Чтение онлайн

— Скажу, що це безгранично прекрасна поезія, — відмовив професор, прихильно вглядаючися в Володимира, який йому тепер-о дуже подобався своїм одушевлениям і навіть на обличчя здавався гарним. — Тільки ж і любовна лірика має свою raison (Tetre1.

— Raison cTetre!.. — перебив Володимир. — Але ж просто сміх після «Каносси» читати в того самого Гейне, ну хоч би от що...

Він навмання розгорнув Гейне в другому місці і вичитав:

Коли настав чудовий май,

Садочків розвивання,

Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання...

— Спору немає, — сказав він далі,— що коли липучі роз-пуколки розвиваються на деревах, особливо на тополях, тоді Венера найлегше ловить людське серце... Але щоб із цього виходила велика поезія, я того не скажу... Сам я людина грішна, — іронічно вкинув він, — і Венері служу часто, але поезії в тім своїм служінні, простіть, не бачу!

— А ви служіть не Венері, а краще Артеміді або Весті, лагідно сказав професор, гладячи Володимира по руці. — Та я, правду кажучи, всім оцим вашим бутадам не вірю: ви й самі більше хилитеся до Вести, але перед людьми вам хочеться сказати якийсь дотепний парадокс, то ви й удаєте циніка. От хоч би про того озрійця...

— Про озрійця? — комічно обурився Володимир. — Ні, ні! Про озрійця я був не парадокси казав, а реальну правду. Признаюся, що тоді, як спорився з вами, то був спорився ще тільки на злість вам; але оце, без вас, я ще раз уважно перечитав Гейневого «Der Asra» і зараз вам доведу з правничою пунктуальністю, що озрійця я розумію точно... Хто такі — оті озрійці?

— Хто? Звісно араби!

— Так... Ну, а тепер, хоч ви й не правник, розміркуйте: чи міг природний араб бути чиїмсь невільником за часів арабської імперії, за часів арабського халіфата?

— Ну, мабуть, не міг...

— Таки не міг, це я вже й дійсно знаю... Виходить, що тая Гейнева подія одбувалася вже тоді, як арабський халіфат занепав... себто після X віку... Це terminus a quo22... Та в Гейне єсть і точніша дата. Царівна в нього зветься Sultanstochter:

Taglich ging die wunderschone Sultanstochter2...

...Ну, а султани — відколи вони позаводилися на сході? Не пам’ятаєте?

— Вибачте... трохи призабув... Здається, після XI віку...

— Та вже ж! Бо султанський період — період панування турків... Арабин-озрієць міг бути невільником не інакше, як за пізніших, турецьких часів, себто за часів широко розвитого гаремного життя. А ходити по турецьких садах, стояти коло гаремних фонтанів, бувати серед жіноцтва, зустрічатися з турецькими царівнами — вже ж нікоторим чоловікам турки цього не дозволяють, хіба що євнухам. Чи так?

— Нехай і так, — згоджувався Лаговський, ще не зовсім догадуючись, до чого веде Володимир свою казуїстику.

— В такім разі вся Гейнева подія стає зовсім ясною, наче на долоні. Діло було в султанському гаремному саду, де всі невільники — євнухи. Але туди, через недогляд, попався не-вільник-озрієць, що не був євнухом.

Гаремна царівна, Sultanstochter, навіть і здумати собі не могла, щоб до гарему... — розумієте, до гарему!! міг затесатися незвалашений чоловік. Вона думала була, що й озрієць не хто, як євнух; а що всі євнухи народ гладкий, товстий, жирний, рум’яний, то вона здивувалася, чого це наш озрієць блідий та й аж сохне. Ну, захотіла розпитатися, що і як. То він їй: «Ба, я не євнух! А коли ти мені оддаси себе, то я аж замучу тебе своїм юнацьким коханням, бо я — озрієць, а оз-рійці, як пригорнуть жінку, то вже й випустити не хотять, ба навіть з такого кохання аж помирають...» Що далі було, Гейне не каже, та догадатися вже неважко: врадувана царівна, що, замкнута в гаремі, аж пропадала за мужчиною, кинулася озрійцеві в обійми... А озрієць, з любовної голодовки, мабуть, таки й помер на її грудях.

— Тю-тю!! — роззявив рота Лаговський. — Оце парадокс — так парадокс!! Ну, та й казуїст із вас!

Згодитися з Володимировим толкуванням Гейневої поезії він, очевидячки, не міг, але всі ті комічні доводи йому сподобалися через свою казуїстичну дотепність і ще ніби й солідну науковість. Він розлігся сміхом, аж спинитися не міг. Володимир весело поглядав на нього, бо бачив, що проти його жартівливої адвокатської казуїстики Лаговський не може вже нічого вдіяти.

