Чтение онлайн

—Значить, вирішив покопатись?—запитав без­виразно.

—Хочеться.

—Я тебе розумію, але...— потер лоба, нахмурив­шись.— Марна трата часу, голубе. Відступаючи, фа­шисти залишали диверсантів, шпигунів і всяку по­гань, яка полювала на наших військових. Поспитай Великошича, він тобі розповість. З радістю допоміг би, та сам бачиш,— зважив справи на долоні,— тут жодного факту, вартого уваги. Не знайшов я їх.

І не міг знайти, подумки додав я, бо вони підпа­ли під узагальнення. Об'єктивна причина була: війна, відкрита і таємна. Тому я не звинувачував Кедровського в несумлінності. Мабуть, на його місці вчинив би те ж саме. Платон Сидорович провів ме­не до хвіртки, тримаючи в руці примхливо виріза­ну поличку, від якої я відмовився, пообіцявши за­вітати по неї іншим разом.

На розі мурованого паркану оглянувся — він стояв, широкий і натоптуватий, майже торкаючись плечима стовпів хвіртки, і дивився мені вслід. Йо­го намагання переконати мене в недоцільності по­шуку, як не дивно, викликало протилежне бажання, зміцнило його. До того ж я добув уже два факти.

Коли попереду сяйнули великі вікна універмагу, вирішив забігти до Олі.

Як на злість, біля її прилавка товпилися покуп­ці, переважно чоловіки — приміряли брилі з рисо­вої соломки. Оля помітила мене і ледь кивнула, мені видалось, що вона ображалась, бо надто ре­тельно обслуговувала покупців, більше не звертаю­чи на мене уваги. Авжеж, гнівалась, що вчора не подзвонив, не зайшов і взагалі не бачились. З на­реченими, напевне, слід частіше зустрічатись. У ме­не підупав настрій. По всьому, нам не доведеться поговорити, перекинутись хоча б словом, і я намі­рився йти.

—Арсене, зажди,— голосно сказала Оля, і чо­ловіки зацікавлено повернули голови.

Вона, зашарівшись, залишила свою секцію і пе­рейшла в галантерею, сперлася ліктями на прила­вок, я схилився до неї. Близько, майже впритул її обличчя, а мої очі чомусь усе прагли ковзнути нижче, до вирізу халата на грудях, де в трикутнич­ку звабливо округлювалось біле тіло.

—Куди ти запропастився?—запитала стурбова­но, притримуючи пальцями волосся, щоб не закри­вало чоло.

—Нікуди. їздив.

—Але ж ти у відпустці, — не стримала докору в голосі.— І так увесь місяць? Я навмисне поміняла­ся змінами, щоб після обіду позагоряти з тобою, щоб вечорами разом... Дивись, які гарні дні.

—Робота, Олю,— промимрив і торкнувся її ого­леного ліктя.

—Робота,— зітхнула.— Батько замість тебе до­мовляється з Гораком про ремонт. Не серйозно, Ар­сене. Ти ніби хлопчик. Батько здивований...

—Продавець!— покликав хтось із покупців.

—Зараз,— невдоволено відгукнулась Оля.— Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила те­бе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.

—Олю!..— наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.

—Ах, Арсене, як я тебе люблю,— шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, схова­лася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке за­буття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признати­ся їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, бо­ячись розхлюпати, розгубити почуття, якими спов­нювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що ди­вилися на неї, перемовлялись, І в тому різноголоссі розрізняв її оксамитний голос, вбирав його і гро­мадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і про­шепотіла:

—Іди, Арсенчику, йди. О другій...

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я по­ніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кіно­театр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тон­ким шовком плаття, що майже не приховувало йо­го знадливих опуклостей. Вона довірливо линула до мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу... Заради якихось даху і парка­ну, що нічого не важили в житті, моє щастя відда­лилось. Навіщо я піддався на материне вмовлян­ня? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедба­ний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

—Здоров, Арсене!— Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску.— Ох і пе­че... А ти куди зранку?

—Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, ма­буть, намагався оцінити мій стан.

—Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулиця­ми й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурю­ючись. його обличчя було сіре від пилу, а зморш­ки розбігалися від очей тоненькими світлими про­мінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного викли­ку, а попереду ще повний робочий день.

—Як справи, Арсене?

—Учора був у Вінниці, в Куртія.

—В якого Куртія?

—У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

—Як ти його розшукав? — жваво запитав Сер­гій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зирк­нув на мене червоними від неспання очима.

—Мати сказала.

—Ну-ну і що? — не терпілося йому.

—Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

—Та-ак,— слідчий замислено покусував нижню губу.— Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді хо­дили?

—Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

—З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

—Авжеж,— стенув я плечима.

—Хм!..— він якось мляво посміхнувся. — А чо­му не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.

—Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — ска­зав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зо­середжуючись.

—Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

—Нічого. Кедровський радить не братись, мов­ляв, дарма згаю час. І мати теж.

—Матір я розумію... Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить,— заспокоїв мене.— Справ­ді, батько міг дістатися сюди поїздом або попут­ним транспортом.

—Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

—Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею.— Ех, впасти б зараз на ліжко...

Він мріям про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.