Чтение онлайн

— Незабаром ти, бідолашна моя дитино, спочинеш у християнській землі.

Пішов рясний дощ.

Від самого початку осені не вщухали дощі, і ліси та поля обернулися на болота, що стали на заваді полюванню й війнам. Вельможі в замках нудилися й тремтіли від холоду, збавляючи час за пиятиками. Ці пиятики часто закінчувалися оргіями зі служницями та селянськими дочками, яких вельможі вимінювали в їхніх родин щонайбільше за мішок зерна.

Анна сиділа в залі санліського замку, тримала на колінах шитво й дивилася крізь зеленувату шибку вузького вікна на сіре небо, з якого, здавалося, назавжди зникло сонце. По її щоці покотилася сльоза й упала на руку.

— Мамо, чому ви плачете?

Королева похилила голову й усміхнулася хлопчикові, що грався біля її ніг.

— Чому ви плачете? — знову спитав він.

— Я не плачу, любий синку, то на щоку мені ненароком упала крапля дощу.

Хлопчик недовірливо подивився на матір.

— Іди пограйся з братиком.

— Я не люблю гратися, мені хочеться весь час бути з вами, — сказав хлопчик і пригорнувся до неї.

Кілька хвилин вони сиділи, обійнявшися мовчки; в залі згасало останнє світло сумного дня.

У каміні тріснуло поліно, сипонувши іскрами.

Раптом у другому кінці великої зали почулася чиясь важка хода, потім брязкіт і сміх. Прибігли три служники із смолоскипами і закріпили їх на стінах.

— А ти, сину мій, весь час тримаєшся за мамину спідницю?

Захоплені зненацька, королева й маленький Філіпп аж скинулися. Хлопчик сховався за бильце крісла, з якого підвелася королева.

— Пора вже забирати цього хлопця в жінок. Скільки йому?

— Рівно п’ять років.

— Ви надто пестите його, ще зробите з нього боягуза!

— Це мене дуже здивувало б, володарю. Він найкращий у замку вершник серед дітей свого віку.

— І то правда, — мовив король уже трохи лагідніше. — Мені казав про це граф Валуа. А ви знаєте, що моя небога Матільда Нормандська забрала до себе Сімона, графового сина, щоб бути йому за матір?

— Вона казала мені, що має намір це зробити, якщо чоловік не стане їй на заваді. До речі, хіба він не згодився на прохання графа Валуа взяти його сина у свій дім за служку, коли малому виповниться сім років?

— Еге ж. Рауль де Крепі не має собі рівних, коли добивається якоїсь вигоди для себе або для своїх родичів.

До короля підійшов, маніжачись, юний хлопець із довгим чубом, надто червоними губами і зухвалими, сміхотливими голубими очима.

— Ваша величносте, ви обіцяли послухати мою пісню.

— Я не забув, голубе. Побудь із своїми товаришами. Я підійду до вас.

Коли Анна побачила гарного співака, в неї защеміло серце. Після згубного походу на Нормандію вона більше не бачила Олів’є Арльського. Генріх відмовився відповідати на її запитання, і жоден із трубадурових товаришів не міг чи не хотів сказати їй щось певне. Вона не розуміла поведінки свого чоловіка, який доти не міг прожити без коханця жодного дня.

Тож Анна вирішила поспитати ще раз.

— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.

— Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!

— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.

— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.

Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.

Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.

— Анно… Анно Ярославно, прокинься!

— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…

— Дочко моя, тебе кличе король.

— Мене кличе король?

— Еге ж, у своє ліжко.

— Щоб поділити його з одним із його любчиків?

— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!

— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!

— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?

— Я вже йому двох народила.

— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…

— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!

— Замовкни, а то ще хтось почує!

Анна зареготала.

— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.

— Королева не повинна цього знати!

— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.

— Але ж…

— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.

Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.

— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?

Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.

— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…

— Генріху!

— Що, моя пані?

— Ви забагато випили!

— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!