— Тільки ж ви, поети, такий народ, що жодних доводів не послухаєте, — кепкував Володимир далі. — Ви — наче жіноцтво, що вислухають якийсь довід і скажуть: «Ваша щира правда, але мені здається інакше...» Я певний, що взавтра ви, сидячи коло моря, «там, де плещуть ясні води», знов співатимете втрьох із братами «Озрійця» і казатимете: «Це — платонічне кохання, бо нам так здається...»

Тут він помовчав. Потім знов забалакав.

— А ви, бачу, з братами швиденько порозумілися... або, як грубенько мовляють стрільці, миттю «знюхалися». Вибачайте мені за цю мою незвичайну, драстичну термінологію... Та я ж не поет, а цинік... Вони будуть вам добрі слухачі, не споритимуться, як я. Наша з вами приязнь, десь, певне, вже розпалася, а з братами у вас вийде чудове, поетичне, естетичне приятельське тріо, куди прозаїкам краще й не лізти...

Він говорив це трохи роздратованим і насмішливим тоном. Де була в нього іронія і де щирість, розібрати було не можна.

— Ваші брати — справді гарні і напрочуд поетичні люди, — тихенько вимовив Лаговський, з любов’ю дивлячись на Володимира, — але на вас я їх собі не проміняю. Та ви й талановитіші од них, а що ви од них старші й розумніші, то ви мені навіть ближчі; до того ж — ви нещасливі... Нехай собі з ваших братів — гарні люди і люблять вони мене, а ви нехай глузуєте з мене та й набріхуєте ще й на себе самого всякі страхіття — я, однаково, тільки одно почуваю: ви — мені найдорожчі за всіх людей на світі...

З цими словами професор схилився й притулився лицем до грудей напівлежачого Володимира і прихильно слухав, як у нього б’ється серце. Самолюбний осміх промайнув по губах у Володимира, і всякі непорозуміння поміж ним і професором миттю порозвівалися.

— Але ви мене таки дуже ідеалізуєте, — сказав він нарешті до професора. — Не хочу скривати од вас от чого: ото як ви були зовсім перейшли до братів, а мене покинули, то це мені було нелюбо. Я сидів собі збоку од вас, на лавці, і міркував і аналізував себе: через що мені стає прикро, коли ви од мене одкидаєтеся і звертаєте свою увагу на братів? «Може, я його дуже люблю? — міркував я про вас і одповідав собі: — Ні! Я егоїст і нікого не люблю, і мені нічиєї любові не треба. Так чого ж мені прикро, що він од мене одкинувся? — питав себе я — і мав тільки одну відповідь:— Хоч я й егоїст, але я заздрий. Я нікого любити не можу, але ревнувати до когось можу...» Чи ви розумієте мої почуття?.. Ну, от я вам поясню це поетично, щоб ви легше розібрали. Я — отак, як Снігурочка в Островського: бо і в неї серце — з холодної криги і любити нікого воно не може, а заздрити і ревнувати — може. Отак і я. Якби не було тут братів, що вас од мене од-бирають, я б анітрохи був не жалував, що ви мене кидаєте; тільки ж коли я бачу, що вони вас забрали собі і вам з ними весело, мене пориває досада і стає шкода, чому ви не коло мене... Поганець я, поганець! Так і знайте.

А Лаговський ще дужче тулився своєю щокою до його грудей. Він не вірив нічому тому, що казав Володимир про свій егоїзм; з усього, що він од Володимира чув, він висновував, що Володимир надзвичайно гарна людина і дуже його любить; правда, що Володимир, може, любить його не так сильно, як він його, та він рівної обопільності й не хоче вимагати: нехай собі Володимирове чуття не таке сильне, як у нього, — в усякім разі Володимир — його щирий приятель, і Лаговський на тому вдовольняється.

Міцно поцілувавши свого побратима Володимира на прощання, професор пішов до себе й ліг спати. Рідко коли він почував таке задоволення з життя, таку гармонію в душі. Вся сім’я Шмідтів сіяла в його уяві блискучим сонячним світлом: добра душа генерал... ще добріша генеральша... поетичні Костянтин і Аполлон... розумний, сумовито-вдумливий Володимир, що сам себе бичує... І всі вони, всі оті чудові, недосяжно гарні люди, всі вони його люблять! Він більше не сирота!.. Чи він вартий того!.. Чим він може їм оддя-читися, хіба як не собачою вірністю?..