Чтение онлайн

— Тая поезія, що ми склали, нехай зветься «Саргіссіо», — сказав потім Лаговський. — Але в мене з’явилася ще одна, може, й дуже щаслива думка. Складімо якусь довшу річ, вже не коротенький якийсь віршик, але справжню амеопу без музору.

— Яку «амеопу без музору»?! — здивувалися всі.

— Адже кажуть, що поміж іншими декадентськими літературними штучками є й така, щоб читати слова навиворіт і добуватися таким способом містичного розуміння... Кажуть, що замість «ум» можна по-декадентському вимовляти «му-у-у-у!»... замість «розум» — «музор», замість «поема» — «амеопа»...

— Ах, пам’ятаю! — розсміявся Костянтин. — Поміж іншими глумами, які сиплються на голову декадентам, один вуличний критик пустив і оце bon-mot1 про «му-у-у» та про всякі «амеопи без музору»... Ну, що ж! Коли хочете, складімо ще й «амеопу без музору»... Коли декадент по-нігілістичному сам глузує з себе, то і це виходить непогане декадентство.

— Тільки не забуваймо, — докинув Аполлон, — що для більшої декадентської колоритності варто буде встромляти в вірші геть усякі незрозумілі ботанічні та зоологічні назви... Бо в декадентів на це мода.

За чверть години вони втрьох, таким самим спільним способом, зовсім легесенько виготували аж п’ять довгих строф; в одній строфі вони, для більшої таємничості, нав-

мисне не склали одного рядка, а проминули його так, неза-туленою лакуною. Аполлон, що був основніший і акуратніший од усіх, забажав цим разом іще й на папері записувати все те, що вони накомпонують, бо йому цікаво було мати перед очима «амеопу» в повній цілості. Скоро довели вони тую «амеопу» до краю, Аполлон за своїм записом голосно прочитав усі строфи підряд, додавши од себе свій медичний заголовок:

ДІАРРЕЯ

(Лмеопа без музору)

Синие трупы откормленных свиней Бродят в моей голове...

Мрак непроглядный таинственных скиний,

Точно глаза у подводных актиний,

Тихо скользит в ядовитой траве...

Длинные склизкие руки кальмаров Тянутся, словно слюна...

О, эти руки! То руки кошмаров,

Бледных, как тени глухих лупанаров...

Их озаряет луна.

Ну! Костяки с искривленными ртами!

Что так гогочете вы?!

Адская сила летает над нами,

Веет змеиными злыми глазами...

Крыльями мертвой совы...

Вот треугольные острые круги:

Пестрые реют ряды.

Это — невесты горбатой подруги

Ей лобызают следы.

Снова глаза изумленных актиний Стелятся в пьяной траве...

Вижу я тени таинственных скиний...

Темные ветви поникших глициний...

Горе моей голове!!

Останні рядки Аполлон читав сліпуючи, бо сонце вже зайшло, а сутеніє на півдні не довго: разом настає ніч.

— «Горе моей голове!» — задумливо проказав за Аполлоном і Костянтин. — Еге, пародія на нас не погана... Ах, який

я радий, Андрію Йвановичу, що ви приїхали сюди літувати з нами! Аби ви знали, як ви мені подобаєтеся!

Він тісніше притиснувся до Лаговського і поклав руку йому на шию. Лаговський, щасливий з такої дитячої ласки, поцілував його, наче рідного малого брата, і погладив по голові. А з другого боку поруч нього сидів Аполлон; Лаговський притулився й до нього. Він не тільки на обох Шмідтів дивився під ту хвилину, як на малих дітей, але й себе самого ще більше почував наївною дитиною, яка бажає прилащитися до когось. В такій щирій братерській позі теє тріо перебуло скількись хвилин серед нічної сутіні. Тільки Володимир сидів скраю, окремо. Він сердився, що брати одібрали в нього Лаговського, якого він уже був призвичаївся вважати за свою власність. Тим часом на небі загорілися зорі і чарівно загляділися в море.

Недвижно ясні зорі На висоті стоять Й одна на другу ніжно Од віку все глядять.

Яка їх мова гарна!..

Яке багатство слів!.. —

Та жоден з філологів Її не зрозумів.

А я ту мову вивчив І не забуду ввік:

В очах моєї любки Знайшов я весь словник, —

тихо продекламував Лаговський вірш із Гейне та й несвідомо зітхнув. Хлопці уважно його слухали. Серед нічної тиші чути було, як плеще море об берег.

— Ви знаєте Рубінштейнову музику до Гейневого «Озрій-ця?» — шепотом спитав у Лаговського Костянтин.

— Знаю, — тож само прошепотів Лаговський, щоб не на-рушувати нічної поетичної тихості.

— Ну, то заспіваймо той романс pianissimo...

Полилося ледве чутне тріо:

Кожним вечором царівна Дивно гарної уроди

Походжала близь фонтана,

Там, де плещуть ясні води.

І щовечір близь фонтана Молодий стояв невольник,

Там, де плещуть ясні води...

Він марнів, марнів, бездольник.

От, як стій, колись царівні Забажалося спитати:

«Як зовуть тебе, молодче?

Хто ти родом? Звідкіля ти?»

Одказав на те невольник:

«Могаммедом прозивають.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають».

Вони доспівали та й знов затихли. Серед любої нічної ти-хомирності Лаговський міг навіть чути, як стукотить серце у Костянтина і Аполлона, що пригорнулися до нього; а здалека знов доносився гармонійний, поетичний плескіт морських хвиль.

Володимир підвівся з місця і перейшовся скількись разів по стежці коло тієї лави, де сиділи його брати з професором.

Я з Йемену, з плем’я озрів,

Що з кохання помирають, —

саркастично закурникав він собі під ніс... — Так, так!.. «З кохання помирають»... А чи знаєте, Андрію Івановичу, що за річ направду звалася у арабів «озрійським коханням»?

— Я думаю, це саме собою видко з Гейневої поезії! Глибока, ідеальна меланхолічна любов, що не сміє навіть виявити себе, а мовчки вмирає.