Де зерно, там і полова
Шрифт:
Писар. Смішно вам? Важна комерція. Що ж, Юхим Ничипорович, розговівшись, поїдемо на земських у проминаж?
Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інколи проманажишся.
Писар (до Романа). Ви чванитесь тим, що вчилися у городськом училищі?
Роман. Збоку видніш, хто з нас чваниться.
Писар. Но і я, мілостівой государ, і по школах вчився, і промеж людей, можеть, боліє бував, нежелі хто? А при том захачу - поведу разговори; но могу і пренебреженіє сказать! (Іде).
Старшина. Поштеніє! (Простяга руку). Давай-те-бо руку? (Чоломкається з Романом). Чудний чаловек! А бодай вас!.. (Махнувши рукою, йде).
Тіж і Чикалка.
Чикалка (на порозі крамниці). Господа, неужто, дискать, ви обминьоте мою убогу хижину?
Писар. Юхим Ничипорович, зайдем "в хижину бедную, богом хранимую"?
Старшина. Та воно можна.
Чикалка. Не обідьте, дискать, господа, маленького чаловечка! Маленького, дискать, усякий можеть обідить!.. Милості просю!
Старшина. Що ж, вступим на часинку?
Пішли.
Зінька і Роман.
Зінька. Ти, може, не захочеш і похристосуватися зо мною?
Роман. Чому? Це ж закон… Давай похристосуємось.
Зінька. Обійдеться? Закон… А якби не закон, то тобі б і однаковісінько?
Роман. Чого-сь єретуєшся?
Зінька. Може, від того, що ти такий засмучений.
Роман. Ні, я… Не сам себе чоловік засмучує, а пригода: бажаєш супокою, а натрапиш на журбу.
Зінька. Виховуєшся, через те й балакаєш загадками?
Роман. Які тут загадки? Діло як на долоні.
Зінька. Ну й чого-таки й справді сумуєш? Хоч би ради празника повеселішав.
Роман. Не сплинуть радощі у думках, коли почуваєш в собі болячку, котра щохвилі гірш ятриться.
Зінька. Бо колупаєш болячку! Не колупай, швидш загоїться. Та що вже?.. Навіщо б я мала ховати очі та лисичити? Не зволікайся краще, а кажи прямо: Зінько, ти мені обридла!
Роман. З якого ж побиту так скажу?
Зінька. А як же ще? Здмухни зразу, як пилину з долоні!
Роман. Не з того краю починаєш, сестро, розмову, то ніяково й міркувати. (Хоче йти).
Зінька. Думаєш, що я й досі не догадуюся? Бачу вже я добре, що коли не тепер, то в четвер!
Роман. Неспароване нащо й розрізняти? Воно й без того нарізнь…
Ті ж і Ганна.
Ганна (до Зіньки). Ти осьдечки, а я тебе в церкві дивлюся.
Роман пішов у церкву.
Зінька. Душно в церкві.
Ганна. Давненько, давненько не бачилися! Я тебе насилу пізнала. Куди ж нам до вас: багачка! Воно вже й скрізь так повелося: багачі до багачів туляться, а злидні одно другого зажирають!..
Зінька. Не розберу, чого де ти і за віщо докоряєш?
Ганна. Та… як же тобі живеться-поживається?
Зінька. А так…
Ганна. Ніби збентежена чого? Догадуюся! Чи правда, що Самрось знущається над тобою й досі?
Зінька. Всі знущаються, кому забагнеться.
Ганна. А ти все не скоряєшся, не мовчиш? Чула!.. Кажуть, що якось Самрось вернувся п'яний додому, роздяг тебе до сорочки, а косу забив кілком у лаву та як почав тебе катувати!..
Зінька. І косу прибивав, і до стовпа налигачем прив'язував… Кому ж іншому боляче від того, як не мені?
Ганна. Ой лишко, лишко!..
Зінька. Жалібниць багато, та допомоги ані гич!
Ганна. Ох, жіноча доле, бодай тебе блискавкою запалило! А оце вже як Роман прийшов додому, то, кажуть, колотнеча утишилась? Нібито Роман, господи, як тебе жалує?..
Зінька (зітхнувши). Та жалує ж!.. Тільки що ті жалощі жалчіш від кропиви.
Ганна. Це правда, що як хто заступається, то ніби ще болячіш робиться!.. А свекруха ж як з тобою?
Зінька. Яким вітром на неї повіє, таким вона й диха… Цур їй, такій розмові, обридла! А тобі ж як дихається?
Ганна. Що мені? Хіба мені було з кого вибирати: у наймах зросла, з наймів і заміж пішла. Чула ти приказку про сірого вола, що робе він до втоми, а його за те ще більш поганяють? Отже, я, либонь, і сірого вола заламала б у ярмі. Десять діл за одним заходом і кипіло, і горіло в мене. Два роки мов у пеклі була!.. Чоловік у мене, він би й нічого собі, коли ж похнюпа: поскаржусь йому на свекруху, а він мовчить!.. Поскаржилася раз, поскаржилася вдруге,- бачу: не варто більш і скаржитись. Відтоді замовкла я, мов у рот води набрала! Та цим тільки й переважила свекруху.
Зінька. Зато ж нарешті доскочила щастя?
Ганна. А що воно таке, оте щастя, скажи мені? Та й задля кого воно, мовляв, писане? Не зазнала його змалку, то вже враг матиме й до останку! Що ж, дітки у мене підростають, свекруха втомилася гримати… Неначебто благодать у нас в господі. Хлібець у нас не позичений, є й худібка, є одежинка,- сказать: заталанило! Тільки що сила вже не та в мені… (Зітхнула). Ось чого мені тільки й шкода: силоньки моєї!