Чтение онлайн

Кажучи це, він щосили огрів свою шкапу батогом, і та одразу погнала клусом.

— Ні, Джеку, — промовив Джері, плескаючи мене по шиї, — шилінг того не вартий, правда, старий?

Джері категорично відмовлявся гнати коней навскач тільки тому, що комусь цього хочеться, і в нього ми завжди ходили гарним, рівним кроком. Та при потребі він умів, за його власним висловом, підкинути дровець у грубку, якщо на це була поважна причина.

Пригадую, одного ранку ми стояли на стоянці та чекали клієнтів, коли раптом якийсь молодик із важкою валізою, ненароком наступивши на апельсинову шкірку, послизнувся і з розмаху впав на тротуар.

Джері першим підскочив до перехожого і допоміг йому підвестися з землі. Той, мабуть, дуже сильно вдарився і, коли Джері вів його до найближчої крамниці, ледве йшов. Завівши потерпілого досередини, Джері повернувся на стоянку, та не минуло і десяти хвилин, як із крамниці вийшов продавець і гукнув нас до себе. Ми під’їхали.

— Ви змогли б довезти мене на Південно-Західний вокзал? — запитав незнайомець. — Через це безглузде падіння я втратив трохи часу, але мені кров з носа треба встигнути на дванадцятигодинний потяг. Якби ви згодилися підвезти мене до вокзалу, я був би дуже вдячний, ще й доплатив би вам трохи.

— Постараємося встигнути, — мовив Джері й додав: — Ви певні, що зможете їхати?

Справді, чоловік був блідий, слабкий.

— Я мушу їхати, — запевнив він. — Будь ласка, відчиняйте двері, і не гаймо часу.

За хвильку Джері вже сидів на козлах, щось весело мені сказав, ляснув віжками — і я зрозумів його без зайвих слів.

— Джеку, хлопчику, гайда! — крикнув він. — Покажемо їм усім, як ми літаємо, коли самі того захочемо.

Швидко рухатися центром міста в білий день, коли вулиці заповнені каретами, — справа не з простих, але ми з Джері перевершили самих себе. Коли гарний візник і його добрий кінь читають думки один одного, вони творять дива. Я відчував найменший порух повода, і Джері вміло з цього користався. Це дуже велика штука, коли ви в Лондоні, у потоці карет, омнібусів, возів, фургонів, візків, кебів і вантажних платформ, які рухаються вперед і назустріч зі швидкістю пішохода. Хтось повзе, хтось їде швидше, і ті, що швидше, намагаються прорватися уперед. Омнібуси що декілька хвилин підбирають пасажирів, і екіпажі, які ідуть за ними, змушені або й собі зупинятися, або йти на обгін. Ви теж можете ризикнути когось обігнати, але не факт, що хтось інший і собі не захоче пірнути у вузенький прохід, і от ви знову змушені плентатися за омнібусом. А потім у вас таки з’являється нагода вирватися вперед, і ви влізаєте в таку вузьку щілину, що дюйм лівіше чи правіше — і колеса ваші й чужого екіпажа неминуче зчепляться. Ви благополучно обігнали омнібус — і впираєтеся в довжелезну вервечку карет, возів та екіпажів, що рухаються, наче черепахи. А потім і ця швидкість сходить нанівець, і треба чекати ще кілька хвилин, поки хтось з’їде у бічну вуличку, звільняючи шлях, чи втрутиться поліція. Тут треба вміти все: спритно, наче кіт, що женеться за мишею, пірнати у щойно відкриту шпарину; точно розраховувати час ривків; правильно оцінювати ширину проїзду (щоб не зчепитися колесами з сусіднім екіпажем); і, звісно, дивитися пильно, щоб зустрічне дишло не протаранило твої груди чи плече. Треба бути готовим до всього. Тож, якщо хочете вдень із вітерцем прокататися по Лондону, не чекайте легкої розваги.

Мені та Джері це було не вперше, і коли ми вправно маневрували по вулицях серед усього, що рухалося, ніхто не міг би з нами позмагатися. Біг я швидко та впевнено і беззастережно довірявся своєму візникові. Джері діяв спритно, але вмів і почекати, та й я його ніколи не підводив. За батіг він практично не брався, я все розумів із його слів. Коли Джері хотів, щоб я прискорив ходу, він голосно цокав язиком, а коли треба було повернути, він легенько натягував повід. Як бачите, ми чудово обходилися без батога.

Вуличний рух того дня був, як ніколи, насичений, але до початку Чипсайду [77] ми дісталися без пригод. Щоправда, потім ми потрапили в тисняву і простояли хвилини три-чотири, тоді наш пасажир визирнув у вікно і сказав:

— Напевне, краще піти пішки. Якщо ми тут застрягнемо, то я точно запізнюся.

