Чтение онлайн

Роман. А чом же ніхто інший, опріч вас, не ба­чив тих відьом?

Харитон. Бо дід, так во­ни средствія та­ко­го зна­ють, що спо­до­би­ли­ся їх ба­чи­ти!..

Роман. Неп­рав­да! Не­хай дід так зроб­лять, щоб ті відьми отут з'яви­ли­ся, тоді і я повірю!

Кирило (плює). Тьху! (Пішов).

Свирид. Ну… Тад­же ж і в книж­ках по­винні пи­са­ти про відьом?

Роман. Пи­шуть!

Пилип. Аяк­же! Мій стар­ший хлоп­чи­на якось чи­тав мені про "ба­бу-ягу, кос­тя­ну но­гу".

Роман. То ж ка­зоч­ка, а ка­зоч­ка - поб­ре­хенька. А є такі кни­ги, у кот­рих і прав­ду пи­шуть.

Харитон. Яку ж прав­ду?

Роман. А та­ку, що ба­га­то ще є лю­дей у ди­ти­нячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.

Свирид. Хто ж йо­го зна, котрій книжці і віри­ти?

Харитон. Стри­вай­те! Ну, а че­рез що ж не­ма у нас дощів, че­рез що? Ка­жуть: ку­ди відьма мах­не ру­ка­вом, ту­ди й хма­ри про­же­не. Прав­да, Де­ни­се? Так же ка­жуть?..

Денис. Не­хай отой ро­зум­ний ка­же.

Роман. Аби б дощі, то вже й хліб ро­ди­ти­ме?

Харитон. Атож як?

Роман. У книж­ках пи­шуть і дос­то­мет­но вик­ла­да­ють, що за­су­хи відтоді нас­та­ли, як по­ви­руб­лю­ва­ли ліси та по­за­му­лю­ва­ли річки…

Денис. Чорт батька зна що пле­туть!

Свирид (до Де­ни­са). Та ну, не пе­ре­ба­ран­чай!

Роман. І знов до­ка­зу­ють і те, що лю­де здебільшо­го об­роб­ля­ють зем­лю "на не­хай".

Деякі. Як то "на не­хай"?

Роман. Сяк-так под­ря­па­ють, як ще ко­лись-то діди та прадіди дря­па­ли.

Харитон. Од­на­че ж за прадідів хліб ро­див?

Свирид. Ще й який хліб!

Денис. Нав­ди­во­ви­жу!

Роман. Тоді зем­ля ма­ла си­лу; а те­пер вже пе­ре­ора­ли її на попіл, зне­си­ли­ли. Замість то­го щоб об­роб­ля­ти, нап­рик­лад, так, як німці-ко­лоністи об­роб­ля­ють зем­лю, наш брат тільки дря­па і всі надії скла­да на бо­га.

Денис. Як бог за­хо­че, то й на го­ло­му вро­дить.

Харитон. Без бо­га ні до по­ро­га.

Роман. А зви­чай­но. А дру­га при­каз­ка ка­же: "По­мо­жи, бо­же!
– Ро­би, не­бо­же!" От­же, німці, ма­буть, цю при­каз­ку доб­ре роз­жу­ва­ли.

Свирид. Так то ж німці!

Роман. Такі ж лю­де, як і ми; і то­му ж бо­гові мо­ляться. Німці до ла­ду об­роб­ля­ють зем­лю та ще й удоб­ря­ють.

Пилип. Там і спро­мо­га, і снасть інша!..

Харитон. Та, мо­же, во­но… Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу! Те­пе­ра у ме­не плуг є, то леміш на ньому ще від діда! Що ж мені - по­ла­ма­ти йо­го чи спа­ли­ти та німецько­го ку­пу­ва­ти?

Денис. Ось знаєте, що я вам ска­жу? Дай­те ви мені отак, як я оце стою: де­ся­тин з трид­цять землі на вічність та плугів зо три, волів, годів на п'ять вільго­ту…

Пилип. Та ще чо­го?

Денис. Ще чо­го? Та хоч і годі!

Свирид (усміхається). І не­ба­га­то чо­ловікові за­баг­ну­ло­ся!

Денис. І тоді по­ба­чи­те, яким я зра­зу зроб­люсь ро­зум­ним.

Пилип. А так, так!..

Денис. Ти-бо не та­кий! Чо­го шкіриш­ся? У те­бе плуг, волів є, то й ро­зум у те­бе є! Сви­рид має дві па­ри волів та чет­ве­ро ко­ней? Він теж ро­зум­ний! Те­пе­ра у Ро­ма­но­во­го батька: сімде­сят де­ся­тин землі, свій хутір, ху­до­би си­ла, гро­шей повні ки­шені, усякі дос­тат­ки!.. То вже Ро­ман му­сить бу­ти ро­зумнішим над ва­ми обо­ма… Од­ним ли­цем: па­ме­щик-о! А ми злидні, то ми вже дурні, бол­ва­ни!.. Ша­поч­ку по­винні здійма­ти пе­ред дука­ря­ми!.. Ні, ти спер­шу дай мені си­лу, то й я по­ка­зав би се­бе!

Пилип. Оце прав­да! Що прав­да, то не гріх! Та­ку вже прав­ду ска­зав, як на кви­танції спи­сав! Хто-хто, а ти по­ка­зав би се­бе: щод­ня одвіду­вав би всі шин­ки.

Денис. А чи не плю­ну я тобі межі очі?

Ті ж, пи­сар і стар­ши­на.

Писар. Што, Ро­ман Соф­ро­но­вич, все з му­жич­ка­ми гу­то­ри­те?

Роман. А хоч би й так, ко­му від цього заш­ко­дить?

Писар. Сколько ра­зов пос­те­ре­гаю вас у єтих времяп­ро­вож­деніях, ну не со­об­ра­жу: ка­кая вам ви­го­да?

Старшина. І я не со­об­ра­жу.

Роман. А так собі ба­ла­каємо, та й годі: не кож­не сло­во ми­мо ву­ха ле­тить, інше і в ву­хо.

Писар. А по-моєму, з ни­ми розг­ла­гольство­вать, що по воді ба­то­гом хлес­тать!

Пилип. Тоб­то ми такі дурні?

Писар. Не в том рас­чот…

Свирид. Ав чім же?

Писар. Што прос­ве­щенія на вас не ви­дать…

Старшина. Ніко­то­рої при­бав­ки!

Пилип. З пу­тя­щої ба­лач­ки, то й ми де­що роз­жо­вуємо.

Свирид. Та­ки як доб­ре по­жуєш, то й розс­ма­куєш…

Писар. Сомніва­юсь! Ду­маєте, што я єту ор­ду не про­бу­вав цівілізу­вать? Двад­цять ра­зов принімав­ся - не дєйствуєт! Ти йо­му об­ра­зи, а він тобі ли­ка!..

Старшина. Та­ка навк­ру­ги не­об­ра­зо­ва­ность!..

Денис. Це прав­да, гос­по­дин стар­ши­на! Істин­но, як на глад­ко­му, як на черіні!.. Ко­ли не­си­ла, то кра­ще мов­ча­ти!..

Старшина (грізно). Тобі дав­но вже по­ра за­ма­за­ти ро­та!

Денис. То я йо­го не геть-то ще й роз­зяв­ляю!..

Старшина (ско­са зирк­нув). Чу-чю в хлів!

Денис. Та я… (До Ха­ри­то­на). Ходім! На­чалст­во, звісно, тре­ба мов­ча­ти.