Чтение онлайн

—Ходімо купатись.

Ми побігли до річки. Оля випередила мене, і я її не наздоганяв — милувався стрункою, граційною фігурою, що мов пливла в яскравому сонячному промінні. Коли вона торкнулася води, мені здалося, що вода не розступиться і Оля піде по ряхтливих брижах...

Розділ тринадцятий

У понеділок зранку, щоб трохи заспокоїти матір, узявся лагодити паркан. Пропонував взагалі його розібрати, нехай би було без огорожі, але сусіди не поцінували нововведення, і мати не підтримала мене.

Почав від провулка, скраю, зайнявши один про­гін, скориставшись із досвіду Придиби, що зразу всього не зробиш. Спершу відірвав старі штахетини й жердини, викопав два струхлявілі стовпці, погли­бив ями під нові, дубові, які заготовив заздалегідь завдяки настійному нагадуванню матері. Працювалося добре, і, якщо не зраджувала пам'ять, я вперше за двадцять п'ять років серйозно зайнявся господарством. Мати часто визирала у вікно і, на­певне, раділа з мого хазяйнування.

—Арсене, тобі допомогти? — не витерпіла і за­питала дзвінким голосом.

—Що ж ти мені допоможеш? — відповів з погор­дою і відчуттям власної переваги, чого раніше не помічав за собою.

То, мабуть, заговорив у мені змужнілий чоловік, певен своїх сил, і мати щасливо посміхнулась, не образившись на тон. На диво, схотілося якнайкра­ще виконати роботу і почути похвалу від матері. Я складав перед матір'ю екзамен на самостійність, бо мої службові успіхи були для неї незримими. Інша справа — новий паркан. Вірно хтось сказав, що чоловік здобуває свій авторитет перед жінкою

передусім здатністю впорядкувати власноручно житло.

Я намітив до обіду впоратись із прогоном, потім майнути на вокзал, розшукати старих працівників і поговорити з ними.

Згадував учорашній вечір: ми з Олею ходили в кіно, опісля до півночі сиділи на лавці під осоко­ром. Вона знову завела мову про побоювання за мене, я її втішав, переконував, що мені ніщо не загрожує. Оля вперто твердила про своє передчут­тя, якого раніше не було, а тепер чомусь з'явилось. І сни їй погані снилися: ніби я кудись ішов, а вона намагалася наздогнати, гукала, та голос пропав і ноги мов приросли до землі. Я аж розсердився, і ми ледве не посварились.

Тепер картав себе за нестриманість. Жінки часто полюбляють казати: віщує моє серце. Мені воно нічого не говорило. В пошуку я не натрапив на при­четних до зникнення батька, Карпаня і Замрики, навіть нікого не підозрював і ніхто нічим не вика­зав себе, щоб злякатись мого викриття. І чи вза­галі когось знайду? Двох фактів замало. Мені до­конче необхідно провести справжнє розслідування, щоб ПОТІМ із чистою совістю, без усякого сумніву покласти справи в архів і погодитись, що вони, ті троє, загинули, пропали безвісти, хай навіть за за­гадкових обставин.

Я прикріпив жердини до стовпців і рихтувався прибивати штахети: спочатку обрізав їм кінці, по­тім здійняв мотузку для білизни і натягнув її над прогоном, щоб паркан вийшов рівним.

—Арсене, хто тебе навчив? — здивувалася мати, виходячи з веранди. — Ти справжній майстер!

Вона зупинилася поблизу, сховала руки під фар­тух і захоплено милувалася моєю роботою.

—Ніхто.

Мене справді ніхто не вчив. Але якось, перебу­ваючи в одному колгоспі, я бачив, як ставили біля правління паркан. Запам'ятав, і тепер, при нагоді, спливли всі нехитрі операції двох дядьків.

—І Балюка не питав? — недовірливо поцікави­лась мати.

—Нікого, — не стримав посмішки. — Візьми со­киру і притули обухом з того боку.

Мати охоче виконала моє прохання. Так жер­дина менше вібрувала.

—А я вже потерпала, — мати лукаво зблиснула очима. — Думала, розбереш, а потім хоч клич на поміч Романа Гнатовича.

—От-от, маєш мене за нізащо, — вдав ображе­ного.

Мати засміялась і скуйовдила мою чуприну. Я здивувався її веселому настрою і крадькома зирк­нув на неї. Вона точнісінько, як учора на пляжі Оля, пов'язала голову барвистою косинкою і скида­лась на пустотливе дівча. Лише зморшки-промінчики навколо очей. Забув, коли бачив її такою жит­тєрадісною і безпечною, мов на гулянці чи у свято. Мати ніби відійшла після того, як відпала потреба приховувати правду про батька.

—Ти сьогодні нікуди не йдеш? — зненацька за­питала.

—Після обіду. А завтра чекай Горака, розпочне перекриття.

—О, добре, що попередив. Це ж треба приготу­вати вечерю, — стурбувалась.

У нас рідко бували гості, але, коли вже передба­чалась якась оказія, мати готувалася до неї грун­товно.

Постукував молотком. Інколи цвяхи «вигинав ві­тер», і я витягав їх обценьками, міняв на нові. Ма­ти кидала на мене допитливі погляди, ніби збиралася повести вельми серйозну розмову. Про що вона хотіла говорити? Здається, про все говорено-переговорено.

—Ти не думаєш іти по слово? — запитала вро­чисто.

—Яке слово? До кого?

—До Придиби, як споконвіку ведеться.

—І в тебе пережитки минулого, — гучніше за­гупав молотком.

—Це не пережиток, Арсене, а вияв поваги до батьків нареченої, — холодно, наче вичитувала уч- неві-бешкетнику, сказала мати. Вона розігнулася й задумливо-гірко додала: — То у нас з Федором ні весілля, ні музики, розписались — і по гуртожитках. Правда, ввечері сходили в кіно на «Веселые ребята». А чого ж тобі? Живемо небідно. Хай хоч у тебе... — В її голосі забриніли сльози, і вона відвернулася, нахиливши голову.

Мені стало щемно-сумно, немовби через мене у них не було свята їхньої любові.

—Підемо, мамо, по слово і Романа Гнатовича запросимо на весільного батька. Підемо, — поспіш­но погодився.

Нехай справляють весілля, нехай гримить музи­ка, нехай!.. Пошкодував, що не гулятимуть зі мною шкільні товариші і, насамперед, ліпший друг Бо­рис Осовський, який уже четвертий рік працював за чотириста кілометрів од Магадана на північ, ви­ловлюючи драгою золото з вічної мерзлоти. Роз'­їхались, розлетілись по світі.

Як не квапився, а тільки в годину дня закінчив роботу. Заки помився, пообідав — збігла ще од­на година. Отож на початку третьої вибрався на вокзал, прихопивши фотографії з батька, Карпаня і Замрики. Очі приємно милував шмат нового пар­кану.

—Ще б пофарбувати його, — сказала мати. — Ти без мотоцикла?

—Я недалеко.

Мій шлях лежав через центр міста і, звичайно, повз універмаг, але в Олі вихідний, який вона при­святила пранню та прибиранню. Я ніде не затриму­вався і скоро вийшов на вулицю, що вела до вок­залу. Вона схожа на сільську, тиха і забудована власними хатами з городами й садками. Найбільше таких вулиць на околиці райцентру, з криницями на подвір'ях, літніми душовими — залізними боч­ками над дерев'яними загорожами.