— Все буде добре, сер, — запевнив його Джері. — Думаю, ми встигнемо. Тиснява не вічна, сер, та й ваша валіза, як бачу, важкенька.

Нарешті віз, що стояв перед нами, зрушився, і ми показали клас! Повертаючи то в один бік, то в другий, ми летіли як вітер і якимось дивом опинилися на Лондонському мості [78] саме тоді, коли вервечка кебів і карет жваво неслася до вокзалу, мабуть, поспішаючи на наш потяг. Ми влилися в живий потік і зупинилися перед вокзалом, коли на величезному вокзальному годиннику була за вісім хвилин дванадцята.

— Боже милий, та ми встигли! — вигукнув молодик. — Дякую вам, друже, дякую вам і вашому коневі. Ви мене так виручили, що тут ніякими грішми не віддячишся. Ось вам обіцяні півкрони… [79]

— Не треба, сер, а за ласку дякую. Нам теж сподобалося, як ми їхали. Але ж не стійте, сер, ідіть, там у дзвін уже б’ють. Гей, носильнику! Візьміть валізу цього джентльмена… Дуврська колія, дванадцятигодинний потяг… Беріть, — і, не чекаючи більше ані секунди, Джері розвернув мене, поступаючись місцем іншим кебам, що в останню мить поспішали до потяга. Ми з’їхали на узбіччя і чекали, поки стихне метушня.

— Ото прокаталися! — вигукнув Джері. — На славу! Бідолашний хлопчисько! Цікаво, що його так гнало на вокзал?

Часто, коли ми стояли, Джері розмовляв сам із собою, і я теж чув його слова.

Після повернення на стоянку кебмени те й робили, що кепкували з Джері: мовляв, такий правильний, а тільки випала нагода трохи заробити, так одразу погнав навскач туди, куди сказали.

— Скільки ж ти хоч заробив? — цікавилися вони.

— Ви стільки точно не заробите, — лукаво посміхався Джері. — А як на мене, то вистачить на кілька днів.

— Бреши більше! — гукнув хтось.

— Туману напускає, — запевнив інший. — Нас, значить, повчає, а себе не бачить.

— Знаєте, друзі, — озвався Джері, — той джентльмен пропонував мені півкрони, але я їх не взяв. Бачили б ви, як він тішився, що встиг на потяг! Мені такої платні цілком було досить. А що ми з Джеком час від часу любимо прокататися з вітерцем — то це, крім нас, нікого не обходить, правда ж?

— Ну, — розчаровано пробурмотів Ларі, — так ти ніколи не розживешся.

— Напевне, — погодився Джері. — Зате буду щасливим. Скільки разів я слухав заповіді і щось не пригадую, аби хоч одна казала: «Будь багатим». Чи візьмімо, до прикладу, Новий Завіт. Там стільки всякого написано про багатіїв, що я не хочу багатіти.

— Якщо колись ти і розбагатієш, — подав голос Старший, який досі сидів на своїх козлах та читав газету, — це буде тільки справедливо. Твоє багатство, Джері, буде чистим. А ти, Ларі, про статки навіть і не мрій: усі твої гроші йдуть на сирицю для батога.

— Як же інакше? — відрізав Ларі. — Мій кінь без батога і кроку не ступить.

— Ще скажи, що ти пробував обійтися без нього! Та варто батогові потрапити до твоїх рук, як у нього починається танець святого Віта. [80] Тебе це, може, і не втомлює, але коневі набридає. Сказати, чому ти постійно міняєш коней? Ти просто не даєш їм оговтатися, відчути власну силу.

— Та ні, просто мені з ними не щастить, — не погоджувався Ларі.

— І не щаститиме, — запевнив Старший. — Удача — пані перебірлива, вона віддає перевагу тим, у кого світла голова і добре серце. Принаймні, досвід у цьому переконує.

Сказавши це, Старший знову втупився в газету, а чоловіки розійшлися по своїх кебах.

Якось уранці, коли Джері завів мене в голоблі та вже пристібав посторонки, [81] до нашого двору увійшов якийсь джентльмен.

— До ваших послуг, сер? — шанобливо промовив Джері.

— Доброго ранку, містере Баркер, — привітався джентльмен. — Я б хотів обговорити з вами одну річ. Чи не могли б ви щонеділі возити до церкви місіс Бріґс? Річ у тім, що ми тепер відвідуємо Нову Церкву, [82] а вона далеченько, щоб туди ходити пішки.

— Дякую, сер, — відповів Джері, — але в мене шестиденна ліцензія. [83] Тож якщо я їздитиму у неділі, не маючи на те необхідних дозволів, я порушуватиму закон.