. Далі сталася центральна в історії Ярославської битви подія – Данило разом із якоюсь частиною війська, кількома боярами і сином Львом зумів прорватися через ворожий фронт (чи таки здійснив фланговий обхід?) і напасти на ворожий резерв – засадний полк здавна ненависного князеві бана Фільнія. Попри величезний ризик володар Галичини бився на списах з охороною Фільнія, ледь не потрапив до бана в полон, чому завадила атака Льва Даниловича, котрий, захищаючи батька, зламав об міцні обладунки угорського воєначальника свій спис. Повторна кінна атака воїнів і бояр Данила розметала угорський полк, Фільній кинувся тікати і був згодом узятий у полон. Тріумфуючи, Данило розірвав угорський прапор, що призвело до падіння моралі у війську Ростислава, який, можливо на той момент уже прагнув вважати себе переможцем. Втеча племінника не могла заспокоїти князя Данила – неясною залишалася доля бою на фланзі Василька. Проте і там Романовичам пощастило: Василько особисто повів воїнів в атаку, і польські лицарі кинулися тікати. Ворога переслідували половці.

Результатом битви став остаточний розгром галицької боярської опозиції, зміцнення внутрішнього миру та міжнародного престижу Галицько-Волинського князівства, переорієнтація відносин Данила і Бели IV на стримано-дружні та остаточна втрата Ростиславом Михайловичем шансів претендувати на галицький стіл. Щоправда, це не завадило племіннику Данила Галицького стати самопроголошеним болгарським царем (помер у Белграді 1264 р.).

Битва відносно добре відома в сучасній Україні, оскільки асоціюється у шкільному варіанті історії України з перемогою українського війська над іноземними загарбниками, а її герої Данило Галицький і Лев Данилович є одними з найпопулярніших вітчизняних історичних персонажів, особливо в Західній Україні (пам’ятники у Львові, Галичі, Володимирі-Волинському). На честь князя названо високу урядову нагороду, знято кінофільм та ще в 1940-х рр., коли Данило асоціювався із «загальноруським» періодом вітчизняної історії, написано роман (автор – О. Югов).

Ймовірно, вересень – грудень 1362 р. (менш вірогідно – 1363 р.). Можливе місце – район великого городища поблизу села Торговиця на берегах річки Синюха, Новоархангельський район Кіровоградської області.

Литовсько-руським військом командував великий князь литовський Ольгерд (Альгірдас) Гедимінович (1296–1377; княжив з 1345 р., один із найвидатніших правителів Литви, перетворив її на величезну державу за рахунок приєднання земель сучасної України, частково Росії). Окремими полками командували його племінники, сини Коріата Гедиміновича – Олександр (?–1380), Костянтин (?–1389), Юрій (?–1387) і Федір (?–1414).

Татарським військом командували троє «цариків» (можливо, принців-Чингізидів) – Хачибей (Хаджі-бей, Качибей), Котлобуга і Бекер, а також воєначальник («солтан») Димейтер (Димитр). Через те що подія припадає на час погано висвітленої у джерелах «великої замятні» в Золотій Орді, є чимало припущень про те, ким могли бути вищезгадані ординські правителі. Зокрема, це могли бути хани трьох причорноморських орд, татарські правителі з Криму, намісники котрогось із золотоординських ханів. Через його ім’я Димейтера часто вважають християнином, іноді ототожнюючи з правителем християнського князівства Феодоро в Криму; можливо, справжнім іменем султана було Темір. Про Бекера взагалі часто забувають – він згаданий лише в одному джерелі.

Після вбивства 1359 р. непопулярного хана Бердибека в Золотій Орді – найпотужнішій державі регіону – почалася так звана «велика замятня», більш ніж 20-річна боротьба за владу. Паралельно ішов процес посилення Великого князівства Литовського, котрим керував голова роду Гедиміновичів Ольгерд. Імовірно, похід Ольгерда в степи був пов’язаний із боротьбою за престол в Орді, в іншому випадку навряд чи литовсько-руське військо наважилося б на таку далеку степову експедицію. Чисельність литовського війська підрахувати складно, вона могла сягати кількох тисяч воїнів-професіоналів. Татарське військо, можливо, не надто переважало литовсько-руське за чисельністю.

Можливо, фланги литовсько-руського війська спиралися на якісь природні перепони, що не дало змоги татарам здійснити обхідний маневр. Татари намагалися обстрілом із луків розладнати бойові порядки литовського війська, але зробити це їм не вдалося, натомість арбалетники Коріатовичів завдали кочівникам значних втрат. Долю битви вирішив фронтальний удар литовсько-руської кінноти, що прорвала татарський центр і змусила кочівників тікати.

У битві та під час втечі загинуло чимало татарської знаті (мурз та уланів), доля «цариків» та Димейтера спірна (за М. Стрийковським, вони теж загинули). Литовці взяли великі трофеї у трьох татарських таборах. Втрати переможців невідомі. Результатом битви стало приєднання до Великого князівства Литовського Поділля, закріплення влади над Київським князівством (можливо, приєднане дещо раніше або навіть помітно пізніше). Уявлення про цілковите скидання внаслідок битви «ненависного золотоординського іга з українських земель» є перебільшеним і не надто об’єктивним. У суто військовому плані це фактично перша значна перемога військ Великого князівства Литовського над татарами в умовах степу.

Пам’ять про битву надзвичайно актуалізована в сучасній Україні та почасти в Литві (планується урочисте святкування 650-ї річниці), битва та її герої стали персонажами науково-популярних та художніх книг, картин (дилогія В. Рутківського «Сині води», картина литовського художника Г. Казимірєнаса). У більшості сучасних українських науково-популярних праць, підручників та художніх творів подія зображена як «українське Куликове поле», визначальна віха в європейському (а не азійському, репрезентованому татарами) виборі українського історичного шляху.

14 серпня 1385 р., замок Крево (поблизу села Крево Сморгонського району Гродненської області, Білорусь).

Польські шляхтичі – посланці Єлизавети Котроманич (вона ж Єлизавета Боснійська, 1339–1387; донька боснійського князя, вдова короля Угорщини і Польщі Людовіка Анжуйського, фактична регентка Угорщини і Польщі в 1382–1384 рр., талановита жінка-політик з трагічною долею, вбита в ході феодальної війни в Угорщині) та її молодшої доньки Ядвіги (1373–1399; з 1384 р. коронована як король (!) Польщі, добре освічена набожна правителька, відновила Краківську Академію, дотепер популярна в Польщі, у 1980-х рр. католицькою церквою визнана святою).