Чтение онлайн

—Які речі віз Карпань?

—Речмішок, — стенула плечима. — Шинелю, зброю... Я вам уже казала... Ой, там же корова з телям!—Дубовенко метнулася з кімнати.— Ніно, зажени худобу в хлів! — гукнула.

Бачив крізь вікно, як неохоче вийшла з блокпо­ста Ніна, простягла руки долонями догори, ловля­чи краплини, потім збігла по приступках, перетнула освітлену, перекреслену серпантинами дощу, місци­ну й зникла в темряві. Ганна Микитівна вернулася, постояла перед фотографією, сіла на краєчок стільця, немов збиралася скоро встати. Я зрозумів, що їй треба видоїти корову й попорати своє гос­подарство. Тому заспішив із запитанням, яке вже крутилося на думці.

—Карпань часом не мав при собі гроші?

—Гроші? — Дубовенко злякано глянула на ме­не й потупилась. — Може, й були, не знаю.

—Багато грошей, Ганно Микитівно.

—Не знаю. Він мені не показував, — знову взя­лася за френзлі скатерки.

Я дістав фотокартки з батька і Замрики.

—Не пригадуєте, ці не сходили на полустанку?

—Ні, не пам'ятаю.

Звівся, подякував за розповідь і попросив нікому не говорити про нашу розмову. Дубовенко рушила за мною надвір. Дощ припинився, освіживши землю і повітря. Небо зоряне й світло-синє — час молодого серпневого вечора. Мокре листя на деревах наче вкрите темно-голубою емаллю. Ганна Микитівна провела мене до дороги. Тьмяно полискувала вмита бруківка, ділячи навпіл березовий гай. Нею йшов Карпань, тоді багнистою грунтівкою. Я попрощав­ся з Дубовенко і помалу поїхав. У світлі фари миг­тіли метелики, натикаючись на скло, руки й груди. Я мружився, щоб не потрапили в очі.

Відтворював у пам'яті почуте. Що ж, факт добув я вагомий, незаперечний, і з'явився справжній сві­док. Не засмучувало, що при Карпаню не було грошей. Підтвердилось важливіше: він не загинув у прифронтовій смузі, а щасливо дістався полустанка і вирушив до Березівки. Живий, здоровий, з на­міром одружитися з Дубовенко. І зник по дорозі до села.

Може, його перестріли на містку через Лебідку або випадково здибався уже в селі зі своїм старим недругом? Може... Скільки тих «може»! Тепер коло пошуку зовсім звузилось, перетворилось на крапку із назвою — Березівка. Факт переконливо свідчив, що тільки в селі Карпань пропав безвісти. Це по­легшувало розслідування. Не всі його ровесники загинули. Хтось та щось згадає, попри значний пе­ребіг часу.

Подумав, що таки час працював на мене: у со­рок четвертому ще не повернулися з війни ні Куртій, ні Горжій, з якими зустрівся б Кедровський. Проте за п'ять кілометрів од міста жили дві дівчи­ни, котрі на власні очі бачили старшого лейтенанта. І варто тільки... Мені аж перехопило віддих, стало невимовно боляче. Ех, Кедровський, Кедровський! За п'ять кілометрів, на забутому богом і людьми полустанку — свідки. І в пам'яті Дубовенко нічого не стерто, навіть незначне. Але спрацювала арифметика війни: більше тридцяти тих, що пропа­ли безвісти. Винятки не передбачались. А він зна­ходився поруч. І гарячі сліди.

Я ледь підтримував газ. «Ява», тихо повуркуючи, котила мене бруківкою. У світлі фари на шляху з'явився чорний живий клубочок, завмер на мить і рішуче почимчикував через дорогу до лісосмуги, їжак. Ліворуч, мов річка в тьмяній позолоті, текла стерня. Я піддав газу. Вдалині привітно світило ліх­тарями місто.

Спершу мені видалось, що над шляхом висіла па­вутина, і не встиг я змикитити, що ж то за велетен­ський павук її напнув між стовпом та деревом лі­сосмуги, як опинився за кілька метрів од неї.

