Чтение онлайн

— Madre de Dios! [29] — вигукнув, скочивши на рівні, Антоніо. Його погляд занурився в глибини пам’яті. Він схопився за голову так, ніби в ній щось вибухнуло. — Дякую, сеньйоре. Si, si! [30] От тварюка! Був, був такий, клянуся Христом! Дуже маленький. А балакав таким тонюсіньким голоском — і-і-і! — ну чисто тобі muchacha [31] в шкільній виставі, еге! Наче відьма проковтнула канарку, а та співає в неї в череві! На ньому був синій вельветовий костюм і широка жовта краватка.

— Так, так! — тепер і я схопився з місця й майже закричав: — Кажіть далі!

— Обличчя в нього, сеньйоре, маленьке й дуже кругле, волосся солом’яне, підстрижене на чолі, ось так — вж-ж-жик! І маленький ротик, рожевий, як… льодяник, еге! Він… він схожий на uno muneco, [32] таку можна виграти на карнавалі…

— А, пірникова лялька!

— Si. В Коні-Айленд, еге, коли я ще був малий, пірпикові ляльки! А на зріст він ось такий — бачите? Мені до ліктя. Не карлик, ні, але… Скільки років? Кров Христова, хто знає? Обличчя гладеньке, жодної зморшки, але… тридцять, сорок, п’ятдесят. А взутий він був у…

— У зелені туфельки! — закричав я.

— Que? [33]

— У черевики!

— Si! — він здивовано блимнув. — Але звідки ви знаєте?

Я вибухнув:

— Шеллі Каплун!

— Саме так! А з ним ще були друзі, сеньйоре, вони весь час сміялися… ні, хихикали. Мов черниці, що надвечір грають біля церкви в баскетбол. О, сеньйоре, то ви думаєте, що це вони, що це він…

— Не думаю, Антоніо, я певен. Шеллі Каплун. Коли хто з письменників і ненавидів Татуся, то це Шеллі Каплун. І він, безперечно, міг поцупити Кордову. Хіба колись не було розмов, що ця птиця запам’ятала останній, найкращий і ще не записаний на папір Татусів роман?

— Балакали, сеньйоре. Але я не пишу книжок, я тримаю бар. Я даю пташині сухе печиво. Я…

— Антоніо, принеси мені, будь ласка, телефон.

— Ви знаєте, де папуга, сеньйоре?

— Щось мені каже, і каже голосно, — так.

Я набрав номер “Гавана лібре”, найбільшого в місті готелю.

— Шеллі Каплуна, будь ласка.

У трубці загуло, потім клацнуло.

За півмільйона миль од мене якийсь марсіанський хлопчик-недомірок узяв трубку і заспівав флейтою, а потім задзвенів дзвіночком:

— Шеллі слухає.

— Щоб я пропав, коли це не він! — вигукнув я.

І, схопившись із місця, вибіг із бару “Куба лібре”.

Я мчав на таксі назад, у Гавану, й думав про Шеллі — про того Шеллі, якого знав досі. Навколо нього — тьма друзів; усе своє він возить із собою в валізах; ополоником зачерпує собі з чужих тарілок суп; вихоплює з вашої кишені гаманець і позичає у вас гроші; щойно уминав зелений салат, аж за вухами лящало, — і ось його вже нема, тільки листочки салату у вас на килимі. Чарівний малюк Шеллі!

Через десять хвилин таксі, яке, здавалося, не мало гальм, викинуло мене на ходу і, крутнувшись, помчало на другий кінець міста, мабуть, шукати аварію.

Я влетів у вестибюль, на мить зупинився спитати, кинувся нагору і, нарешті, зупинився перед дверима Шеллі. Вони судомно здригалися, мов хворе серце. Я приклав вухо до дверей. Так нестямно кричати й верещати могла тільки зграя птахів, у яких буря вискубувала пір’я. Я доторкнувся до дверей. Вони двигтіли, ніби величезна пральна машина, що проковтнула й тепер жує несамовиту рок-групу й цілу купу дуже брудної білизни. Мені здалося, що мої шкарпетки й труси почали повзати по моїх ногах.

Я постукав. У відповідь — ні звуку. Штовхнув двері. Вони плавно прочинилися. Я переступив через поріг і иобачив таке жахливе видовище, що його не намалював би навіть Босх. [34]

У кімнаті, що нагадувала свинячий хлів, валялися де попало ляльки завбільшки з людину; ошалілі очі в них напівзаплющені; в обпечених, безсилих пальцях диміли сигарети чи виблискували порожні склянки з-під віскі, а радіоприймач, стрясаючи повітря, шмагав їх батогами музики, яку, певне, передавали з божевільні десь у Штатах. Кімната нагадувала місце катастрофи. Наче щойно тут промчав великий брудний паровоз і розметав навсібіч свої жертви; тепер вони лежали в різних позах по всіх кутках і стогнали, ніби їм потрібна невідкладна медична допомога.

Посередині цього пекла, випростаний і пристойний, сидів чепурун у вельветовій куртці, краватці-метелику кольору хурми і в зелених черевиках. Звісно, це був Шеллі Каплун. Зовсім не здивувавшись, він поважно простяг мені склянку й закричав:

— Я так і знав, що це ти дзвониш! У мене винятковий телепатичний талант! Ласкаво прошу, Раймундо!

Він завжди називав мене Раймундо. Рей — для нього надто буденно. Ім’я “Раймундо” ніби перетворювало мене в латифундиста, що має тваринницьку ферму, повну племінних бичків. Я не заперечував, хай буде Раймундо.

— Сідай, Раймундо! Та ні… якось інакше, цікавіше…

— Пробач, — сказав я, намагаючись бути схожим на Дешіела Хеммета, — випнув підборіддя й зробив сталеві очі. — Нема часу.

Я перетнув кімнату, остерігаючись, щоб не наступити на котрогось із його друзів — Гноячка, М’якуша, Хвилюнчика, Добрячка і одного актора, — пам’ятаю, колись його спитали, як він зіграє роль у фільмі, а він сказав: “Зіграю як олениця”.

Я вимкнув радіоприймач. Люди в кімнаті заворушились. Я висмикнув вилку радіоприймача зі стіни. Дехто сів. Я відчинив вікно й жбурнув радіоприймач на вулицю. Всі заверещали, наче я кинув у ліфтову шахту їхніх рідних матерів.

Звук, що долинув знизу, з асфальтового тротуару, зробив мені неабияку приємність. З щасливою усмішкою я відвернувся од вікна. Дехто вже підвівся й погрозливо сунув на мене. Я дістав з кишені десятидоларову банкноту, простяг її, не дивлячись, комусь і сказав:

— На, купи новий.

Той, важко переставляючи ноги, вибіг із кімнати. Двері грюкнули. Я почув, як він подався сходами, ніби квапився зробити вранішній укол у руку.

— Гаразд, Шеллі, — мовив я. — Де він?

— Хто де, любий? — запитав той, невинно витріщивши очі.

— Сам знаєш, — і я втупився в його крихітну ручку, яка тримала склянку з коктейлем.

З тим самим, з Татусевим, — суміш папайї, лайму, лимона й рому (подають лише в “Куба лібре”!). Наче для того, щоб знищити речовий доказ, Шеллі проковтнув коктейль.

Я підійшов до стіни, де було троє дверей, і простяг руку до одних.

— Це стінна шафа, любий.

Я простяг руку до других дверей.

— Не входь. Тобі навряд чи сподобається те, що ти побачиш.

Я не ввійшов.

Я простяг руку до третіх дверей.