Чтение онлайн

“Боже мій”, — знову подумав я і випустив телеграму — вона впала на підлогу, а Шеллі подав мені список тих, кому він її надіслав:

“Тайм”. “Лайф”. “Ньюсуїк”. Скрібнер. Сай-мон і Шустер. “Нью-Йорк тайме”. “Монд”. “Парі-матч”. Один із Рокфеллерів. Кілька Кен-неді. Сі-бі-сі. Ен-бі-сі. Ем-джі-ем. Брати Уорнери. “Твентіс сенчурі — Фокс” і т. д., і т. п., і т. д., і т. п.

Спискові не було кінця-краю, як і моєму поганому настроєві, що дедалі гіршав.

Шеллі Каплун жбурнув на стіл до клітки пачку телеграм, що надійшли у відповідь. Я швидко переглянув їх.

Усі адресати були вже в повітрі. Реактивні лайнери мчали до Гавани з усіх куточків світу. Через дві, чотири, найдовше — через шість годин Куба вируватиме літературними агентами, видавцями, просто дурнями й дурнями несосвітенними, а ще контррозвідниками — фахівцями по викраденнях та білявими красунями, які сподіваються побачити на журнальних обкладинках свої фотопортрети з цією птицею на илечі.

Я прикинув: здається, в мене залишається півгодини, може, трохи більше, аби щось зробити; що саме — я ще не знав. Шеллі штовхнув мене ліктем.

— А хто тебе послав, любенький? Знаєш, ти встиг раніше від інших. Називай пристойну ціну і, може, пташка буде твоя. Звісно, мені треба зважити й інші пропозиції. Але, мабуть, тут буде надто людно й гидко. Може, мені заманеться продати папугу задешево і чкурнути звідси. Бо, сам знаєш, вивезти папугу з країни не просто, чи не так? Тим паче, що цю пташку можуть оголосити національним надбанням. І все-таки, Раймундо, хто тебе послав, хай тобі грець?

— Хто не послав, тепер це вже неважливо, — замислено відказав я. — Приїхав я від чужого імені. Поїду — від свого. Від цієї хвилини в лише птах і я, решта не має значення. Я читав Татуся протягом усього свого життя. Тепер я приїхав, бо не міг не приїхати.

— Чи ти ба, альтруїст!

— Ти вже вибачай, Шеллі.

Задзвонив телефон. Шеллі схопив трубку. Якусь часину він щасливо цокотів, сказав, щоб його почекали внизу, поклав трубку і з викликом подивився на мене.

— Ен-бі-сі вже в вестибюлі. Хочуть записати годинне інтерв’ю з Кордовою. Сума — шестизначна.

Мене наче придавив важкий тягар. Знов задзеленчав телефон. Цього разу, самому собі на подив, трубку схопив я. Шеллі скрикнув. Але я відповів:

— Алло, вас слухають.

— Сеньйоре, — мовив чоловічий голос, — тут сеньйор Гобуелл; каже, що від журналу “Тайм”.

І я уявив собі наступний помер “Тайму”: голова папуги на обкладинці й шість сторінок тексту.

— Хай почекає, — і я поклав трубку.

— “Ньюсуїк”? — спробував відгадати Шеллі.

— Ні, інший, — відповів я.

— “Нагорі, в затінку горбів, сніг був сухий”, — почувся голос з клітки під хусткою.

— Заткни пельку, — мовив я тихо і втомлено. — Заткни пельку, дідько б тебе вхопив.

У дверях позаду нас з’явилися тіні. Збиралися й заходили до кімнати Каплунові друзі. Їх ставало дедалі більше, я почав тремтіти.

Сам не знаю чому, я почав підводитися. Моє тіло збиралося щось зробити; що саме — я ще не знав. Я дивився на свої руки. Раптом правиця смикнулася вперед. Звалила клітку, розчахнула дротяні дверцята й просунулася всередину — схопити папугу.

— Ні!

