Чтение онлайн

Вона мала рацію, і я не перечив. Навіть стало незручно й соромно.

—Більше не буду, — пообіцяв їй. — На добра­ніч, мамо.

Сон не йшов. Спливали останні події, й виринало два запитання: коли повернулася Шепета з обходу колії — до того, як пішов Карпань, чи опісля? Хо­дила вона кудись до мого другого приїзду чи за­лишалася на чергуванні? Два запитання, але за ними крились, як мені здавалось, страшні злочини в минулому. Й ось я ледве не поплатився життям за свою цікавість. Затим ніяк не міг добрати, що штовхало Шепету в спільники? Страх? Заздрість?..

Вранці я за звичкою рвучко схопився на ноги і, скрикнувши, сів на ліжко. Очманіло дивився на розпухлий щиколоток. Доторкнувся до нього — про­низливий біль вернув мене до вчорашнього вечора. Вбігла мати, вже одягнена, з кописткою, якою ви­ймала із пральної машини білизну.

—Що трапилось, Арсене?

Я силкувався видушити посмішку. А мати при­кипіла очима до моєї ноги. Присіла і, розглядаючи її, легенько провела по пухлині пучками.

—Господи, що це? Коли? — стривожилась. — Арсене...

—Оступився, — сказав, що спало на думку. — Легкий вивих. Ти не хвилюйся.

—Оступився? Але ж ти їздив, — засумнівалась, оглядаючи мене всього. Нараз її очі зупинились на лівій руці. Я й собі глянув — на рукаві жовтої фут­болки проступала риска засохлої крові. Напевне, вві сні ліг на руку і придушив рану. — А це? — про­шепотіла сполотнілими губами.

—Дрібниці, до весілля заживе, — я намагався звести на жарт, щоб розраяти її.

Мати звелася, відійшла і сперлася плечем на од­вірок. Зажурено дивилася на мене. Я не знав, куди подітися від її погляду.

—І чого я не відрадила тебе від цієї професії? Чого? Все життя себе каратиму, все життя, — заго­ворила тихо, мов сама до себе. — Вивчився б на вчителя, інженера, на будь-кого, і моє серце... Ох, не витримає. Передчасно... — Заплакала.

Я сидів і мовчав, похиливши голову, почувався страшенно винним перед нею. Але що мені робити? Кинути роботу? Дурниці. Не щодня ж перетинати­муть шлях дротом, щоб вибити з сидіння. Тепер матір не переконаєш, що їй нічого боятися за мене. Не повірить. Тепер не спатиме, коли я десь затри­маюсь. І з її серцем... Я завбачливо став на одну ногу, хотів підійти до матері, але вона кинулась до мене, обняла, ховаючи обличчя на шиї. Яка во­на маленька, тендітна й беззахисна.

—Арсенчику, дитино моя! — схлипувала, і га­рячі сльози падали на мою шию. — Бережи себе. Ти ж у мене один, один...

—Добре, мамо, добре, — стримував зрадливий голос, щоб не виказував збентеження та розчуле­ності.

Я досі вважав себе дорослим, але, мабуть, для матері назавжди залишився дитиною.

—Ти лягай, лягай, — забідкалась. — Я викличу лікаря.

—Не треба лікаря. Поклади компрес — і стух­не, — порадив їй.

—Покладу, покладу, — підтримуючи мене, наче маленького або дуже хворого, вкрила ковдрою. — Я зараз, зараз.

На порозі оглянулась, засмучена й розгублена. От і поїхав на блокпост. От і не дізнається мати... Дивився у стелю і від безсилля кусав губи. Спробу­вав, зціпивши зуби, поворушити стопою — нила, але рухалась. На днів три-чотири виб'є вона мене з ко­лії. Скільки б встиг за цей час! Прийшла мати і почала мовчки накладати компрес. Обережно, май­же нечутно торкалася пальцями ноги, все погляда­ючи на мене, чи не відіб'ється біль на чолі.

