Чтение онлайн

— Яка осінь?! — обурився фермер. — Таж серпень надворі. Та хай би навіть осінь, у тебе ж він однаково не перетруджується, та й харчі, сподіваюся, належні. Що ти йому даєш?

Господар розказав. Фермер недовірливо похитав головою і знову оглянув мене від ніг до голови.

— Друже мій, не знаю, хто об’їдає твого коника, але якщо твій кінь отримує все, що йому належиться, вважай, що я не розуміюся на конях. Ти ганяєш його до сьомого поту?

— Та ні, ми їздимо дуже тихо.

— Тоді помацай тут, — наполягав фермер і провів рукою мені по шиї та плечу. — Він розігрівся і змок, як кінь, якого щойно вивели з пасовища. Я б радив тобі частіше заглядати до стайні. Ненавиджу когось підозрювати, та й, слава Богу, не доводиться, бо вдома я чи відлучаюся, на моїх людей завжди можна покластися. Та є на світі покидьки, які кого завгодно обкрадуть, а безмовну тварину — і поготів. То ти розберися. — А робітникові, який прийшов відвести мене до стайні, він наказав: — Дай цьому коневі потовченого вівса, та не шкодуй, скільки схоче, стільки дай.

«Безмовна тварина»! Авжеж, ми й справді безмовні. От якби я вмів говорити, я б розповів господареві, куди втікає мій овес.

Зазвичай мій конюх приходив на роботу о шостій ранку. Разом із ним приходив хлопчик, який завжди приносив зі собою накритого кошика. Найперше вони йшли до комори, де зберігалося зерно. Я бачив, як вони, ледь причинивши двері, відкривали скриню з вівсом і насипали зерно в невелику торбину, яку хлопець ніс додому.

Після відвідин фермера-джентльмена минуло днів п’ять або шість. Хлопчисько щоранку приходив до стайні, але одного разу, щойно він, наповнивши торбу, вийшов надвір, двері стайні різко розчинилися, і до приміщення, міцно тримаючи хлопця за руку, ввійшов полісмен. Ще один полісмен зайшов за ними, замкнув двері зсередини і запитав:

— Ну, хлопче, ти нам покажеш, де твій батько тримає корм для кролів?

Хлопець, не оговтавшись від страху, розплакався, зашморгав носом, але назад дороги не було, і він повів полісменів до комори. У коморі полісмени знайшли порожню торбу, як дві краплі води схожу на ту, що лежала з вівсом у кошику хлопця.

Філчер саме чистив мені ноги. Коли невдовзі полісмени зацікавилися і його персоною, він страх як обурився, зчинив галас, але його швидко забрали до відділку, прихопивши разом з ним і сина. Згодом я дізнався, що хлопчиська відпустили, а Філчер, за постановою суду, мав два місяці провести у в’язниці.

Містер Барі дуже ретельно шукав заміну Філчерові, і за декілька днів я мав нового конюха. То був високий, статечний молодик, але якби комусь забаглося провести конкурс на найбільшого конюха-брехуна, наш Альфред Смерк [71] був би його беззаперечним фаворитом. Зі мною він поводився дуже лагідно, я не чув від нього жодного лайливого слова, а коли до стайні приходив господар, він у його присутності тільки те й робив, що чепурив мене та пестив, не покидаючи ні на хвилину. Перед виходом надвір, він, щоб надати мені гарного вигляду, мокрим гребінцем вичісував гриву та хвіст, а копита змащував олією. А от чистив їх абияк, за підковами стежив абияк, та й шерсть на мені вичищав абияк, немов доглядав не за конем, а за коровою. Із таким «дбайливим» конюхом мундштук мій вкрився іржею, сідло не висихало від вологи, а підхвістя геть зашкарубіло.

Альфред Смерк вважав себе великим красенем. Він довго-довго крутився перед дзеркалом у комірчині, пригладжував волосся, підкручував вуса і поправляв краватку. Розмовляючи з начальством, він завжди казав: «Так, сер! Слухаюся, сер!», — і прикладав до капелюха руку, то ж всі щиро вірили, що таких робітників, як Альфред Смерк, ще треба пошукати, а містерові Барі неймовірно пощастило з ним. Та, правду кажучи, такого ледацюги й брехуна, як цей Альфред Смерк, я ще зроду не бачив. Звичайно, дуже непогано, коли до тебе гарно ставляться і таке інше, але ж кінь потребує і догляду.

