Чтение онлайн

Що я міг сказати Симонові, який добре знав юдейський закон та пророків? Мені не треба було доказів, бо все можна прочитати в небесних очах мого Друга і Брата, Народженого Зоряним Небом.

Проте, повагавшись, Симон, захотів познайомитися з Івасем. Одного дня, коли на морі гримів шторм, вони зустрілися. Між хмарами лютували полум’яні перуни, вирували пінисті хвилі, грізно гупав у скелі прибій, а Івась, сміючись весело і дружньо, дивився в нахмурене обличчя мого побратима.

— Чому засмутився, Камінь? — запитав Івась. Петро стрепенувся, глянув на мене.

— Це ти сказав йому про корсарське наймення?

— Я не розповідав. Він сам якось знає…

— Я все знаю про тебе, Симон-Петро, — спокійно промовив Він. — Ти, справді, Камінь. І я на тобі почну будувати свою Оселю. Та жаль, що навіть Камінь на землі розтріскається на шмаття, і підеш ти туди, куди сам не захочеш…

— Не розумію, що мовиш, Дитя, — суворо сказав Симон.

— Настане пора — зрозумієш.

— Ти переконав мого побратима Андрія, що твій Вітець — Бог! Ти ще дитя. Чим доведеш, що це — правда?

— Правдивий дух бачить Правду, — зітхнув Івась. — Що я можу ще сказати тобі, Симоне? Може, ти хочеш чуда?

— О так! — скрикнув Симон.

— І ти тоді повіриш, що я — Син Бога?

— Повірю!

Івась повернувся обличчям до моря і вийшов на скелю. Піднявши руки до неба, зненацька огорнувся сліпучим вогняним кільцем. Потім його полум’яна постать попливла понад хвилями, ніби якесь казкове видиво. Понад гупанням прибою в просторі прокотилися урочисті слова:

— Се є мій улюблений Син. Слухайте Його.

Симон зблід, затремтів і впав на коліна. Затуливши долонями обличчя, він судорожно промовляв:

— Господь мій і Бог мій! Віднині я твій… Не карай, помилуй раба твого…

Коли Симон розплющив очі, Івась уже стояв біля нього і, поклавши руку на чоло побратима, печально сказав:

— Як легко ти міняєшся, Петре! Я ж казав тобі, що камінь теж може тріснути і перетворитися в сипучий пісок. Бійся цього. Ти захотів чуда? Блаженні ті, що прагнуть Правди. Лише Правда дає свободу!..

— Про яку свободу ти кажеш, Господи? — схлипнув Симон. — Ми в рабстві, а ти кожної миті можеш звільнитися. Я ж бачив своїми очима, що ти можеш…

— Я не маю свободи, доки ви її не здобудете, — сказав Івась. — Проте ти кажеш слушні слова. Щоб я міг виконати волю Тата Небесного, допоможете мені. Нам слід втекти з рабства і дістатися Юдеї…

— Наказуй. Зроблю все, що волієш. Віднині я навіки з тобою, мій Бог і Господь…

В наступні дні план втечі було розроблено до найменших подробиць. В одну з грозових ночей ми вийшли на невеликому вітрильнику в бурхливе море. Крім Івася, на борту була його мама, Симон, я і Йосип, літній тесля з Назарета.

Буря кидала посудину по гребенях бурунів, мов соломинку. Йосип тихенько скрикував, але, тамуючи страх, тихенько молився, заплющуючи очі. Побратим, звичний до моря, сидів на кормі, міцно тримаючи кормило. Коли вітрильник відійшов далеко від берега, Симон запитав Івася, кивнувши на Йосипа:

— Володарю мій, він хто?

— Буде моїм земним татом, — мовив Івась. — Він знає все, що треба. Ми з мамою житимемо в нього…

— А твої супутники? Вони залишаться в рабстві?

— Втечуть тієї ж ночі. Повернуться до Борисфена.

— А ми з Андрієм?

— Знаєте, де я. Проте живіть, ніби ми й не стрічалися. Коли прийде вість від Тата Небесного, я дам знати.

— Чому не можемо жити разом? — скрикнув Симон. — Станемо твоїм захистом, не допустимо й пилинці впасти на тебе…

— Ось цього й не треба, — ласкаво засміялася Івасева мама. — Коли такі завзяті опікуни будуть біля Небесної Дитини, кожної хвилини жди біди…

— Єшуа має рости, як всі діти, — повчально мовив Йосип.

— Його нині звати Єшуа? — вражено запитав я.

— Так. А маму — Маріам. Їх мають приймати за юдеїв…

— Бог не любить обману, — нахмурився Симон.

— В чому ти бачиш обман, Петре? — суворо запитав Учитель, а на дитячому чолі лягла зморшка. — Хіба не єдиний Тато у всіх народів та людей? Хіба ти не назвав мене своїм Господом?

— Правду кажеш, мій Учителю, — похнюпився Симон, багровіючи від бентеги. — Надто гарячий я, ось і вирвалося дурне з вуст.

— Домовилися, — кивнув Єшуа. — Живіть дружно. Рибальте. І наберіться терпіння. Настане пора, будемо ловити інших риб…

Буря лютувала. Вода перехлюпувала через борт. Навіть Симон занепокоївся.

— Боюся, що вітрило не витримає. Буря пошматує парусину. А без вітрила — перекине човна…

— Я попрошу вітрів, — з певністю мовив Учитель. — Ще раз переконайся, що любов’ю можна зробити все…

Єшуа встав на носі вітрильника, розвів руки, описуючи ними коло в просторі. Почулося його палке благання:

— Вітри могутні, діти Великої Божої Сили! Ви показали нам свою потугу! Покажіть нині свою дружність до синів людських. Я благословляю вас на радісну дію. Поможіть Божому Синові сягнути жаданого берега…

Буря покотилася вдалину. У вітрилі завирував рівний, сильний потік повітря. Хвилі вляглися, ніби під тиском незримої могутньої руки. Навіть мама Єшуа вражено дивилася на своє дитя, Йосип щасливо плакав від зворушення, а мій побратим, міцно вчепившись у кормило, захоплено повторював, ніби вві сні:

— Любов’ю можна зробити все… Любов’ю можна зробити все…

*

Хоч слова лунають — ще не чути Слова,

Ще зерна немає, лиш одна полова,

Бо коли лягає у ріллю зернина,

То зелена парость до Світила лине,

Бо коли до слуху долинає Слово,

То луна у вічність котиться громово!

Тож плекайте Зерна — Слова полум’яні,

Щоб вродили Квіти в Новому Світанні!

«— Що важливіше — Учитель чи Учень? — запитали в Ані — Сина Зорі.

— Учень, — відповів Ані. — Бо він і є Учитель. Щоб когось учити — необхідна наявність Учня. Щоб чогось навчатися, теж потрібен, насамперед, Учень. Так ми бачимо, що прагнення людини до пізнання, до навчання творить з нього Учня, а ВСЕ НАВКОЛИШНЄ — стає УЧИТЕЛЕМ. І те й інше — єдність, цілість.