—Давай руку.

До рани присохла марля, і мати не наважувалась її відірвати. Я вхопив за кінчик і різко смикнув. Ну, рука загоїться швидко. їй менше перепало. Ото коли б на швидкості й грудьми... Хтось непогано вигадав. А щоб убився, тихцем зняв би дріт — і ніяких тобі слідів. Пиши — нещасний випадок. По­передження серйозне.

Я глянув на етажерку, вибираючи книжку, щоб не думати про вчорашнє, про неприємне. Ніколи не захоплювався детективною літературою. Мати вва­жала її несерйозною і виховала мене на творах класиків та сучасних письменників. Значно пізніше, десь у восьмому класі, почув про твори Сіменона, Едгара По, Агати Крісті, Конан-Дойля. Хлопці торочили про якихось Шерлока Холмса і комісара Мегре. Я поцікавився і прочитав якусь річ. У ній розгледів холодну нарочиту вигадливість. Я вже мріяв стати слідчим і зі слів Великошича знав, що то нелегка щоденна робота з людьми, не позбавлена небезпеки, яка вимагала терпіння, спостережли­вості, пильної уваги до дрібниць і знання психоло­гії. Найбільше припала до душі книжка «Сержант міліції».

Але взяв «Молоду гвардію». Розгорнув на остан­ніх сторінках, де описано жахливі тортури. «Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами....

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстром Брюкнером, кров текла по обличчю, голова безсило хилилася, але Ваня раз по раз намагався її під­няти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

Що, не можете?.. — сказав він. — Не може­те!.. Скільки країн захопили... Відмовились од че­сті, од совісті... а не можете... сил нема у вас...

І він засміявся...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до остан­ньої хвилини доглядала подруг, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтину, пе­релякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі скривавлена, горіла п'ятикутна зірка».

Уже не відчував власного болю, переймаючись тривогою за долю підпільників, співчував їм, охоп­лений ненавистю до катів. А десь же ходили по землі ті фенбонги і брюкнери, мали сім'ї і вихову­вали дітей, сміялись, утішалися життям. Вони ні­чим не відрізнялись у натовпі, на їхніх руках не проступала кров замордованих. Може, і вбивця Карпаня, Замрики та мого батька теж знаходився десь недалеко, якщо зумів вистежити мене і перет­нути дорогу дротом. Хто ж він? Згадав, як мені привиділось чиєсь обличчя і п'ятірня за вікном, коли я вночі розглядав справи, і тепер дріт. Нев­же Степан Горак, брат Миколи? Але як? Шепета?..

«...Багато хто з молодогвардійців не міг іти сам. Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню. Вітю Петрова з виколотими очима вели попід руки Рагозін та Женя Шепелєв. Володі Осьмухіну відрубали праву руку, але він ішов сам. Ваню Земнухова винесли Толя Орлов та Вітя Лук'янченко. За ними, хитаючись, мов билинка, йшов Серьожка Тюленін...»

Незчувся, коли зайшла мати. Побачив її уже зі згортком свого брудного одягу, який сховав і зби­рався нишком випрати. Мати сумно розглядала його, а я принишк, очікуючи неприємну розмову й позираючи з-за книжки.

—Обманюєш мене, — зауважила гірко. — Я ж не питаю, куди ти ходив, що робив. Але, коли щось трапиться, хто ж тобі допоможе?

Вона так і не діждалась від мене ні виправдання, ні каяття, ні вибачення. То стосувалося моєї робо­ти, і якщо справді спіткає мене лихо, матері по­близу не буде і нічим вона не зарадить. Хай виба­чає мені за мовчання. Хоч би небагато днів про­тримала мене в ліжку нога: це і паркан стоятиме незакінченим, і зникнуть сліди біля дерева в лісо­смузі. А вони після дощу чіткі й дещо б розповіли.