Чтение онлайн

Писар. Смішно вам? Важ­на ко­мерція. Що ж, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, роз­говівшись, поїде­мо на земських у про­ми­наж?

Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інко­ли про­ма­на­жиш­ся.

Писар (до Ро­ма­на). Ви чва­ни­тесь тим, що вчи­ли­ся у го­родськом учи­лищі?

Роман. Збо­ку видніш, хто з нас чва­ниться.

Писар. Но і я, мілостівой го­су­дар, і по шко­лах вчив­ся, і про­меж лю­дей, мо­жеть, боліє бу­вав, не­желі хто? А при том за­ха­чу - по­ве­ду раз­го­во­ри; но мо­гу і пре­неб­ре­женіє ска­зать! (Іде).

Старшина. Пош­теніє! (Прос­тя­га ру­ку). Да­вай-те-бо ру­ку? (Чо­лом­кається з Ро­ма­ном). Чуд­ний ча­ло­век! А бо­дай вас!.. (Мах­нув­ши ру­кою, йде).

Тіж і Чи­кал­ка.

Чикалка (на по­розі крам­ниці). Гос­по­да, не­уж­то, дис­кать, ви об­миньоте мою убо­гу хи­жи­ну?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич, зай­дем "в хи­жи­ну бед­ную, бо­гом хра­ни­мую"?

Старшина. Та во­но мож­на.

Чикалка. Не обідьте, дис­кать, гос­по­да, ма­ленько­го ча­ло­веч­ка! Ма­ленько­го, дис­кать, уся­кий мо­жеть обідить!.. Ми­лості про­сю!

Старшина. Що ж, всту­пим на ча­син­ку?

Пішли.

Зінька і Ро­ман.

Зінька. Ти, мо­же, не за­хо­чеш і пох­рис­то­су­ва­ти­ся зо мною?

Роман. Чо­му? Це ж за­кон… Да­вай пох­рис­то­суємось.

Зінька. Обійдеться? За­кон… А як­би не за­кон, то тобі б і од­на­ковісінько?

Роман. Чо­го-сь єре­туєшся?

Зінька. Мо­же, від то­го, що ти та­кий зас­му­че­ний.

Роман. Ні, я… Не сам се­бе чо­ловік зас­му­чує, а при­го­да: ба­жаєш су­по­кою, а нат­ра­пиш на жур­бу.

Зінька. Ви­хо­вуєшся, че­рез те й ба­ла­каєш за­гад­ка­ми?

Роман. Які тут за­гад­ки? Діло як на до­лоні.

Зінька. Ну й чо­го-та­ки й справді су­муєш? Хоч би ра­ди праз­ни­ка по­ве­селішав.

Роман. Не спли­нуть ра­дощі у дум­ках, ко­ли по­чу­ваєш в собі бо­ляч­ку, кот­ра щох­вилі гірш ят­риться.

Зінька. Бо ко­лу­паєш бо­ляч­ку! Не ко­лу­пай, швидш за­гоїться. Та що вже?.. Навіщо б я ма­ла хо­ва­ти очі та ли­си­чи­ти? Не зволікай­ся кра­ще, а ка­жи пря­мо: Зінько, ти мені об­рид­ла!

Роман. З яко­го ж по­би­ту так ска­жу?

Зінька. А як же ще? Здмух­ни зра­зу, як пи­ли­ну з до­лоні!

Роман. Не з то­го краю по­чи­наєш, сест­ро, роз­мову, то ніяко­во й мірку­ва­ти. (Хо­че йти).

Зінька. Ду­маєш, що я й досі не до­га­ду­юся? Ба­чу вже я доб­ре, що ко­ли не те­пер, то в чет­вер!

Роман. Нес­па­ро­ва­не на­що й розрізня­ти? Во­но й без то­го нарізнь…

Ті ж і Ган­на.

Ганна (до Зіньки). Ти осьдеч­ки, а я те­бе в церкві див­лю­ся.

Роман пішов у церк­ву.

Зінька. Душ­но в церкві.

