Чтение онлайн

Учитель щоденно говорив нам про давній-прадавній полон, в який потрапили Діти Бога разом з Матір’ю-Землею. Щоб вони не повернулися до Рідного Краю, де мали Вічне Життя і Радість, в небі Господар Темниці поставив вартових — Сонце і Місяць. Меч Світлоносця щоранку жахає живих духів, змушує до тяжкої праці, засліплює, не дозволяє бачити інших шляхів, окрім тих, які ВИСВІТЛЕНІ. Місяць щоночі заворожує, шепче примарні казки, дарує безсоромні насолоди, що нагромаджують в душах вину і неминучість розплати. Силу Людини — Сина Бога — виснажено на борсання між маятниками «сонячного» псевдопізнання і «місячного» псевдочуття. Це той зловісний «дух життя», запущений в єство Вічносущих Зоряних Принців, який виснажив духовну потугу і змусив нас перевтілюватися. Тобто: вмирати і народжуватися безкінечно, крутячи жахливе колесо Сатанинського Дому Неволі.

Наше тіло пронизане ворожими незримими щупальцями ЧУЖОГО ЄСТВА. Ті щупальця висмоктують нашу силу, талант, прагнення, знання, змушують формувати царства, об’єднання, релігії, філософії, походи, темниці, традиції, звичаї, культури й стратегічні цілі буттєвості — для чужої еволюції. Ми — раби, які навіть не відають, що вони творять і для чого, для кого.

— Ви навіть уявити не можете, яка прекрасна Людина — Син Бога, коли вона позбавлена місячного слизняка, цього злобного упиря Духу, — натхненно говорив Учитель.

— І ми зможемо звільнитися від нього? — запитав я.

— Для цього я й прийшов від Батька, — твердо відповів Учитель.

— А коли це буде?

— Це може статися вже нині, кожної хвилі, якщо ваша потуга відповідатиме Потузі Бога. Проте не втішайтеся легкими спробами, все те обіцяють брехливі учителі й пророки. Повернутися до Едему, до Царства Небесного можна лише об’єднаною силою цілого народу, а ще краще — всієї Ойкумени, всього Світу. Я приніс людям Подарунок від Батька — Себе. Люди повинні згадати своє Синівство і сповнитися його таємною можливістю перетворення. Уподібнитися Богові можна лише тоді, коли маєш Його Сім’я в єстві. Хто прийде до мене — той отримає це Зерно Вічного Життя…

— То дай синам Ізраїлю таке зерно, — вигукнув Симон, мій побратим.

— І ми скинемо ярмо римлян, — підхопив Юда з Каріота. — А коли сам Бог виступить на нашім боці, тоді станеться те, що обіцяли пророки: юдеї будуть первосвящениками і водіями народів.

Учитель сумно похитав головою.

— Бачте, навіть ви — мої учні, — прагнете не всесильності духу, а можливостей насилля над іншими, не блага для всіх, а влади над народами, не здруженості Ойкумени, а відчуття своєї вищості. Лише той, хто нічого не прагне — ввійде в Синівство Бога, бо він матиме все. Я вже стільки казав про теє, але у вас відсутній слух. Ви дивитеся і не бачите. Далекий шлях, друзі мої, до благословенного дня Свободи. Чи вистачить вам терпіння?

Тієї ночі Учитель, взявши мене, Симона та Івана, повів нас на гору Табор. У небі купчилися грозові хмари, на обрії миготіло. Не встигли ми запитати, для чого вийшли сюди, як Учитель огорнувся сліпучим сяйвом. Симон закричав від страху, я впав, вражений несподіваним перетворенням. А коли розплющив очі, мені здалося, що біля Єшуа видніються ще дві постаті, оточені мерехтливими колами прозорого полум’я. Вони про щось розмовляли, жестикулювали, але вуха мої заклало, і я нічого не чув.

А коли ми прийшли до тями, біля Учителя вже нікого не було.

— Жаль, — несміливо мовив Симон, — що Мойсей та Ілля так хутко пішли. Ми б зробили для всіх шатра і було б гарно…

— Я показав вам, якою стане Людина в Рідному Світі, — лагідно сказав Учитель. — Запам’ятайте, але мовчіть про те, що бачили…

…Люди плавом пливли до Учителя, приносили йому свої надії та жалі, прохання і вимоги. Та все це, на жаль, зводилося до несуттєвого, до зовнішнього: верни здоров’я, нагодуй, стань царем, вижени римських завойовників, зроби нас багатими, щасливими, застав інші народи страхатися нас, покажи нам чудо — і чим величніше, тим краще! Тоді ми повіримо тобі, визнаємо тебе Месією і закричимо «Осанна!»

