Чтение онлайн

– - Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив...
– почув я.

– - Ага, ось i вiн!
– - вигукнув хтось.

Я озирнувся. Про кого це?

– - То що ж ти бачив?
– - спитав мене якийсь чоловiк.

– - Я-а-а?
– - здивувався.
– - Нiчогiсiнько!

– - Що?
– - закричали хлопцi.
– - То вiн нас усiх пiддурив!

– - Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!

Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.

I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.

Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?

Як у мене була нежить

Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.

В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.

– - Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.

– - I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.

– - Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.

Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.

Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.

Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.

– - Альфонсе, ти що, хворий?

Я повагом кивнув.

– - Температура?
– - запитав вiн.

Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.

Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.

– - Все гаразд, -- сказав вiн.
– - Горло болить?

Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.

– - Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.

Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.

– - Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.

– - Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.

Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.

– - Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.

– - Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.

А тато знову:

– - Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?

Що менi було сказати? Я вiдповiв:

– - Нi, для мене це просто дрiбниця.

– - Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.

– - Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...

За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:

– - Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.

Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.

Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.

– - Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.

Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.

Був чудовий сонячний день, а я чхав, i все приказував:

– - Тiльки тихiше, нежить, не зраджуй мене!

Увечерi тато спроквола зайшов до кiмнати. Замiсть привiтання вiн гучно чхнув:

– - У мене страшенна нежить, -- сказав вiн i протер хустинкою очi.
– - Болить голова, нiби от-от розпадеться.

Тато навiть не помiтив, що за вечерю я з'їв тiльки половину омлету. Я взагалi не полюбляю омлету, й тато завжди стежить, щоб я з'їдав усе до крихти. Пiсля вечерi вiн лiг на канапу.

Я запропонував:

– - Давай прогуляемося, тату. Воно ж добре при нежитi -- на свiжому повiтрi вiдразу стає легше.

Тато тiльки махнув рукою i затулився газетою. Мама розхвилювалася:

– - Тiльки не захворiй, Паулю. Так погано, коли ти хворiєш.

– - Облиш мене, -- простогнав тато, ковтаючи таблетки, якi я не встиг попити.

Я принiс термометр, але тато не схотiв мiряти температуру i сказав, щоб я не турбував його такими дурницями. Зрештою, вiн усе-таки помiряв температуру. Термометр показував тридцять сiм, точно на червонiй рисцi.

– - Завжди у мене тридцять шiсть, а тридцять сiм -- це вже висока температура, -- буркнув вiн i знову затулився газетою.

Потiм вiн одяг вовнянi шкарпетки i закутав собi шию хусткою.

– - У тебе й горло болить?
– - запитала мама.

Тато буркнув iз-за своєї газети:

– - Нi, але якось неприємно у ротi.

– - У мене теж!
– - вигукнув я.
– - Це вiд омлету.

Мама розсердилась. Ох, який це був довгий вечiр! Ми, чоловiки, лежали зайнятi нежиттю i наввипередки чхали. Коли говорити вiдверто, то тато чхав i стогнав бiльше, нiж я. Навiть увi снi я чув, як вiн чхає. Вранцi я зустрiв тата, коли вiн виходив iз ванни.