Чтение онлайн

Я знав цю вулицю з дитинства. Відтоді на ній відбулося багато змін: зникли підсліпуваті хати під солом'яними стріхами, а натомість з'явилися цегляні під жерстю і шифером, подекуди з теле­візійними антенами над дахами, вибоїста бруківка сховалась під асфальтом, обабіч пролягли тротуа­ри, поставили стовпи з ліхтарями, а на місці об­шарпаного ларка дядька Морса — сучасний голубий кіоск морозива та газованої води.

Чим ближче вокзал — приземкувата Одноповер­хова споруда, облицьована білою плиткою, — тим гостріше усвідомлював, що вперше з початку пошу­ку говоритиму з сторонніми людьми про батька. По­клав собі не називати прізвища. Досить фотографії, щоб пригадати, якщо взагалі можливо втримати в пам'яті вісімнадцять років чиїсь риси обличчя, коли людина мигнула, не викликавши цікавості. Але я надіявся...

На вокзалі тихо. Пахло необжитим помешкан­ням. У залі чекання жодного пасажира. Тільки біля буфетної стойки кілька відвідувачів розливали по склянках біле міцне. Кабінет начальника зачине­ний, і я зайшов до квиткової каси, тісної кімнати з віконцем у коридор. Мені не треба було відрекомендовуватись огрядній, із знудженими очима касирці в літах, зодягнутій у чорний сатиновий ха­лат. Жінка мене знала, бо лише навесні давала свідчення у справі Миколи Горака, що зчинив бій­ку в буфеті і підколов студента.

Вона звелася, струсивши сонливість, і з цікавістю втупилась у моє обличчя. Я силкувався пригадати її ім'я і по батькові, та попервах запитав:

—Як тут у вас?

—Спокійно. Під вечір, коли прибуває робочий поїзд, трохи збирається пасажирів.

—Ви, здається, давно працюєте на вокзалі?

—Давненько, — навіщось переклала квитки, шматочки цупкого картону, з місця на місце.

—А з якого часу?

—Відразу після визволення міста.

—І багато у вас ветеранів?

Касирка на мить задумалась.

—Уже ні, я одна залишилась.

От і все: більше нікого мені розпитувати. Видо­був фотокартки і нараз згадав.

—Ядвіго Марківно, ось гляньте на цих військо­вих, — подав їй. — Може, когось із них бачили в сорок четвертому році?

—У сорок четвертому?

Жінка пригасила своє здивування і пильно роз­глядала фотографії.

—Боже, які молоденькі, — прошепотіла. — Ні, не пам'ятаю, їх багато сходило: і поранених, і де­мобілізованих.

—А які тоді поїзди зупинялись?

—Військові, на хвилину-дві, не більше. А ще в сім вечора на десять хвилин єдиний пасажир­ський, що й тепер курсує.

Я, мабуть, мав пригнічений вираз, бо касирка розрадливо сказала, ніби виправдовуючись:

—Вам їх ніхто через стільки років не впізнає. Коли б відразу...

Я вийшов на перон, сів на лавці неподалік дзво­на, щоб зібратися з думками. Навколо порож­ньо, аж ген кілька вагонів із міндобривами та лісом, самотньо стриміли великий чорний паровоз­ний водогін, напірна башта і червона рука сема­фора. Від розпечених сонцем шпал та рейок у по­вітрі стояв гострий дух металу і мастил. Безлюд­дя породжувало тривожне відчуття самотності й безвиході, а безконечна залізнична колія, що гу­билася на обрії, тоскно кликала кудись удалеч, де, здавалося, позбувся б своїх клопотів і печалі.

Перекинута Куртієм і Горжієм галузка в мину­ле спопеліла на вокзалі, і я залишився з тим, що мав раніше. Касирка переконливо довела, що видо­бути з пам'яті чиєсь обличчя, котре мигнуло давним- давно, неможливо. Воно втямки людині, якій до­роге або вкарбувалось за якихось виняткових об­ставин. І треба знайти таку людину. Але де її шукати?