Пролунав оглушливий рев, наче величезна громохка хвиля впала на берег. Усі в кімнаті зігнулися так, ніби кожному з них зацідили в живіт. Усі вони, видихнувши повітря, ринулися вперед, почали верещати, але я вже витяг папугу з клітки. Я тримав його за шию.

— Ні! Ні!

Шеллі кинувся до мене. Я вдарив його по гомілках. Він завив і опустився на підлогу.

— Не рухатись! — крикнув я й мало не засміявся, почувши зі своїх вуст цей заяложений вираз. — Бачили, як скручують в’язи курям? У цього папуги тонка шия. Крутнеш разок — і голова геть! Щоб ніхто не поворухнувся!

І ніхто не поворухнувся.

— Ах ти ж, сучий син! — сказав Шеллі, сидячи на підлозі.

Я чекав: ось-ось вони гуртом накинуться на мене. Уявив собі, як мене б’ють, як я втікаю від них по пляжу, як ці людожери оточують мене й жеруть, у стилі Уїльямса Теннессі, разом із черевиками й одягом. Мені стало дуже шкода свого скелета, якого знайдуть на центральному майдані Гавани завтра на світанку.

Але вони не доторкнулися до мене, не побили мене й не вбили. І я зрозумів: поки мої пальці тримають шию папуги, що знав Татуся, я можу тут стояти, доки мого ліку.

Усім своїм серцем, душею й помислами я жадав скрутити голову пташииі, жбурнути роздерті останки в ці бліді, шерехаті пики. Я хотів замурувати вхід до минулого й назавше знищити живу пам’ять Татуся, якщо вона могла стати іграшкою в руках оцих недоумкуватих дітей.

Але я не міг цього зробити з двох причин. Загине папуга — то загине й качка, тобто я, ставши здобиччю цих мисливців. І ще мене душили сльози: я оплакував Татуся. Мені просто несила було знищити запис його голосу, який оце був у моїх руках, живий, паче давня едісонівська платівка. Я не міг стати вбивцею.

Якби дорослі діти знали це, вони б обліпили мене, мов сарана. Але вони не знали.

І, мабуть, моє обличчя теж не виказувало мене.

— Назад! — крикнув я.

Достоту, як у тій чудовій останній сцені з “Привиду паризької опери”, де Лон Чейні, тікаючи через нічний Париж від розлюченої юрби, обертасться до неї обличчям, підводить стиснутий кулак, наче в ньому бомба, і на якусг. мить натовп, жахнувшись, завмирає. Він сміється, розтуляє пальці, показує порожню долоню — і юрба жене його в річку, до його смерті… Але я не збирався показувати їм, що моя долоня порожня. Вона міцно обхоплювала тонку шию Кордови.

— Звільніть дорогу до дверей!

Вони звільнили.

— Не ворушитися! Не дихати! Якщо навіть хтб-небудь знепритомніє, пташині кінець, і не бачити вам ніяких авторських прав, ніяких фільмів, ніяких фотокарток. Шеллі, подай-но мені клітку і хустку.

Шеллі Каплун обережненько взяв клітку та запинало й подав мені.

— Відступіть! — заволав я.

Усіх відкинуло ще на фут.

— А тепер слухайте, — мовив я. — Коли я піду звідси й сховаюся, вас викликатимуть поодинці, ви матимете змогу познайомитися з Татусевим другом і заробити на сенсації.

Я брехав. Я чув фальш у своєму голосі. Але сподівався, що вони її не завважать.

Тому заговорив швидше, аби приховати цю фальш.

— Зараз я піду звідси. Дивіться! Бачите? Я тримаю папугу за шию. Він житиме, поки ви будете виконувати мої накази. Отож ми пішли. Один крок, другий. Залишилася половина шляху. — Я йшов поміж них, і вони не дихали. — Крок, другий, — примовляв я, а мов серце підступало до горла. — Ось і двері. Спокійно. Ані руш! Клітка в одній руці. Пташина — в другій…