Чтение онлайн

Анна розв’язала свій пояс — довгу полотняну стрічку з вишитим придворними дамами дубовим листям — і простягла його графові, той узяв пояс, уклякши одним коліном на підлогу.

— Тримайте, графе, ось вам запорука моєї довіри. Я кладу до ваших рук свою честь і спокій.

— Я зроблю все, щоб виявитись гідним першого, й загину, якщо треба буде захищати друге. Якщо цей трубадур тут, то я з любові до вас розшукаю його!

Він поцілував поділ її сукні, підвівся й сховав дорогоцінний фант під сорочку, притиснувши його до грудей. Графа сповнювало почуття радості й могутності водночас.

— Через два дні приходьте звітувати переді мною.

Рауль де Крепі вклонився й вийшов.

Кінець цієї зустрічі мав свого свідка: Ірину. Вона впізнала в руках свого коханця пояс, який вишивала й сама. Коли королева дала Раулеві такий особистий фант, який може її скомпрометувати, то це означає, що вона бачить у графові не просто знатного вельможу… Пристрасть Ірини до графа примушувала її думати, що всі жінки — її суперниці, ладні викрасти його в неї. Ірина вирішила стежити за кожним їхнім кроком, дослухатися до кожного їхнього слова. Задля цього вона не нехтувала звертатися по допомогу до санліських жебраків, дрібних грабіжників, до тих, кого наймали на всіляку брудну роботу.

— Ви маєте слушність, вашого підзаступного тримають у цьому замку.

— Ви його бачили?

— Ні. Хлопця тримають у підземеллі, яке спорудили ще римляни. Його розчистив король Гуго Капет і замикав у ньому повсталих баронів. До підземелля важко дістатися, бо туди веде тільки один хід, до того ж підземелля глибоке, як криниця.

— Чому король кинув Олів’є до тієї темниці?

— Хлопець підняв на нього меча.

— Ого!

Це був дуже великий злочин, чи не найбільший. За такі злочини її батько карав на смерть навіть своїх найхоробріших товаришів.

— Особисто я вбив би його на місці. Безперечно, король обрав куди витонченішу помсту…

— Відколи це королі мстяться сердешним музикам?

— Олів’є був для свого володаря не просто музикою. Я чув, трубадур збирався покинути його… А такого не прощають.

— Звичайно, він заслуговує смертної кари саме за свій вчинок, а не за щось інше. Чи маємо ми бодай якийсь шанс вирятувати його звідти?

— Коли судити з того, що я знаю про підземелля, то ніякого. Це можна було б зробити лише тоді, коли б удалося підкупити вартових. Та я сумніваюся, що це пощастить зробити: їм добре платять, і вони ладні будуть накласти життям, аби лиш не допустити, щоб Олів’є втік.

— Тоді що ж нам діяти?

— Лишається тільки одне: домогтися в короля помилування.

— Уже багато місяців щоразу, коли я заводжу мову про Олів’є, він наказує мені замовкнути.

— Спробуйте звернутися до нього ще раз. Скажіть, що ви знаєте, де Олів’є.

— Я цього не зроблю ніколи!

— В такому разі вам залишається тільки молитися й чекати чуда.

Королева розмірковувала, походжаючи сюди-туди по порожньому шкільному класу. А граф, наче мисливець у засідці, не спускав з неї очей. Жодна жінка ніколи ще не бентежила йому душу так, як Анна. По колах під її очима, по повільних рухах, по ході він здогадувався, що вона знову чекає дитини. Граф відчував водночас гнів і ніжність. І як тільки отій бабі Генріхові вдається запліднювати дружину? З іншого боку, граф уявляв собі її гріхопадіння, хоч і знав, що вона непогрішна, і ще більше прагнув цієї жінки. Граф був певен, що Анна ще не спізнала справжньої втіхи й не кохала жодного чоловіка. А те кохання замолоду, про яке йому розповіла Ірина, вона, либонь, уже давно забула… Коли Рауль побачив її вперше, то поклявся, що колись заволодіє нею. І він таки доб’ється свого, навіть якщо доведеться вбити її чоловіка! А поки що граф повинен домогтися в неї якщо не кохання, то бодай довіри.

— Один із вартових має дати мені детальний план в’язниці. Якщо існує якась можливість, хоча б найменша, врятувати Олів’є, то ви можете покластися на мене.

Сніг перестав. Анна з Раулем знову зустрілися через кілька днів під час полювання на лиса. Вони «заблукали» й опинилися біля покинутої сільської хижі. Граф, допомагаючи королеві спішитись, пригорнув її до себе надовше, ніж було треба; всупереч його сподіванню, вона анітрохи не пручалася. Ні він, ні вона не почули стогону, що злився із завиванням вітру.

— А ви знаєте, визволити Олів’є Арльського хочете не тільки ви… Пригадуєте рицаря в масці, якого називають Рубцюватим, — того, що перейшов служити до герцога Нормандського?

Чому королева так раптово занепокоїлась?

— Пригадую.

— Цей рицар дізнався, сам не знаю як, що я зацікавився його другом. Він запропонував об’єднати наші зусилля.

— Ви згодились?

— Так, бо він розвідав про місце ув’язнення набагато більше, ніж ми. Крім того, він має свою людину серед вартових.

— У нього є якась звістка про Олів’є?

Королева помітила, як Рауль де Крепі знітився.

— Кажіть! Що ви знаєте?

— За словами Рубцюватого, трубадур нібито дуже ослаб і вже не ходить.

— Боже мій! Як можна таке допустити?

— Його, кажуть, катували…

Ірина побачила, як Анна вийшла з хижі, бліда як полотно, Рауль її майже ніс. Ірина хотіла накинутися на обох з кинджалом, та нараз до цієї пари під’їхали король і його почет.

— Що тут діється, графе?

— Королеві стало погано, я привів її сюди перепочити.

— Моя пані, ви ж знаєте, ваш стан не дозволяє вам ходити на полювання. Нехай подадуть повіз для королеви. Куди поділися ваші придворні дами?

— Я тут, ваша величносте, — озвалася Ірина, виходячи з-за куща.

— Подбайте про свою господиню. Графе, ви їдете з нами?

— Ваша величносте, не можна залишити королеву без охоронця.

— Маєте рацію. Ну, тим гірше для вас, зоставайтесь!

Анна з полегкістю дивилась, як віддаляється Генріх. Він нагнав на неї жаху. Рауль де Крепі весь цей недовгий час не спускав очей з Ірини, побоюючись, щоб вона не завдала королеві фатального удару. Побачивши, як Ірина вискочила з-за кущів із сердитим виглядом і піною в кутиках губів, він здогадався, що вона їх вистежила. Граф уже давно стомився від Ірининих пестощів та ревнощів і приберігав цю жінку тільки для того, щоб задовольняти свої ниці бажання. Тепер він вирішив позбутись її.

Попри всі свої намагання Анна не змогла дізнатися, хто написав їй листа київською мовою. З обережності королева не наважувалася поговорити про листа з Оленою, яка неодмінно розповіла б усе Ірині.

Після полювання на лиса королівський лікар Жан Шартрський заборонив королеві їздити верхи. До того ж він, щоб по-справжньому ослабити її, прописав їй проносне й кровопускання.

Рауль де Крепі прийшов провідати Анну, але не зміг побути з нею наодинці жодної хвилини. Він мусив зважитись сказати їй при лікареві, Олені, Ірині та служницях, щоб вона не приймала ліків, перше ніж їх не покуштує в неї на очах хтось інший.