Чтение онлайн

Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.

Король розсунув завіски біля просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.

Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.

У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.

Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.

Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.

Коли королева й не померла того ж таки вечора від отрути у вині, яке призначалося для неї, то тільки тому, що надто жадібний слуга, перше ніж подати склянку їй, підніс її до своїх губів і сконав у жахливих муках на очах у приголомшеного двору. Після цієї пригоди всіх, хто мав доступ до вина, кинули у в’язницю, а слуг зобов’язали куштувати кожну страву й кожен напій, що їх подавали на королівський стіл.

Зрештою ці обставини примусили Ірину виконати свою місію.

Анна саме насипала останній ополоник супу хворим у лікарні, коли до палати в супроводі зброєносців увійшов Рауль де Крепі.

— Королево, ви запрошували мене, ось я й прийшов.

Молода жінка зробила прихильний жест, і граф це помітив.

— Здається, ви здивувались, побачивши мене. Невже я не так зрозумів ваше бажання?

— Даруйте мені, графе, я дуже заклопотана цими бідолашними людьми. Я хотіла подякувати вам від їхнього імені й від себе за вашу щедрість.

— Ви, пані, вже мені подякували. Я сподівався, що ви хочете попросити в мене чогось іще.

Анна з полегкістю зітхнула. Він давав їй змогу поговорити з ним наодинці.

— Ходімо, графе, я покажу вам новий покій. Його ще ніхто, навіть сам король, не бачив. Але це якийсь час ще має лишатися таємницею.

Рауль де Крепі наказав зброєносцям зачекати на нього, а сам пішов за королевою.

— Як вам подобається цей покій? Тут можна буде поставити сорок ліжок.

— Справді, справді, гарний покій, — пробурмотів де Крепі з насупленим виглядом.

— Графе, вислухайте мене не перебиваючи. Але спершу заприсягніть на хресті, що жодне слово з нашої розмови звідси не вийде.

Від подиву граф прикипів до місця. Невже ця жінка, якої він так прагнув стільки років, хоче таємно поговорити з ним? Щоб цю таємничість зробити ще глибшою, він ладен був поклястися їй у всьому, хоч би чого вона забажала.

— Ну, графе, я чекаю! Присягайте на хресті або йдіть звідси.

Ох, ця її блідість, цей невдоволений вираз, цей заклопотаний погляд… Яка ж вона гарна!

— Присягаю на хресті, що ніколи вас не зраджу.

— Я хочу просити вас допомогти мені розшукати Олів’є Арльського…

— Він…

— Не перебивайте мене. Гадаю, він у цьому замку. Я оглянула всі закутні, крім підземелля, — воно замкнене і його охороняють озброєні люди. Прошу вас, проведіть мене туди.

— Вас? Королеву?

— Прошу вас, я хочу розшукати його живого…

— А чому ви гадаєте, що він іще живий?

— Я це відчуваю.

— Зрештою, якщо його замкнули в цьому замку, то це зроблено за розпорядженням короля. Невже ви хочете, щоб я пішов супроти наказів свого короля?

— Якщо ви не допоможете мені, він його вб’є.

— Чого ви так побиваєтеся за цього трубадура? Ви його любите?

— Так. Як сина, як брата.

— Одначе він був…

— …коханцем мого чоловіка. Ви це хочете сказати? Це не має для мене жодного значення. То ви згодні допомогти мені?

— Те, чого ви в мене просите, королево, річ вельми небезпечна.

— Ви боїтеся, графе?

Рауль стенув плечима.

— Чи можете ви, у свою чергу, поклястися, що вами не керують інші почуття, крім звичайної приязні?

— Клянуся вам!

— Що ви дасте мені за мою допомогу?

— Я подумала про це. Я маю неподалік від ваших володінь чимале господарство, яке дає добрий прибуток. Підписана мною на ваше ім’я купча зробить вас його власником.

— Я знаю це господарство, воно й справді непогане, але я не візьму його. Не цього я хочу від вас.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Поки що нічого, хіба тільки якийсь фант.

— Як вірному рицареві?

— Еге ж.