Моїм стійлом був просторий загін, де я стояв без прив’язі, і все було б чудово, якби мій конюх частіше його вичищав. Та в тім-то й річ, що Смерк ніколи не зчищав старої соломи, і вона пріла та гнила зісподу, а нестерпний сморід отруював повітря у стайні. Випари від підлоги роз’їдали й подразнювали очі, навіть відганяли апетит.

Якось, зайшовши до мене, власник стайні зауважив:

— Альфреде, тут так смердить, що не можна встояти. Як думаєш, може, треба почистити стійло та промити його як слід?

— Так, сер! — відповів Альфред Смерк, прикладаючи руку до капелюха. — Одне ваше слово, і все буде зроблено. Але знаєте, лити воду не дуже-то добре, бо до тих коней так легко чіпляється застуда.

— Ну що ж, — погодився власник стайні, — я й сам не хочу, щоби кінь застудився, але ж сморід у стайні б’є наповал. Чи, може, десь каналізація забилася?

— О, добре, сер, що ви про неї нагадали. Мені вже й самому здавалося, що з неї добряче тхне, то, може, таки справді в ній причина?

— Ну, тоді знайди муляра, нехай прийде і гляне, що там сталося, — розпорядився власник стайні.

— Так, сер, буде зроблено, сер!..

Прийшов муляр, дібрався до каналізації, але не виявив жодних пошкоджень. Зробивши свою справу, він поклав цеглу назад, заляпав її розчином та пішов, узявши з власника п’ять шилінгів за роботу. А сморід у загоні як був, так і далі стояв. До того ж, від вогкої та гнилої підлоги мої ноги слабшали, неначе від якої недуги.

— Не розумію, чого йому бракує? — дивувався містер Барі. — Він став такий незґрабний, от-от впаде.

— Ваша правда, сер, — підтакував Альфред, — я й сам це помітив під час прогулянки.

Під час прогулянки, аякже! Коли мій господар поринав у роботу, я міг цілими днями стояти у стійлі, не розминаючи ніг, а годували мене, як коня-ваговоза. Такий догляд погано впливав на моє здоров’я, й іноді я ставав млявим, відчуваючи важкість у всьому тілі. Та переважно був збудженим та неспокійним. Зелений корм або висівки ще могли б мені допомогти, та Смерк не давав мені ні того, ні того. Що ж до коней, то він виявився не тільки брехуном, а й невігласом. Завдяки його старанням замість прогулянок чи зміни раціону на мене чекали ветеринарні піґулки та порошки. У мене їх впихали проти моєї волі, а почувався я після них — словами не передати!

Урешті-решт мої копита стали такими чутливими, що під час однієї з прогулянок, кілька разів наступивши на розсипаний по дорозі щебінь, я двічі так спіткнувся, що в Лансдауні [72] господар зупинив мене біля ветеринара і попросив, щоб той оглянув мене. Швидко оглянувши всі чотири копита, ветеринар сказав:

— У вашого коня гниють стрілки, і то вже давно. Копита через це стали дуже чутливими. Дивно, як він ще стоїть на ногах. Невже, ваш конюх досі цього не помітив? Зазвичай такі речі трапляються у занедбаних стайнях, котрі як слід не вичищають. Якщо ви приїдете завтра, я спробую щось зробити, дам мазь для копит і покажу вашому конюхові, як її наносити.

Наступного дня мої копита ретельно почистили і наклали компрес — віхоть, змочений у якійсь їдкій рідині. Неприємне, скажу вам, відчуття.

Ветеринар наказав, щоб мій загін щодня ретельно вичищали і стежили за чистотою підлоги, а мене годувати пареними висівками, давали трохи зеленини та зерна і годували так до повного зцілення. Гарний догляд зробив свою справу, я швидко одужав, та містер Барі так обурювався тим, що його двічі пошили в дурні його конюхи, що зарікся тримати коней і вирішив у разі потреби їх винаймати. Мене потримали ще трохи і, коли копита загоїлися, знову продали.