— Мені не треба вашого визнання, — повторював усім Учитель. — Перш ніж ваш світ виник, я маю найвище визнання у Батька Небесного! Я хочу вашого визволення, а не вашого визнання. Мене послано ради вас, а не ради мене…

— Чим доведеш свої твердження? — допитувалися фарисеї та книжники-учителі. — Кожен може базікати. Ти людина, а робиш із себе Сина Божого. Біснуваті теж кричать про те, що вони Месії, ангели та небесні жителі…

— Коли піднесете сина людського, своє «я» до Сина Божого до Божого Я, тоді збагнете мої слова, — пояснював Єшуа. — Хіба так тяжко зрозуміти, що сліпий не бачить кольору? Розплющіть очі і побачите барви небесні, і тоді непотрібні будуть докази. Я ще раз кажу вам: Батько звелів привести людей додому, там всі ви отримаєте нові очі, нову плоть і вічне життя…

— Навіщо нам нова плоть? — кричали фарисеї. — Та, яку маємо, теж сотворена Богом. Нагодуй цю плоть, і ми проголосимо тебе царем…

Такі тяжкі розмови тривали майже щоденно. Навіть учні не завжди розуміли Учителя. Лише Іван, Марія з Магдали, Хома та я цікавилися тайнами життя в Царстві Небесному, а решта жадібно ждали, коли ж Єшуа проголосить Царство і почне гнати римлян із землі заповітної.

Учитель особливо любив у зоряні ночі бесідувати з Марією. В сяйві далеких світів його очі теж здавалися темно-синіми зорями, і дівчина не могла одірватися від них, і жадібно розпитувала улюбленого наставника про життя в Едемі, про братів з інших світів, про можливість мандрів до таємничих сфер, про польоти між розмаїтими Оселями Духу…

— Кожна зірка — Оселя Розуму, — натхненно промовляв Учитель. — Збагніть, яке всеосяжне Царство пропонує вам Батько. Як мені сумно за людей, що вони, мов безпритульна отара — не відають пастуха, не знають, де їхня полонина. Разом з тим, не їхня вина в тому. Господар Світу — безжальний тиран. Він не відає пощади. Тому вийти можна з темниці лише власною волею і могутньою силою.

…Минуло три роки. Ніби три дні.

І ось настала грізна пора. Весь світ знає про трагедію, про Голгофу, про Таємну вечерю.

А насправді, ніхто не відає правди. Можливо дещо знають лише вороги Христа.

Перед Пасхою, яку ми мали відзначати в Єрусалимі, Єшуа часто говорив про свою грядущу смерть, про воскресіння, про потребу монолітності учнів, «Те, що маєте здійснити, друзі мої, — казав він, — важливіше за все, що донині діялося в Ойкумені».

— Скажи нам прямо, — наполягав Симон-Петро.

— І скажи, хто ким буде, коли ти проголосиш Царство, — сварилися Іван, Яків та Юда з Каріота.

— Пусте вас цікавить, — зітхав Учитель. — Кожен стане тим, ким він уже є. Жаба буде жабою, орел орлом, гадюка гадюкою, якщо навіть їх проголосити царями або воєводами. О душі непросвітлені! Допоки товкти вам одне й те саме! Приготуйте серця свої для Небесного Царства!

Настав вечір. Прощальний вечір. Знав про це лише Юда з Каріота і, напевне, Учитель.

Було послано кількох учнів, поміж ними і Юду (бо він носив скарбницю при собі), щоб приготувати світлицю для вечері та купити все необхідне. Лише я пізніше дізнався, що у вино й хліб Юда домішав сильнодіючої отрути, що її дістав у членів синедріону. Ту диявольську рідину приготували юдейські мудреці, посвячені у чорну магію. Хто ковтав бодай краплю отрути, той втрачав духовні сили і не міг захистити себе. Уже перший ковток вина відкрив Учителеві страхітливий задум зрадника та його вельможних господарів. Єшуа зрозумів усе. Тому й сказав: «Той, хто отримав хліб від мене, підняв руку на мене. Іди, поспішай довершити справу».