Ганна. Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­ли­ся! Я те­бе на­си­лу пізна­ла. Ку­ди ж нам до вас: ба­гач­ка! Во­но вже й скрізь так по­ве­ло­ся: ба­гачі до ба­гачів ту­ляться, а злидні од­но дру­го­го за­жи­ра­ють!..

Зінька. Не роз­бе­ру, чо­го де ти і за віщо до­ко­ряєш?

Ганна. Та… як же тобі жи­веться-по­жи­вається?

Зінька. А так…

Ганна. Ніби збен­те­же­на чо­го? До­га­ду­юся! Чи прав­да, що Сам­рось зну­щається над то­бою й досі?

Зінька. Всі зну­ща­ються, ко­му за­баг­неться.

Ганна. А ти все не ско­ряєшся, не мов­чиш? Чу­ла!.. Ка­жуть, що якось Сам­рось вер­нув­ся п'яний до­до­му, роздяг те­бе до со­роч­ки, а ко­су за­бив кілком у ла­ву та як по­чав те­бе ка­ту­ва­ти!..

Зінька. І ко­су при­би­вав, і до стов­па на­ли­га­чем прив'язу­вав… Ко­му ж іншо­му бо­ля­че від то­го, як не мені?

Ганна. Ой лиш­ко, лиш­ко!..

Зінька. Жалібниць ба­га­то, та до­по­мо­ги ані гич!

Ганна. Ох, жіно­ча до­ле, бо­дай те­бе блис­кав­кою за­па­ли­ло! А оце вже як Ро­ман прий­шов до­до­му, то, ка­жуть, ко­лот­не­ча ути­ши­лась? Ніби­то Ро­ман, гос­по­ди, як те­бе жа­лує?..

Зінька (зітхнув­ши). Та жа­лує ж!.. Тільки що ті жа­лощі жалчіш від кро­пи­ви.

Ганна. Це прав­да, що як хто зас­ту­пається, то ніби ще бо­лячіш ро­биться!.. А свек­ру­ха ж як з то­бою?

Зінька. Яким вітром на неї повіє, та­ким во­на й ди­ха… Цур їй, такій роз­мові, об­рид­ла! А тобі ж як ди­хається?

Ганна. Що мені? Хіба мені бу­ло з ко­го ви­би­ра­ти: у най­мах зрос­ла, з наймів і заміж пішла. Чу­ла ти при­каз­ку про сіро­го во­ла, що ро­бе він до вто­ми, а йо­го за те ще більш по­га­ня­ють? От­же, я, ли­бонь, і сіро­го во­ла за­ла­ма­ла б у ярмі. Де­сять діл за од­ним за­хо­дом і кипіло, і горіло в ме­не. Два ро­ки мов у пеклі бу­ла!.. Чо­ловік у ме­не, він би й нічо­го собі, ко­ли ж пох­ню­па: пос­кар­жусь йо­му на свек­ру­ху, а він мов­чить!.. Пос­кар­жи­ла­ся раз, пос­кар­жи­ла­ся вдру­ге,- ба­чу: не вар­то більш і скар­жи­тись. Відтоді за­мовк­ла я, мов у рот во­ди наб­ра­ла! Та цим тільки й пе­ре­ва­жи­ла свек­ру­ху.

Зінька. За­то ж на­решті дос­ко­чи­ла щас­тя?

Ганна. А що во­но та­ке, оте щас­тя, ска­жи мені? Та й зад­ля ко­го во­но, мов­ляв, пи­са­не? Не заз­на­ла йо­го змал­ку, то вже враг ма­ти­ме й до ос­тан­ку! Що ж, дітки у ме­не підрос­та­ють, свек­ру­ха вто­ми­ла­ся гри­ма­ти… Не­на­чеб­то бла­го­дать у нас в гос­поді. Хлібець у нас не по­зи­че­ний, є й худібка, є оде­жин­ка,- ска­зать: за­та­ла­ни­ло! Тільки що си­ла вже не та в мені… (Зітхну­ла). Ось чо­го мені тільки й шко­да: си­лоньки моєї!