Чтение онлайн

— Годі вже розмов, — сказала вона. — Балачкам край. Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

І Роланд кохав її востаннє. Вони зливалися в одне, шкірою і диханням, а вітер надворі, як хвиля прибою, невпинно летів на захід.

Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на місяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посмішка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіолетовому шовку.

Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відповідь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від трансу, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голова безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.

Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала людську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подивилася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як ії братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.

Від цієї думки уява послужливо намалювала їй картинку: Елдред Джонас і Корал Торін голі кохаються в ліжку під звуки дешевого піаніно внизу, що награє «Ред дерт бугі». І Корделія завила, мов собака.

Вона знавісніло кинулася натягати шовкову блузку через голову опудала. Наступними була спідниця Сюзен для верхової їзди. Після спідниці — пара її капців. І нарешті замість сомбреро опудало отримало один з весняних капелюшків Сюзен.

Вуаля! Опудало-хлопчик перетворилося на дівчинку.

— І я тебе впіймала на гарячому, — прошепотіла вона, дивлячись на його червоні руки. — Я знаю. Знаю. Не вчора на світ народилася.

Вона віднесла опудало до кучугури листя на моріжку. Поклала близенько, тоді нагребла листя й запхала під червону сорочку, роблячи імпровізовані груди. По тому дістала з кишені сірника і запалила.

І тут же, наче спільник, налетів вітер. Корделія торкнулася сірником сухого листя, і невдовзі всю кучугуру охопило яскраве полум’я. Вона взяла дівчину-опудало і стала перед багаттям. Не чула ні тріскотняви феєрверків, що долинала з містечка, ні хрипіння парового органа в «Зеленому серці», ні групи вуличних музикантів-мар’ячі, які грали на Нижньому ринку. Коли вгору злетів палаючий листок і закружляв на вітрі небезпечно близько до її волосся, вона ніби й не помітила. В її широко розплющених очах була порожнеча.

Коли багаття сягнуло апогею, Корделія підступила до нього і вкинула опудало у вогонь. Полум’я ухнуло жовтогарячими язиками, в небо шугонув стовп іскор і листя, що палало.

— То нехай буде так! — закричала Корделія. Відсвіти полум’я перетворили сльози на її щоках на кров. — Гори, гори! Згоряй!

Лялька в одязі для верхової їзди зайнялася. Її обличчя обвуглювалося, червоні руки палали, білі очі-хрести стали чорними. Язики полум’я вже лизали капелюшок, загорілося обличчя.

Корделія дивилася, стискаючи і розтискаючи кулаки, не звертаючи уваги на іскри, що обпалювали шкіру, і на охоплене полум’ям листя, яке вітер підхоплював і відносив у бік будинку. Тієї миті вона не звернула б уваги, навіть якби будинок зайнявся.

Вона стояла перед багаттям, поки опудало в одязі її небоги не перетворилося на попіл, що лежав на верхівці купи попелу. А тоді, повільно, наче іржавий робот, побрела до будинку, лягла на диван і заснула мертвим сном.

Було пів на четверту ранку перед Жнивами, коли Стенлі Руїс вирішив, що можна вже припиняти роботу. Остання музика стихла двадцять хвилин тому — Шеб витримав на годину довше, ніж мар’ячі, і тепер лежав, хропучи, обличчям у тирсі. Сей Торін була у себе нагорі. Великих мисливців за трунами не було видно. Стенлі здогадувався, що ту ніч вони провели у Будинку-на-набережній. Також він подумав, що їм запропонували якусь чорну роботу, але впевнений у цьому не був. Він підвів погляд на скляні очі двоголового Зірвиголови.

— Та й знати не хочу, друже, — сказав він. — Все, що я хочу, — поспати годинок із дев’ять. Завтра будуть справжні гульки, вони не розійдуться до світанку. Отож…

Раптом десь поза будівлею пролунав пронизливий вереск. Стенлі смикнувся від несподіванки і вдарився об шинквас. Шеб, що лежав коло піаніно, підвів голову, пробурмотів «Шо таке?» і знову гепнувся головою об долівку.

Стенлі не мав ані найменшого бажання дізнаватися, хто кричав, але зробити це йому все одно довелося б. Голос був як у тієї сумної старої сучки Петті Гулящої.

— Я б із задоволенням викинув твою провислу стару дупу з міста, — пробурмотів він і нахилився під шинквас. Там стояли два ясеневих дрючки — Гамівний і Вбивця. Гамівний був із гладенького дерева і гарантовано вирубував порушника на дві години, якщо знати, в яке місце довбешки гахнути.

Порадившись зі своїми інстинктами, Стенлі взяв другого дрючка, коротшого, ніж Гамівний, розширеного угорі. На робочому кінці Вбивці стирчали гвіздки.

Стенлі проминув шинквас, вийшов у двері й опинився у напівтемній коморі, заставленій діжками. Пахло ґрафом і віскі. У дальній стіні були двері, що виходили на заднє подвір’я. Підійшовши до них, Стенлі зробив глибокий вдих і відімкнув їх.

Він весь час очікував, що Петті знову заверещить, як недорізане порося. Але надворі було тихо. Лише вітер завивав.

«Може, мені пощастило, і її вколошкали», — подумав Стенлі. Прочинив двері, водночас відступаючи назад і тримаючи дрючок із гвіздками напоготові.

Петті ніхто не вколошкав. Одягнена в нижню сорочку, всю в плямах, повія стояла на стежці, що вела до вбиральні на задньому подвір’ї. Вона дивилася на небо, стискаючи руки над грудьми під індичою шиєю.

— Що таке? — спитав Стенлі, швидко підходячи до неї. — Ти своїм криком вкоротила мені віку на десять років.

— Місяць, Стенлі! — прошепотіла вона. — Ти тільки глянь на місяць!

Він підвів погляд. І від побаченого його серце стислося. Але він намагався не показувати цього і розважливим спокійним тоном сказав:

— Та годі тобі, Петті. Це просто курява. Подумай головою. Ти ж не забула, який сильний вітер дмухав упродовж усіх цих днів. І дощу не було, щоб прибити пилюку до землі. То це пилюка, та й по всьому.

Але на куряву то було не схоже.

— Я не сліпа, — прошепотіла Петті.

У небі, за туманом, що скидався на криваву пелену, висів Місяць-Демон. Шкірився до них і підморгував одним оком.

Поки повія і бармен витріщалися на кривавий місяць, Кімба Раймер пчихнув і прокинувся.

«Чорт. Застудився на Жнива, — подумав він. — Зважаючи на те, скільки мені доведеться наступні два дні провести надворі, це може перерости в…»

Щось залоскотало йому кінчик носа, і він знову пчихнув. Звук, що вирвався з його вузьких грудей і пересушеного горла, прорізав темряву кімнати як постріл із малокаліберного револьвера.