Чтение онлайн

“І згорю, — думав він, — і розвіюсь попелом над усіма материками. Хоч якась користь буде з мене. Хай і невелика, але попіл — то попіл, він з’єднається з землею”.

Він падав невтримно, як куля, як камінець, як гиря, спокійний, тепер зовсім спокійний, не відчуваючи ані печалі, ані радості — нічого; він жадав лише одного: зробити щось добре тепер, коли всьому кінець, зробити щось добре і знати — це зробив я.

Коли я вріжусь в атмосферу, то спалахну, як метеор.

— Хотів би я знати, — сказав він уголос, — чи хтось побачить мене?

Маленький хлопчик на путівці глянув у небо й закричав:

— Мамо, дивися, дивись! Летюча зірка!

Яскрава біла зірка прокреслила небо над Іллінойсом.

— Загадай бажання, — сказала мати. — Загадай мерщій бажання.

Про викрадення, звісно, дізнався весь світ. Лише кілька днів потрібно було, щоб усю вагу цієї новини з Куби збагнули і в Сполучених Штатах, і на лівому березі Сени в Парижі, [26] і, нарешті, в маленькій затишній кав’ярні в Пампілоні, де напої такі гарні, а дні чомусь завжди такі погідні.

Але коли значення цієї новини збагнули, всі прикипіли до телефонів. Мадрід викликав Нью-Йорк, а Нью-Йорк кричав на південь, Гавані: “Перевірте, будь ласка, обов’язково перевірте — чи може статися таке безглуздя”.

Потім якась жінка прорвалася з Італії, з Венеції; чутність була погана, зрозуміли тільки, що вона дзвонить з бару “У Гаррі” й просто приголомшена тим, що трапилося, це жахливо, адже світовій культурній спадщині загрожує страшна небезпека…

Далі, менше ніж за годину, мені зателефонував один бейсболіст і прозаїк — колись він був близьким другом Татуся, а тепер жив по півроку то в Мадріді, то в Найробі. Він плакав, чи принаймні мало не плакав.

— Скажи мені, — благав він з іншого кінця світу, — що сталося? Які факти?

А факти були такі: на Кубі, в Гавані, кілометрів за чотирнадцять від “Фінка Віхія”, Та-тусевої садиби, є простацький бар-кав’ярня, куди вчащав Татусь. Той бар, де його ім’ям назвали коктейль, а не той, розкішний, де він зустрічався з різними літературними світилами, як-от К-к-кеннет Тайнен чи… е-е… Т-тен-несі У-уїльямс (як вимовив би пан Тайнен). Ні, це зовсім не “Флорідіта”; сюди приходять без піджаків, столи тут з простих дощок, на підлозі — тирса, позаду шинквасу — велике, наче бруднувата хмара, дзеркало. Сюди Татусь приходив, коли у “Флорідіті” було надто багато туристів, які хотіли побачити пана Хемінгуея. І те, що тепер тут скоїлося, просто-таки мусило стати великою новішою, більшою, ніж те, що він казав Скоттові Фіцджеральду про багатіїв; більшою, ніж оповідь про те, як він дуже давно накинувся на Макса Істмена в кабінеті Чарлі Скрібнсра, видавця. Новина стосувалася старезного папуги.

Ця поважного віку птиця мешкала в клітці на шинквасі бару, про який тут ідеться, — тепер він називається “Куба лібре”. Там старий папуга жив ось уже мало не тридцять років — майже стільки, скільки Татусь жив на Кубі.

І найголовніше: відтоді, як Татусь оселився у “Фінка Віхія”, він знав папугу і розмовляв з ним, а папуга розмовляв з Татусем. Минали роки, й пішли чутки, нібито Хемінгуей почав говорити, як той папуга; а дехто заперечував: ні, мовляв, це папуга почав говорити як Хемінгуей! Татусь, бувало, вишикує чарочки на шинквасі, сяде перед кліткою й починає з птицею розмову, цікавішої за яку ти ніколи й не чув, вечорів на чотири поспіль. Наприкінці другого року їхнього знайомства папуга знав про Хема, і про Томаса Вулфа, і про Шерву-да Андерсопа більше за саму Гертруду Стайн. [27] Більше того, папуга навіть знав, хто така ця Гертруда Стайн. Скажеш лише “Гертруда”, — а папуга вже цитує: “На луці голуби якби…” А ще бувало, коли вже дуже попросять, папуга почне: “Були цей старий, і цей хлопчик, і цей човен, і це море, і ця велика риба в морі…” Нараз замовкне, щоб з’їсти сухого печива.