Дивився на рейки, вагони, напірну башту, і чо­мусь довше затримувався погляд на привокзальному водогоні. Авжеж, ми хлопчаками любили вліт­ку підкрадатися до нього, відкручувати затулку й прямо в трусах і майках купатися під грубим стру­менем води, що пахла залізом, димом та жужели­цею. Я тоді мріяв вивчитись на машиніста і заздрив Борисові Осовському, батько якого працював по­мічником машиніста і дозволяв йому інколи забра­тися в маневрову «овечку» та прогудіти на все міс­то. А мені й досі не пощастило зазнати тої втіхи.

Звівся. Від сидіння справа не зрушить з місця. Краще виладнати ще один прогін паркану. До су­тінок устигну. Вже набив руку. Я прискорив кро­ки.

Спочатку не звернув уваги па тарахкання бляхи, але воно гучнішало, чим ближчав мій провулок. Мабуть, хтось із сусідів щось майстрував. Понеді­лок, сказав Придиба, важкий день, щоб розпочина­ти перекриття.

Проте я зрадів: здалеку помітив на даху нашої хати руду чуприну Василя Хавари, що зривав толь, а за причілком дядько Гаврило вправлявся з жер­стю. Відтинок паркану наче сміявся, показуючи великі зуби-штахети. Чому Горак перемінив своє рішення? Василь угледів мене й скрутив із толю трубку, на зразок підзорної, й пустотливо напра­вив її у мій бік. Як він туди вибрався? У нас не було драбини. Може, приніс Балюк?

Тільки ступив на подвір'я, як із хати вибігла ма­ти, збуджена й розпашіла від плити.

—Чого ж ти мене обманув, Арсене? — мовила ображено. — Прийшли люди, а в мене ніякого за­пасу харчів.Навіщо ти це зробив?

—Не обманював я тебе. Ми домовились на зав­тра. Не віриш — запитай.

—Ах, Арсене, як вийшло негарно, — і мати, за­клопотана, метнулася на веранду.

За хатою, під грушею за столом, що навпроти вікна моєї кімнати, працював Горак, підперезаний брезентовим фартухом, з прилиплою цигаркою до губи. Дерев'яним молотком він загинав жерсть. Глипнув на мене, прискалив око від диму.

—Ти вже звиняй за порушення угоди, — сказав півжартома, ляснувши себе по коліні. — Але мій ревматизм показує на дощ.

Я зиркнув на його ноги, взуті в міцні черевики із залізними клепами. Вони мені ні про що не свід­чили.

—В окопах нажив, — поворушив Горак правою ногою, — то тепер маю за барометра. Отак. Раніше почнемо — раніше закінчимо. І нехай не бідка­ється Віра Матвіївна.

—Вам допомогти?

—А що ти мені допоможеш? — запитав достоту так, як уранці я матір. — 3 Балюком ставив пар­кан?

—Сам.

—Угу, — схвально-здивовано прогув і загатив молотком по жерсті.

Я почувався зайвим. І щоб якось прислужитися Горакові, приніс із сарая два листи жерсті, потім стояв і стежив за його вправними руками, що з'єд­нували листи, брали їх на замок. Василь на даху готував місце під нове покриття. Дістався він туди по груші.

—Гарну виписав бляху, — похвалив Горак. — М'яка і кріпка. Ще б пофарбувати її мідянкою — і сто років не заглядай.

—Де ж її взяти? В отця Онуфрія?

—Батюшка не дасть, — посміхнувся дядько Гав­рило.

З подвір'я долинув голос Романа Гнатовича, що вітався з матір'ю. Під хатою загупали його кроки, й з-за причілка спершу з'явилась драбина, а по­тім він у брилі та в робочій одежі.

—Ну, Гавриле, я тобі цього не подарую, — Балюк приставив драбину до стіни.— Ми ж домови­лись, що покличеш мене. Га? — Із задоволенням потиснув Горакові руку, подав мені.

—Але ж ти почув, Гнатовичу, — виправдовував­ся дядько Гаврило. — Почув.

—Хіба не почуєш? — підморгнув мені Балюк. — На весь куток виляски йдуть,— погладив долонею жерсть.— Файна. І вже встиг паркану шмат поновити.