Чтение онлайн

Убогого живцем дукач ковтає.

І той не дбає там про правду й волю,

Що має у всьому талан і долю...

О Байдо! доки ти над козаками

По-панськи будеш згорда байдувати,

Знечевля гору брать над ворогами,

Ласкаво Андибером гордувати?

Увіходить Костир.

Костир

Із ким ти гомониш тут, синку?

Андибер

З Лугом.

Костир

Із Лугом вітер тілько розмовляє.

Андибер

Се батько мій: я рідного не знаю;

А Січ у мене, заволоки, мати.

Мені із ними любо розмовляти,

Мені про них одрадосно співати.

(Співає).

Ой Січ мати, ой Січ мати,

А Великий Луг - батько.

Ой що в Лузі добре заробити,

Те й у Січі пропити.

Та літає орел, та літає сизий

По високій високості:

Ой плаче, плаче та козак старенький

А по своїй молодості.

Ой ти, молодосте, одрадосте!

На серденьку своя воля...

Ой що люде п'ють та гуляють,

Тілько моя гірка доля.

Костир. Ну, тобі, синку, ще рано плакати по молодощах, та й чим твоя доля гірка?

Андибер

(співає)

Влучи, мій батьку, добру годину,

Заложи руку за пазушину,

Одірви д серця люту гадину.

Люта гадина бока проїла,

Під самим серцем гніздечко звила.

Костир. Скажи ж мені, синку, про що се ти мені так сумно співаєш? Що се в тебе за гадина така під самим серцем?

Андибер

Ся гадина така ясна-блискуча,

Як та, що перву жінку спокусила,

А праотцеві нашому, Одаму,

Та й нам усім турботи наробила.

Вона вповзла в наш рай з двома жінками,

Щоб начинити колоту між нами.

Костир. Невже се мова про Байду, синку?

Андибер

Ой батьку! ти в спасенності не знаєш,

Куди сей дука осяйний прямує:

З козацьких подвигів, боїв кривавих

Кайдани вічні козакам готує.

Тепер забуто, як ми капудана

Під Варною чайками обгорнули,

Як у Босфорі пишного султана,

Мов дику грушу в полі, струсонули.

Тепер козацтво знать не хоче Ганжі,

Виспівує про Байдине рубаннє,

А він завзятих тільки підкуражив

Зробити нашій праці закінчаннє.

Та ще побачим, хто себе прославить

Між лицарями на всі вічні роки:

Чи той, хто про козацьку долю дбає,

Чи той, хто дбає про свій рід високий.

Костир. Не збагну твоєї думки, синку. Обидва ви лицарі великі; тілько що ти мене не послухав, а то й не попавсь би на тому Босфорі, як вовк у западню.

Андибер. Не хто, як ти, й наворожив мені цю ганьбу, вражий дідугане. Я й тобі не подарую.

Костир. Це вже дурниця, синку. На кого сердишся, а на кому серце зганяєш.

Андибер. Лучче скажи мені, чи справді молода черниця вмира? Я, поки там сидять баби в тім Січовім замковищі, не ступлю й ногою ні в один курінь.

Костир. Коли б не занедужала, да б не ступила бабська нога на Хортицю. Князь хотів просто провадити обох на Русь. [101] Мене прошено читати над нею Псалтир. [102] Бо тут катма книжок. Палять і писане, й друковане. А я весь Псалтир знаю напам'ять од "Блаженъ мужъ" та аж до "Малъ бьхь". От і покликали. Дак стара як зирнула, так і завищала.

Андибер. Чого ж вона завищала?

Костир. Ге, чого! Скажи попереду, яке тобі діло, чи вмре черниця, чи одужа?

Андибер. Таке, що вмре вона в нас і нехотя. Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, лучче в домовину. І стара вмре, і Байда вмре. На те я Фесько Ганжа Андибер. На те я ні батька, ні матері не знаю. Батька брацлав'яне своєю магдебурією [103] почепили за злодійство на шибениці, матір він сам продав у ясир, а я знявсь на ноги серед поросят, гусей, телят. Об мене козаки-дуки змалку потирали руки; міщане з мене по кушнірнях [104] заткало робили, а пани так як собака цибулю любили.

Костир. Що бо се ти провадиш, синку?

Андибер. Те, що чуєш, батьку.

Костир. Щоб за те нікчемне жіноцтво да й самого Байду стратити?

Андибер. Або що? Наш суд рівен із царським.

Костир. А він же тебе двічі од смерті слобонив.

Андибер. Слобонив, аби повеличатись. Знайте мене, князя Байду: я того Ганжу і за такого не важу, щоб із ним боєм битись або помстою мститись. Слобонив мене од залізних гаків і од чорних раків, та я не про себе самого дбаю - козацьку честь і повагу обороняю.

Костир. Таж Хортиця остров князький!

Андибер. А присуд на йому козацький. Де козаки кошем стоять, там і козацький присуд. Ну, та що про се балакати! Кажи, чого завищала стара?

Костир. Того, що перед нею палено туркеню, двертаючи погоню.

Андибер. Де ж ви її палили?

Костир. Да там же таки, на капудановій галері, як поплив Байда з побратимами передню пасти.

Андибер. Ну?

Костир. Ну, ми її гарненько взяли, роздягли. Молодших не було, самі біловусники: то ніхто й не согрішив, на голу дивлячись. А вона, проклятуща, звісно, кричить, мов порося перед Великоднем. А навіженним черницям треба повискакувати з галерної хатини. Молодша як позирнула, так і беркицьнула. То й кажуть, що справді вмира.

Андибер. Не вмре поки що. Жіноча смерть - кошача смерть. Я ж був убив Кабашну Настю, а вона таки долізла до замку. Не вмре й ця: згине під козацькими киями.