Так ось, ця неймовірна птиця якось у неділю, надвечір, зникла з “Куба лібре” разом із кліткою. Ось чому надсаджувався мій телефон. Ось чому один з найпопулярніших журналів дістав од державного департаменту спеціальний дозвіл і літаком відправив мене на Кубу: може, я там знайду бодай клітку, чи хоч що-небудь від птиці, або якісь відомості про викрадача. Стаття, сказали мені, потрібна невимушена, добродушна, з підтекстом. І, правду сказати, мені самому було цікаво. Плітки про цю птицю я чув і раніше. Щось мене в усій цій оказії дуже зачепило.

Я вийшов з реактивного літака, що йшов рейсом із Мехіко, взяв таксі й поїхав через місто до тієї дивної маленької кав’ярні.

Хоча і з превеликими труднощами, але мені таки пощастило пробратися в бар. Не встиг я ввійти, як зі стільця схопився маленький смаглявий чоловічок і закричав:

— Ні, ні! Ідіть звідси! Зачинено!

Він вибіг надвір і почав прилаштовувати до дверей замок, ніби й справді збирався замкнути свою кав’ярню. Столи були порожні, в кімнаті — жодного відвідувача. Коли я з’явився, він, мабуть, просто провітрював приміщення.

— Я стосовно папуги, — сказав я.

— Ні, ні! — закричав він; очі його зволожніли. — Навіть розмовляти не стану! Це занадто для мене. Коли б я не був католиком, то вже наклав би на себе руки. Бідолашний Татусь! Бідолашний Кордова!

— Кордова? — здивовано пробурмотів я.

— Так звали папугу, — люто відказав чоловічок.

— Авжеж, — я миттю добрав розуму. — Кордова. Я приїхав його врятувати.

На мої слова він замовк і закліпав очима. По його обличчю пробігла хмарка, потім воно засвітилося, а тоді знов спохмурніло.

— Неможливо! Ви? Ні, иі. І ніхто його не врятуй! Хто ви такий?

— Друг Татуся й папуги, — швидко промовив я. — І що довше ми отут розпатякуємо, то далі втікає злочинець. Хочете, щоб сьогодні ввечері Кордова був тут? Тоді зробіть для себе й для мене кілька добрих Татусевих коктейлів. І поговоримо.

Моя грубувата відвертість справила на нього враження. Не минуло й двох хвилин, а ми вже сиділи за шипквасом, там, де колись стояла клітка, а тепер нічого не було, й пригублювали улюблений Татусів напій. Чоловічок — його звали Антоніо — безперестанно витирав місце, де колись стояла клітка, а потім тією самою ганчіркою витирав собі очі. Я випив одну склянку, взявся за другу й сказав:

— Це не звичайна крадіжка.

— Ви мені це кажете! — закричав Антоніо. — Люди з усіх усюд приїжджали подивитися на цього папугу, побалакати з Кордовою, послухати, як пін — о боже! — промовляв голосом Татуся. Бодай би ті крадії провалились у пекло, бодай би вони там згоріли, еге ж, згоріли!

— Вони таки й згорять, — сказав я. — Кого лп підозрюєте?

— Всіх. І нікого.

— Злодій, — мовив я й заплющив на мить очі, смакуючи коктейлем, — безперечно, людина освічена, читає книжки, — це ясно, чи не так? Хтось такий був тут за останні кілька днів?

— Освічений, неосвічений! Протягом останніх десяти років, сеньйоре, останніх двадцяти років весь час приїздили люди, весь час пцта-ли Татуся. Поки він був тут, вони знайомилися з ним. Коли татуся не стало, вони почали знайомитися з Кордовою. Отак весь час — чужинці, чужинці…

— Але згадай-но, Антоніо, — сказав я, торкаючись до його тремтливого ліктя. — Може, тут останніми днями тинявся хтось, не тільки освічений, не тільки шанувальник книжок, а… як би це сказати… чудний. Такий дивний, muy exce?ntrico, [28] що тобі запам’ятався більше за інших. Такий, що…