Дріт! Дорога перетнута дротом. Я різко крутнув кермо праворуч — дріт гаряче шморгнув по лівій руці, мотоцикл ускочив у кювет, а я завалився на ногу.

Усе трапилося в лічені секунди. Лежачи на мок­рій траві, я ніяк не міг отямитись од несподіваної пастки. І лише коли мені стукнуло в голову, що саме зараз найкращий момент вчинити напад на мене, безпомічного і розгубленого, миттю вимкнув фару й заглушив двигуна, вивільнив ногу з-під «Яви» і відповз од неї, причаївся, сторожко вслухаючись. Під рукою ні каменя, ні дрючка — мокра трава.

Навколо мерехтіли зорі і німували дерева в лісо­смузі, купчилися темними тінями віти й кущі. Мені ввижалося, що за ними хтось чаївся, дивився ли­ховісними очима... Чув калатання власного серця.

Не знаю, скільки часу пролежав у рові — п'ять чи десять хвилин, бо звівся уже без страху й ледве не зойкнув, ступивши на праву ногу. Помацав — кістки цілі. Напевне, вивихнув. І пекла рука. З тру­дом витягнув мотоцикл на узбіччя, дістав із сум­ки найбільшого ключа і побрів до дерева, до якого прив'язано дріт. Довго вовтузився, заки відкрутив його, намагаючись не затоптати слідів зловмисни­ка, потім перейшов до стовпа. За роботою трохи вляглося хвилювання.

Відразу не поїхав. Зрозумів, що той, хто підготував мені пастку, втратив слушний момент, коли я лежав, щоб остаточно звести рахунок. Тому сидів на мотоциклі на самотині, під зоряним небом, праг­нув осмислити все, що сталося. Випадковість чи хуліганство відпадали. Йшлося про життя. І це вперше за рік Служби на мене замахнулись. Один Великошич знав, куди я мав їхати. І Шепета могла здогадатись. Сергій Антонович поза підозрою. Ше­пета... Чи залишала вона пост, щоб із кимсь зустрі­тись? Відповідь на це питання — в Ніни.

Не сумнівався, що мене вистежили і чатували в лісосмузі на повернення з полустанка. Впевнився, що став комусь на заваді. Отже, натрапив на слід, який може привести до злочинця. Інакше я не мис­лив. Але Шепета, худорлява, непоказна жінка... Невже вона? Чи існував якийсь зв'язок між нею і зникненням Карпаня? Пригадалось із розповіді Ду­бовенко, що Тетяна на другий день знову пішла на обхід колії, залишивши Ганну з Петром.

А коли повернулась? Якщо після проводів Петра...

Аж ніяк не чекав, що саме на Шепету впаде підозра. Звичайно, в неї був спільник.

Мене лихоманило від збудження.

Розділ шістнадцятий

Я передчасно радів, що мати не встала і не ви­йшла з кімнати, коли, накульгуючи на праву ногу, дістався свого ліжка. Швидко скинув і сховав бруд­ні теніску і штани, змастив йодом, а потім зеленкою глибоку подряпину на руці, зав'язав бинтом і одяг­нув футболку з довгими рукавами.

Сподівався, що мати нічого не помітить, а коли ще виперу одяг, взагалі ніколи не взнає про мою пригоду.

Нога в щиколотку припухла, і я, тамуючи біль, пошкутильгав на кухню щось перекусити, бо, якщо не з'явлюся, мати обов'язково встане. Не вмикаючи світла, надибав на столі склянку молока й спрагло припав до неї.

—Тебе не намочив дощ? — долинув із-за дверей сонний голос матері.

Я завмер.

—Ні, — і знову припав до склянки.

Мати деякий час помовчала і мовила невдоволено:

—Негарно, Арсене: вже як працює дядько Гав­рило, то ти нікуди не зникай. Василь теж подався, і тебе нема, а Горак сам. З мене який помічник?